Міланський кобзар. Бувальщина

Старий сліпий кобзар, здається, навіть не торкався струн… Мелодія разом із піснею лилися десь із глибини душі. Вправні довгі пальці впевнено видобували із древнього інструменту цей чарівний та сумний мотив, він линув десь у далечінь, над схилами Дніпра; потім, підхоплений вітром, летів над безкінечними степами, де ще зовсім недавно проливали кров козаки, на славетну Хортицю, що вирувала вільним людом, про якого знала уся Європа, над усією пошматованою та зраненою Україною – знекровленою, виснаженою але нескореною у цьому суворому вихорі 17 століття.

Довге сиве волосся старця розвивалося на вітрі у такт музиці; незрячі очі, здавалося, дивилися удаль, ніби стежили чи не з’явився десь на обрії турецький чи польський кінний роз’їзд. Кобзар сидів на великому валуні під віковим дубом, біля його ніг застиг навпочіпки, зачарований музикою, хлопчик років десяти, одягнений у мішковину та спертий на довгий дідів ціпок.” ….Щоб шаблі не брали,щоб кулі минали голівоньки наші” – захоплено співав кобзар, згадуючи молоді літа та славні баталії.
Раптом старечі вуха вловлюють стукіт копит десь здалеку:
– Що там таке, Іванку, наближаються вершники?
– Так, діду, я вже їх бачу вдалині.
– Наші чи може непрохані гості?
– Та наші, дідусю, козаки, як вправно гарцюють!
– Ну слава Богу, зараз їм заспіваю душевної…

Наближаються шестеро вершників, передовий козацький загін. Стримуючи коней, насторожено дивляться навколо. Попереду всіх виділяється статний чоловік, вже немолодий, з довгою білою бородою, одягнутий у дороге вбрання, при повному озброєнні, з невеликою булавою за ременем – символом влади у козаків:
– Бог у поміч,дідусю!
– Хай вам Бог допомагає, хлопці! Я, нажаль, вас не бачу але серце моє радіє коли чую рідну мову та зустрічаюся з козаками. Куди так поспішаєте, скажіть старому, я заспіваю вам веселенької на дорогу?
– Та шлях наш неблизький, прямуємо у Галичину, до мого рідного Самбора, я звідти родом.
– Та щоб ти здоровий був, козаче! Та я також із Самбора! Правда вже давненько очі мої не бачили рідного дому, та вже і не побачуть… За долю неньки-України виплакав я їх разом зі сльозами, співаючи сумних пісень. А хто ж твої батьки будуть?

– Петром мене кличуть, дідусю, з роду Сагайдачних я!
-Т ак ти Конаша Сагайдачного син? Та як не знати, з хорошого ти роду, Конашевичу, батько твій, хоч і багач, але шанований простим людом чоловік та й діда твого я добре знав! Хай їх Бог береже!
– Дякую, діду, най пан Біг береже тебе та твого малого поводиря!
– Та то є внук мій, Іванко! Славний хлопчина, сиротина; батько його, мій син, поліг під Кафою ось з оцією кобзою в руках-піднімав піснею козацькі курені в атаку. Йвась вже освоїв інструмент, скоро буде і він кобзарем!

– Добру справу ви робите, дідусю! Величезну силу має пісня чи слово наше, українське слово. Воно рушить мури не гірше за гарматні ядра, вже я то добре знаю. Треба тільки сказати його в потрібний момент. Моліться за нас, діду, ми вас не забудемо!

– Хай вас Бог провадить, синочки! А за тебе, Петре Конашевичу, чую я що не один кобзар ще довго буде пісень складати! Вклонися рідній землі та бережи її, рідненьку, від погані усілякої!…

Піднята від кінських копит курява повністю закрила вершників аж поки вони не зникли за горизонтом, а над полем ще довго лунала срібна мелодія кобзи та старечий голос: “Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші…”

….. Наші дні…. центр Мілану… Станція метро Ламбрате…. Людська маса вихоплює мене із переповненого вагону метро і несе, як пір’ячко, до турнікетів. Німі обличчя заклопотаних чоловіків та жінок десятка національностей не виражають ніяких емоцій. Юрба людей швидкими кроками прямує до виходу де потім буде поглинута великим мегаполісом. Починається новий день боротьби за виживання. Діє закон джунглів, виживає найсильніший. Той,який сам відкладе потрібну суму щоб поїхати на три тижні в серпні на ваканцу (у відпустку – прим Ред.) а не візьме позику у банку. Шалений ритм примушує і мене пришвидшити крок, у голові тисяча буденних думок та раптом…
“Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші…!!!!” .Вражений, я зупиняюся. Що це: фантазія, чи галюцинації українця після десятирічної розлуки з рідною землею? Спиртного ніби не вживаю а тут примарюється щось… Людське море продовжує обмивати мене з обох боків, таке ж байдуже як і раніше. Вони нічого не помітили… “Володя, друже, тобі потрібно більше відпочивати!” – говорю подумки і тут… “Січена мечами, рубана шаблями, ще й сльозами вмита” – чується неподалік. Повертаюся на звук і бачу ще зовсім молодого хлопчину, русявого, у потертих джинсах та зношеній олімпійці, ніби-то і веселого, але з якоюсь сумною іскоркою в очах. Мене вразило те, що юнак грав на справжній древній кобзі. Згодіться, зараз не так часто навіть у Києві зустрінеш таких віртуозів, куди там в Мілані. Між стоптаними кросівками хлопця лежав солом’яний бриль з кількома мідяками. Я зупинився, зачарований мелодією та співом. Хлопчина теж подивився на мене, продовжуючи співати. Першим розмову почав я:
– Здоров, земляче! Мене звати Володимир, я з Тернополя. Вражений твоїм талантом! Тобі б десь у філармонії радувати людей, а не у цьому місці. Де ти навчився так чудово грати на кобзі?

– Я Іван, родом із Самбора. Сюди прийшов не з доброї волі – втратив роботу, нічого путнього не зміг знайти. От і прийшлося взяти в руки сімейну реліквію та заробляти нею на хліб. А на кобзі у нас в родині усі чоловіки вміли грати – я кобзар вже у сьомому поколінні. Мій далекий пращур співав для самого Сагайдачного, нашого славного земляка. Якби знав дід що через чотириста років його нащадок буде грати на кобзі для перехожих за дрібну монету…

– Давно вже ти тут стоїш ?
– Та ні, кілька днів. Соромно, та що ж поробиш – їсти ж хочеться. Італійці переважно не зупиняються і нічого не дають; якщо ж і перепадає пару мідяків то тільки від наших співвітчизників.
-Спробую зарадити твоїй тимчасовій проблемі, запитаю про роботу у знайомих. Скажи мені твій номер мобільного.
-Ой, у мене немає телефона. Продав одному єгиптянину за безцінь. Хотів купити поїсти…
– Сумна історія. Тоді побачимся сьогодні ввечері на цьому місці, надіюся мати для тебе хорошу новину.
– Добре, дякую, тільки я не маю чим тобі заплатити… за роботу… можливо пізніше розрахуємся…
– Йванку, друже, не все в житті купується… Хіба попрошу заграти мені ще раз на кобзі.
– Нуууу, це навіть зараз!!! Слухай на здоров’я: “Щоб шаблі не брали,щоб кулі минали голівоньки наші…”

Іван, здається, навіть не торкався струн. Мелодія разом із піснею лилися десь із глибини душі. Вправні довгі пальці впевнено видобували із древнього інструменту цей чарівний та сумний мотив,він линув десь у глибину нетрів міланського метрополітену. Дзвінкий молодий голос співав про славетні перемоги козаків – найкращих воїнів усіх часів та народів. Наші славні предки точно перевернулися б у могилі коли б взнали, що їхній нащадок, син вільної України, за яку вони проливали кров ще кілька століть тому, змушений принижуватися перед нескінченним байдужим потоком людей, щоб вижити у цьому жорстокому світі….

Йванка я більше не бачив… Не знаю – чи через конкуренцію, чи поліція випровадила, чи (сподіваюся) хтось зацікавився його талантом та запропонував роботу. На його місці стояв якийсь “афро-італієць” зі своїм крамом. Я жестом відмовився від пропозиції придбати “справжній” золотий ланцюжок, сумно озирнувся довкола і раптом побачив на стіні напис: “СЛАВА УКРАЇНІ!”. Не думаю, що це написав Іван, він справив на мене враження вихованої людини та й у його ситуації ця фраза звучала б із сарказмом. СЛАВА якій УКРАЇНІ??? Тій, що виштурхала своїх громадян геть за кордон у пошуках щастя? Тій, в якій “цвіт нації” – це злодії та лицеміри? Тій, де талановиті, розумні люди ніколи не виживуть бо не вміють красти? НІ… Я славлю ту Україну, сини якої положили свої голови за щасливе майбутнє, ними ж і вигадане та виплекане у їхніх мріях, якого насправді немає!
Залежить тільки від нас – бути йому чи ні… Бути чи ні? У кого запитати? Можливо, у старого незрячого кобзаря, Іванкового прапрапрапрадіда …

Володимир АНГЕЛ