Marianna Soronevych
Щосуботи та неділі Інна Клічук перетворюється у людину-орла, що високо літає понад хмарами. Тепер жінка не може уявити свого життя без екстримального виду спорту – парашютизму.
-Інна, розкажи про себе: як складалася твоя доля на батьківщині, що тебе привело в Італію, і з чого, власне почалося твоє захоплення небом?
– У Казахстані є місто Джезкаган, у перекладі означає «мідне місто», воно займало у Союзі перше місце по видобутку міді. А ще це місто відоме тим, що з 60-х років приймало у свої обійми космонавтів, тому що було розташоване найближче до космодрому Байконур. Тут я народилася 18 квітня 1967 року. Батьки мої –українці. А у Казахстані опинилися з тієї ж причини, з якої ми тепер в Італії. У Джезкагані я жила на вулиці імені космонавта Комарова, навчалася в школі імені Юрія Гагаріна. Може саме тому мене усе життя супроводжувала думка про небо. Коли мої батьки розлучилися, ми, з мамою, повернулись на Україну, в місто Гайворон, Кіровоградської області. У 1991 році я закінчила з червоним дипломом училище культури та працювала у культурному секторі у Рівненській області. Маю дорослу доньку та малесенького онучка, які живуть у Рівному.
-Отже, можливість реалізувати твою мрію – стати “людиною-птахом” – ти змогла тільки в Італії?
– Саме так. З 2000 року я живу в Неаполі. Приїхала сюди, щоб мати змогу допомагати моїй сім’ї. Але обставини склалися так що мої плани набули інших векторів. У 2005 році я записалася у школу парашютистів й, з того часу, більше не уявляю свого життя без неба. Зараз вже маю 250 польотів з висоти 4000 метрів. Займаюся цим видом спорту на аеродромі міста Салерно. Вже сама знімаю відео у польоті. Кожної суботи та неділі, як тільки дозволяють погодні умови, разом з друзями-парашютистами, ми живемо життям, яке неможливо передати жодними вишуканими словами. Кожен стрибок – це маса андреналіну, емоцій. Це мов окреме прожите життя. Ми складаємо різні фігури, літаємо униз головою і на спині. Одним словом, ми купаємось у небі. Одна моя подруга, Валентина, вже спробувала стрибнути з тандемом. Їй дуже сподобалося. Спробуйте й ви, побачите, як розшириться ваш світогляд.
– Ти пам’ятаєш твій перший стрибок. Що ти тоді відчувала?
– Було лячно. Але бажання польоту було незрівнянно більшим, і потім – відчуття виривання з полону. З полону страхів, ілюзій, проблем. Завдячуючи таким інструкторам, як Томасо де Леонардіс, Карло Москарелло, Вінчецо Тедеско, у мене сформувалося бажання ніколи не зупинятися на досягнутому. У 2007 році у нашому парашютному клубі знімали документальний фільм для програми “Leonardo”, а наступного 2008 я з’явилась у кадрах ще одного документального фільму “Donne del’Est”.
-Інно, яке твоє життєве кредо?
– Воно відображається у наступних рядках мого вірша:
«Кожен з нас має право на власний вибір,
Я, наприклад, хочу життя як казку.
Мені так подобається просто жити
Жити, не повзати, а літати.
Насолоджуватись кожною хвилиною
Смакувати життя, як вино солодке.
Хмеліти, радіти та мріяти
І дякувати за все Богу…»
Розмовляла Наталя ІВАНИШИН
