Marianna Soronevych
Фрески. Цілісні – яскраві і кольорові, напівзатерті, майже втрачені – ледь видимі. Оті давні, датовані ХІ століттям, що прикрашають стіни Софійського собору у Києві? Чи ті, що їх малював на початку 40-х рр. ХХ століття на стінах віли її німецького власника всесвітньо уславлений польський маляр та письменник єврейського походження, виходець з Дрогобиччини на Львівщині Бруно Шульц? І частину яких 2001-го року нелегально вивезли за межі держави, що стало причиною міжнародного скандалу із звинуваченнями України в недбалому ставленні до єврейської культурної спадщини. Ні? Розписи ХУІІІ століття, створені ченцями-єзуїтами Франциском і Себастьяном Екштайнами у колишньому костелі єзуїтів у Львові- сьогоднішньому Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла? Над реставрацією останніх спільно працюють українські та польські науковці. Усі ці фрески і разом, і поокремо заслуговують на увагу як створені в Україні. Як частина культурної спадщини України. Але існують ще й інші фрески. Фрески пам’яті. Вигадка? Чому ж?! Якщо стіною вважати пам’ять, а розписами на ній – людей, місця і події, можна з певністю говорити про існування фресок пам’яті.
“Є спогади, які не захочеться віддати навіть за скарб. Адже вони дорожчі. Вони – дорогоцінні камені пам’яті”, – стверджує у своєму романі “Місячний камінь” англійський письменник Вілкі Коллінз.
392 сходинки вгору. 392 сходинки до національного Пророка. 392 сходинки у майбутнє. Найперша подолана у моєму житті в чотирьохрічному віці разом із мамою гора – Чернеча у Каневі – місце захоронення Кобзаря. Майже чотири сотні сходинок, з висоти яких від охоплених зором краєвидів приємно паморочилося у голові. Гарне місце для земного спочинку заповів собі поет. – “…Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий…”. Дорога до Тараса. А насправді дорога до себе. Оте відвідання маленькою дівчинкою разом із мамою його Музею-заповідника усвідомлення себе у світі і світу в собі. Образ Тараса Григоровича супроводжує мене від народження – на стіні моєї кімнати у батьківській квартирі й нині висить багато десятиліть тому вишитий маминими руками на тоненькому полотні загальнознаний портрет дядька Шевченка у каракулевій шапці. Дивиться на мене своїм суворим поглядом з-під густих брів. У дорослому віці я навчилася з ним розмовляти: “Не треба аж так строго, Тарасе! Я ж знаю, що нам було б про що поговорити: про Україну, літературу, мистецтво, сучасні тенденції в моді. Цьогоріч Твого чорного каракулевого кожуха можна було б замінити на… чорне пальто з каракулевим димчасто-сірим коміром. А може б тобі сподобалася шуба з вовка? Ти ж любив гарне вбрання. Певна, тобі б припали до серця творчість українських сучасників – поетеси Ліни Костенко і картини художника Івана Марчука. Іван Марчук – один із Твоїх численних шанувальників. Він, як і Ти – особливий. Марчук створив “Шевченкіану”, що нараховує 42 картини циклу “Голос моєї душі”. Ти мріяв про хату в Каневі. А він мріє про власний музей, бо має так багато намальованих картин, що для них ні простору майстерні, ні стін не вистарчає”. Найтяжчою була б наша розмова про Батьківщину, її спалені і сплюндровані східні землі, загарбницьки відтятий Крим. Скільки років минуло, а ніби нічого й не змінилося. Росія й далі шматує чужі території, вбиваючи її захисників.
Опісля він прийшов до мене вчителем у своїх віршах з пожовклих сторінок старого “Кобзаря”. Принишкло вловлювала глибину думок у “Катерині”, журбу в “Думи мої, думи мої…”, любов до рідного краю у “Садок вишневий коло хати”…
Чернеча гора – третій пункт мого дитячого пізнання Шевченка. За нумерологічним значенням три – зв’язок між минулим, сьогоденням і майбутнім. Чи не тому багато років я так дорожитиму невеличкою, виданою на крейдованому папері, збагаченою кольоровими світлинами книжечкою “Канів. Чернеча гора. Музей-заповідник Тараса Шевченка”. Книжечка загубиться під час одного з ремонтів у батьківській квартирі. А усвідомлення цієї втрати прийде до мене багато років потому, коли вже не житиму в Україні. Тоді зрозумію, що разом із нею втратила частину фрески свого дитинства. Зображення збереглося у пам’яті напівзатертим. У ньому не вистарчає деталей і мого реального дотику до гладеньких сторінок музейного видання із світлиною бронзового Тараса на горі над Дніпром – спогад, яким не діляться за жодні скарби. Він живий в мені. Навіть такий… потьмянілий.
