Діаспора давно не українців

   Минулого тижня у Львові одна по одній відбули одразу дві великі діаспорянські події: спершу Світовий конгрес українців, а потім і Міжнародний конгрес діаспори. Те, як приймали тут «канадійських вуйків і стриків» і як вони самі «тутка» поводилися навіяло кілька рефлексій авторові «Z» Остапу ДРОЗДОВУ

Це – як у традиційній пасторальній вкраїнській родині: тільки-но хтось із дітей виб’ється в люди, піде у світ широкий і там обживеться квартирою-машиною-бізнесом – його всі починають тихо ненавидіти. Ненавидіти і заздрити. Заздрити і обмивати кісточки. Заздрити і звертатися по допомогу при кожній потребі й без. Заздрити і вимагати, щоб незліченній кількості родичів ти виділяв місце у своєму серці та гаманці. Ти мусиш знайти доброго лікаря для вуйка, який півжиття бухає й не закусує. Запхати в університет троюрідного племінника, який не бачить різниці між Кобилянською і Кобринською. Знайти нареченого для чотириюрідної племінниці, яка з 14 років вибілює волосся лондою і мріє вискочити заміж за львів’янина і мешкати на Сихові…

Тільки-но ти стаєш успішним і покидаєш рідну оселю – ти все життя мусиш відробляти цей смертний гріх. Ти все життя будеш неспокутно винен. Тим, що тобі краще не тут, а десь там. Ти – зрадник. Ти провинив перед своїм родом, селом, країною. Та що там говорити – ти маєш борг перед усією нацією. Тому, їдучи на відпочинок у Туреччину, ти мусиш пам’ятати про незліченну кількість босоногих сільських дітлахів. А якщо ти заробив трошки грошенят, то не лише твоє село, але й увесь твій район має бути заасфальтований, оцерковлений, комп’ютеризований і натуральною черепицею перекритий.

Стати успішним – це образити всіх решту. Це по-українськи, це по-нашому. Тебе одразу викреслять з усіх заповітів (а нащо йому?), і батьківські маєтки порівну розділять між родичами-алкоголіками-невдахами-багатодітними-на-ровері – звісно ж, без тебе. Тебе наче й не було в цій родині. Ти вибився в люди – отже, ти вже не наш. Ти злочинець, тому що ти поїхав геть і сам себе зробив. Тебе тихо ненавидять, відкрито заздрять, активно домагаються, рішуче вимагають і кровно ображаються. Ти тепер – діаспора.

Нація потенційних «зрадників»

Українська діаспора – четверта в світі за величиною. Після китайської, індійської та російської. Проте у відсотковій пропорції до чисельності народу українці посідають перше місце в світі за кількістю тих, хто живе поза Україною – майже третина сучасного населення. Причому живе краще, ніж в Україні. Ми можемо пишатися, адже ми – найдіаспорніша нація в світі. У нас у крові знаходити себе на чужині і страждати по скайпу.

При цьому потенціал діаспорності українців – найвищий в Європі, оскільки кількість громадян, готових емігрувати хоч завтра, просто зашкалює. Ми не тримаємося своєї землі ні тоді, коли жили під окупаційним гнітом, ні тоді, коли живемо під гнітом синьо-жовтого тризуба. Нами керує прагматичний принцип: не вийде тут – будемо шукати, де вийде. Або змиримося. Самим створювати комфортний світ – місія непідйомна. Простіше примкнути до уже створеного. Саме тому українська діаспора – найбільш пристосовувабельна. Проста цьоця-перукарка вже на другий тиждень читає вірші італійською. Ми – талановита нація. Там, де нас нема.

Ким є діаспора для сущих в Україні – про це важко буде читати насамперед діаспорянам. Зрештою, вони вже звикли до того, що діаспора – це ті, кому заздрять, кого тихо ненавидять, від кого вимагають і кого викреслюють із заповітів. Для сучасних українців діаспора – це сукупність словоблудів. Нещирих людей, які люблять Україну на відстані. Люблять саме тому, що на відстані. Тому за рівнем негативної демонізації діаспора невдовзі зможе позмагатися з Кремлем: обох українці тихо ненавидять, до обох мають купу претензій і обом приписують міфічну силу.

Насильно милий будеш

Список вимог до діаспори іноді просто вражає. Виявляється, діаспора, яка від нас за тридев’ять земель, повинна за руку приводити сюди інвесторів, будувати в Галичині заводи, самотужки створювати робочі місця, офіційно працевлаштовувати за кордоном усіх охочих виїхати, кожному зробити легітимацію у своїх країнах, дати безвідсотковий кредит на початок власної справи в сонячній Каліфорнійщині, фінансувати українське мистецтво та культуру, ганьбити Януковича на кожному куті в Чікаго, Торонто і Буенос-Айресі. Ну і у вільний від роботи та рутини час учинити ще з добрий десяток добрих діл для тих, хто їх тихо ненавидить і відкрито заздрить.

Усе це дуже по-ісламськи, де превалює поняття «мусиш». У дебатах про роль і функції діаспори всі бояться застосовувати тезу «вони нікому нічого не повинні». Діаспора – це громадяни інших держав, і українською справою хочуть – займаються, не хочуть – ні. Основне завдання будь-якої діаспори у світі – ретельно зберігати та підтримувати свою ідентичність на чужині, в умовах стрімкої асиміляції. Вся суть функціонування, ба навіть надзавдання будь-яких діаспор є робота над собою. Зберегти себе, розвивати себе, примножувати себе. Себе і тільки себе. Прямий зв’язок з історичною Батьківщиною – річ дуже суб’єктивна і факультативна. Це зовсім не обов’язок. Це радше право, звичка, етикет. Достатньо просто знати, звідки походять твої предки. Але бути громадянином Канади, працювати щодня, утримувати своїх дітей, перейматися їх здоров’ям та дозвіллям і вникати в якій саме колонії сидить засуджена екс-прем’єр твоєї історичної Батьківщини, яку ти знаєш лише з мапи і розповідей бабці – це вже з розряду перверзій.

Сущим в Україні українцям треба кардинально міняти своє ставлення до діаспори. Інакше діаспора до скону в нашій уяві буде хитромудра, а всі ми – заздрісні. Діаспора – це вже не українці. Вони назавжди висмикнуті з нашої системи координат, тому бачать лише лискучу поверхню процесів. Вимагати від них повноправної участі в житті України – це те саме, що котів привчати до стадного способу життя.

Не українці

Українська діаспора задоволено смакує свою діаспорність. Термін «діаспорність» нехай буде авторським неологізмом на позначення дуже специфічної емоції, яку я спробую описати. Діаспорність – це усвідомлення щастя від того, що українець – це твоя вторинна, третинна, четвертинна ідентичність. Щастя від того, що українець – це не головна і не перша твоя ознака.

Я постійно зауважую, що діаспоряни дуже напоказ, дуже знарошна підкреслюють свою неукраїнськість. Українська ідентичність для них – такий собі бонус, яскравий штришок до домінантної канадійськості, американськості, аргентинськості тощо. Вони наче хизуються, що окрім усього іншого, в них є «український пунктик», який робить їх цікавими особистостями в тих країнах, де є велика повага до всіляких проявів особистості.

Знаю одного товариша, який у 2005 році вперше виїхав з України, а вже через 2 роки повернувся на вакації з таким діяспорним акцентом, що я обалдів, а довоєнні емігранти перевернулися в труні. Славнозвісна (а як на мій густ – потворна) мова «скрипниківки» зразка 20-х років 20-го сторіччя – ще один яскравий прояв діаспорності. Діаспорянам вкрай важливо культивувати свою лінгвістичну відмінність від сучасних українців. Усі ці «бльоки, кляси, два тижні тому взад, етери, спосібності, визвуки, згодження» – це не данина праматеринській мові. Це – послідовне творення самодостатньої діаспорної лінгвопрактики, мета якої – не бути сучасною українською. Вони легко можуть вивчити англійську, російську, китайську – але, слухаючи сучасне українське телебачення і читаючи сучасний український інтернет, вони принципово не опанують сучасну українську мову. І навіть їхні діти, народжені за кордоном уже в 2000-х роках, усе одно смакуватимуть скрипниківку. Потім виросте цей фільозоф, на літакови прилине до України і в склепі буде шукав свинячі скурки для студенини. Як прабабця заповідала.

Заки море перелечу

Чим є Україна для діаспорянина – спробую зімпровізувати. Швидше за все, вічною невиліковною проблемою. Мені доводилося спілкуватися зі значною кількістю діаспорян, і ось що я вловив: вони підсвідомо втішені тим, що українські справи настільки кепські. Невиліковна, проблемна Україна – це ідеальне тло, на якому світове українство цінує свою власну влаштованість і успішність. Хай Бог простить, але багата, заможна, прогресивна, сильна  Україна засмутила б багатьох із тих, хто час від часу прилітає переконатися, що тут усе, як завше. Кепська Україна робить діаспору щасливою в їхніх країнах. Ще ніхто не скасовував правила, що все пізнається в порівнянні. Діаспорність міцно підживлюється крахом проекту «Україна».

А ще я помітив, що діаспора сприймає Україну як екзотику. Поїздку в країну свого походження можна прирівняти до поїздки на екзотичні острови Мікронезії. Діаспоряни надивуватися не можуть Україною. Мені довелося декілька днів супроводжувати заокеанського гостя, який захотів не по музеях і рестораціях ходити, а пірнути в місцеве повсякдення. Ось неповний список його культурних шоків: як можна жити в однокімнатній квартирі на 9-поверсі панельного будинку і мати джип Infiniti QX56; чому держава дає субсидію на газ начальнику митного посту, який у Страдчі має віллу з колонами; чому заборонений вигул собак у Стрийському парку; навіщо наречена купляє одноразову весільну сукню за 1200 євро; чому всі прогулюють роботу на релігійні празники; звідки в людей гроші на триповерхові забудови в дві цегли; чому люди зі смаком облаштовують територію біля приватного будинку, але економлять на сигналізації; невже можна слухати судові справи в убитому приміщенні Личаківського райсуду; чому люди купляють молоко з рук у пластикових пляшках, збираних на смітниках… Екзотика в повному розумінні цього слова. За це і люблять Україну – цю яскраву головоломку, яка ніколи не стане з голови на ноги.

Діаспорна любов до України – почуття дуже струменеве. Те, що для нас сірі будні, для них – довгожданна відпустка, нагода скуштувати дещицю третього світу, познайомитися з психологічно і ментально незрозумілою реальністю, шанс здобути нові враження від простоти, яка їм, облаштованим, не виглядає убогістю, оцінити панібратство, яке вони по-доброму не вважають невихованістю, напоротися на грубість, яка їм пахне натуральністю. І багато дечого, що їхній неукраїнський кут зору подає по-іншому, по-новому. Нам цього ніколи не зрозуміти. Їм теж.

Стольний град діаспори

Х Світовий конгрес українців мусів відбутися саме у Львові. Ніяке інше місто не здатне дати ілюзію європейськості України. Діаспорі взагалі нема що робити за Дніпром. І тому що майже вся західна діаспора родом із Галичини. І тому що презентувати українську діаспору в російськомовних регіонах було б не лише антирекламою, але й злочином проти України. Вся українська діаспора – глибоко галицька. Тому ареал її дії закінчується Дніпром (та й то з натяжкою за рахунок адміністративної столиці Київ). Далі – різке відторгнення і мови скрипниківки, і всього оцього насипного піску патріотичної риторики. Львів – ідеальне місце та місто для діаспорних фестів, бо де ще можна влаштувати молебень біля Матері Божої, пройтися в вишиванках, відвідати католицькі катедри і повечеряти на літній терасі під кавери Елтона Джона і Елвіса Преслі. Це ж не Донецьк із його териконами і не Крим із його триколорами. Львів – це чи не єдиний і чи не останній притулок діаспори. Де її ще принаймні толерують.

Конгрес має й цілком конкретні політичні результати. Саме у Львові і саме під час Світового конгресу відбувся неформальний кастинг перед діаспорою на майбутнього президента. Заява Кличка про намір балотуватися у президенти прозвучала невипадково. І невипадково саме для діаспорної аудиторії. Очі основних діячів світового українства у цю мить свердлили не Кличка на трибуні, а Яценюка і Тягнибока, які сиділи у президії. Голова Союзу українців Великої Британії ось як переповів цю сцену: Яц. і Тяг. були шоковані заявою Кличка. Тож українська діаспора роз’їдеться по світу з чітким розумінням, що єдність опозиції – бутафорна й награна. В кулуарах це звучало саме так, дослівно.

Виступи опозиціонерів діаспорі вкрай не сподобалися. Від когось я почув репліку: «вони забулися, що ми навчені звертати увагу на зміст». Один із топ-репрезентантів Світового конгресу українців у приватній розмові запитав мою думку про Яценюка і Тягнибока. Зверніть увагу на тонкість моменту – вони питали не про Кличка, а про двох інших. Це значить, що вони вже мають свою думку про Кличка, і будь-кого іншого вони порівнюють саме з ним. Насмілюся стверджувати, що в цьому кастингу переміг Кличко. Влітку він уже провів європейський тур, в Україні здійснив раунд зустрічей із дипломатичними місіями. Усі ставлять на нього. На черзі – діаспора, і номінально Кличко їх влаштовує. По-перше, вивчив мову (а це їх особливо підкуповує). По-друге, асоціюється з успіхом та самостійністю. По-третє, нема з кого вибирати.

Інший результат Конгресу – у промоції євроінтеграції. Прикро, що прихильний голос діаспори заміняє собою кволий голос всередині країни. Діаспоряни не ймуть віри, чому напередодні доленосного підписання Асоціації з ЄС в Україні взагалі відсутня внутрінаціональна дискусія про переваги та виклики цього кроку. Один делегат конгресу здивовано вигукнув: «Скоро листопад, а у вас люди найменшого поняття не мають, що таке Євросоюз і європейські цінності!». Важко було пояснити, що в країні їхнього походження прийнято мовчки спостерігати за всіма процесами.

…Я дуже хочу, щоб свій наступний з’їзд діаспора провела десь у Луганську. Чи краще в Одесі. Так і уявляю собі, як одіозний Митрополит Московського Патріархату Агафангел править інавгураційну Літургію для української діаспори, не менш одіозний мер Костусєв зачитує привітання, діяч міжнаціонального порозуміння Марков бере участь у секції на тему Голодомору, а депутати міської ради з фракції Партії регіонів виступають на круглому столі про небезпеку авторитаризму в богоспасенній Україні, за яку помирали цілі покоління повстанців з УПА. В єдності сила народу.

 Остап Дроздов