“Минуле, яке зберігається в пам’яті, є частиною нашого сьогодення”, – переконує польський філософ Тадеуш Котарбинський. Несемо його з собою і, як сліпець із фрески Яна Розена “Похорон святого Одилона” у львівській Вірменській церкві, крокуємо у завтрашній день. Не кожен може забрати з собою минуле у майбутнє в реальному вимірі. Коли поміж “було” і “буде” стоять втрати або реальні кордони між територіями чи країнами і тисячі кілометрів доріг, майбутнє з минулим поєднуються фрагментами. Цілісні фрески, навіть напівзатерті, належать минулому. У людській пам’яті не реставруються ті фрески, на яких неможливо відтворити бодай одне з двох – місце їхнього створення або персонажів. Бо третє – події за жодних обставин не повторюються і не відтворюються. Щоправда, окремі події мають здатність видозмінюватися. Як от постійно повторювані великі релігійні свята Різдво і Паска. Із року в рік, святкуючи їх у тій же ж домівці з тими ж рідними людьми, хапаємося за ілюзію повторюваності. “Дай Бог до другого року дочекати!” – на кожне Різдво і на кожен Великдень говорить мій старенький татусь. Бо повторюваність свята у дорогих серцю реаліях таки наша ілюзія. Тисячу, сотні тисяч разів мав рацію улюбленець українського глядача, народний артист України Богдан Ступка: “Радію сонцю, дощу, так, так… А ось життя? Життя воно до заходу рухається… Нецікаво. Що за радість – наближатися до смерті і піти в інший світ?…”
Мої українські фрески з життя до життя за тисячі кілометрів від Батьківщини – моє сьогодення. На них – бджоли. “Я воїстину була вуликом, коли сама священна бджола – Син Божий – оселилася в моєму череві”, – переказувала Свята Бригіта слова Богоматері. У трактуванні християн літаюча в повітрі бджола – душа, що вступає в Царство Небесне, символ її безсмертя і чистоти. Якщо вірити в те, що бджола – це душа, то мій батько, для якого бджолярство – серйозне захоплення, їхній пастир. Його вільні години у погожі літні днини завжди проходили поміж вуликів. Бджолярство – другий батьків самотужки освоєний фах. Щомісяця поштарі клали у нашу поштову скриньку російськомовний журнал “Бджільництво”. Українською мовою такого видання не існувало. Бо ж держава тоді була інша – серпа і молота. Щомісяця батько його уважно читав, черпаючи знання – як правильно доглядати за бджолами, як боротися з трутнями, як утепляти вулики на зиму, як годувати бджоли у холодну пору року, як виготовити рамки на мед, як качати мед. За увагу і піклування бжоли щедро віддячували наповненими медом рамками і повними відрами чистого меду. Батько – добрий пасічник, бо до нього щороку прилітали нові рої. Бджолярство у родині мого татуся – заняття, що передалося йому від дідуся: від батька до сина. Займався ним на Івано-Франківщині і старший татусів брат. Але батькові воно вдавалося краще, тому дядько Грицько у питаннях бджільництва з ним радився.
Спогади про батькове бджолине господарство – спогади про спеціальні захисні шапки з сітками, що нагадують чудернацькі капелюшки, про маленькі літаючі створіння, перед якими завжди мала страх – аби не вкусили, бо вони таки кусали. А я нерідко забувала, що, випускаючи жало, бджоли свідомо йдуть на смерть – природні камікадзе. Усі ці фрески – дорогоцінні камені моєї пам’яті. Або ж мед, який їм великою ложкою. Мені він зовсім не гірчить. І навіть знаю, чому – батькові бжоли робили його із найкращого квіткового нектару. Можливо, навіть ромашкового. І я віритиму в це, якщо й неправда. Бо ромашки – квітковий символ моєї України. Не волошки і не маки. Ромашки. На квітковій грядці батьківської дачі, посаджені мамою, усе літо квітнуть великі ромашки. І милують око не лише там, а й вдома, у вазі. У своїй любові до ромашок маю уславленого однодумця. Іван Марчук – один із ста найвизначніших геніїв сучасності намалював їх саме такими як люблю я – розкішними в своїй простоті. Ромашки древні слов’яни зараховували до святих рослин. А легенда розповідає, що з’явилися вони із шкаралупи великодніх яєць і символізують невинність малюка Ісуса.
Багато десятиліть гноблена за бажання жити і думати вільно, навіть в офіційно проголошеній незалежності природньо, духовно і культурно багата Україна не є собою. Попри усі гучні заяви можновладців й персональні успіхи її окремих громадян-особистостей моя Батьківщина все ще не сформувалася у суспільство для людей.
На стіні моєї пам’яті з поміж усіх вирізняється одна фреска. Вона кольорова. Проте кольори – бліді. Фреска очікує, коли обраний талановитий художник організує великий пленер. На нього він запросить небайдужих українців. Усі вони візьмуть в руки пензлі і поновлять зображення на фресці фарбами насичених яскравих кольорів. І в цій фресці відобразяться втілені в реальність віковічні бажання українського народу про квітучу й заможну Україну для громадян. Бо та фреска і є сама Україна.
___________________________________________
БІЛЬШЕ НОВИН:
