Українське мистецтво не знає кордонів

Розмова із вишивальницею, народною майстринею Марією Токань

Полтавчанка Марія Токань уже сім років працює в Італії. Свій внутрішній світ вона малює нитками на полотні. За цей час Марія вишила майже шість десятків картин, вигаптувавши щонайменше 3 млн. хрестиків. Її роботи – казковий світ, сповнений романтики, мабуть, як альтернативи труднощам еміграції, яким вона ділиться і з італійцями, та із співвітчизниками. Панянки під парасольками, українські пейзажі, церкви, квіти, тварини і комахи, ікони та міфічні створіння. Багато хто, дивлячись на її роботи, запалився бажанням вишивати, таму у пані Марії є учні у різних частинах Італії.

– Як у вас народилася пристрасть до вишивання?
– Вона не народилася, мабуть, це я народилася із нею, бо мама, бабуся вишивали. В 50-ті роки було тяжко знайти нитки та тканину, проте це не ставало їм на заваді. Вони знаходили і час, і засоби та вишивали. Я була ще малесенькою, але вже цікавилася вишивкою. Крала нитки у дорослих і вишивала, щоб вони не бачили, бо будуть сварити. Тут, в Італії, я знайшла себе у вишивці. Це – моє життя, ремесло заспокоює мене. Живу від картини до картини. І не важливо, чи мені треба прасувати, чи варити їсти – це у мене на другому плані. Під час роботи думаю, як підібрати кольори ниток на картині. Хотіла б звернутися до усіх українок, які перебувають в Італії: шукайте себе у вишивці! Мені б дуже хотілося, щоб цей вид мистецтва розвивався. Це моє бажання йде від серця. Якщо хтось прагне зайнятися вишивкою, пишіть та телефонуйте до мене. Я усім допоможу, підкажу. Вишивка допомагає у житті в Італії Мої найцінніші картини створені саме тут, бо натхнення приходить, коли важко на душі, коли боляче. Коли починаєш вишивати, викидаєш із голови усе.

– Як народжуються сюжети ваших картин?
– По-різному. Часом я збільшую, адаптую мальовані картини до потрібних мені розмірів, опрацьовую на комп’ютері, наносячи клітинки, підбираю кольори. Деякі картини вишиті за готовою схемою, деякі – перешиваю. Кожна картина має свою історію, узагальнити не можливо.

– Яка з ваших робіт найбільше припала до серця, є найдорожчою для вас?
– Найбільше мені подобається вишивати пейзажі. Тому моїми улюбленими картинами є “Старий млин”, “Симфонія тиші”, “Зима”. Це складні і цікаві роботи. А чим складніша картина, там вона мені дорожча.

– Ви використовуєте багато романтичних сюжетів. Це є свідченням молодості вашої душi?
– Я полтавчанка. А в нас усі такі: відкриті, добрі.

– Скільки кольорів ви, зазвичай, використовуєте при створення картин
– У супроводжуючому листі до кожної картини вказана кількість кольорів. В середньому, від 30 до 50 відтінків, залежно від розміру та складності картини. Серед них є одна, де, вишиваючи троянди, я використала одинадцять відтінків. Чим їх більше, тим рослини виглядають живими, натуральними.

– Чи розробили ви якісь новаторські техніки, чи використовуєте традиційні прийоми?

– Моє захоплення – міняти кольори, застосовувати їх по-своєму. Роблю це у кожній картині, втілюю їх, згідно моєї уяви. Підхожу до роботи творчо – без цього неможливо вишивати.

– Скільки часу потрібно, щоб вишити одну картину?
– Це залежить від розміру і складності, а також від наявності вільного часу.

– Яку роботу ви виконуєте в Італії?
– Доглядаю за бабунею. Вона часом злиться, а часом їй подобається те, що я вишиваю. Але коли вона бачить, що я закінчила роботу, запрошує усю родину прийти подивитися.

– Як італійці сприймають ваші роботи?
– Їм вони дуже подобаються. Дуже… Кажуть, що таке неможливо зробити, не вірять своїм очам, коли кажу, що я є їх автором.

– Знаю, що тривалість однієї вашої виставки в Італії була продовжена через те, що потік відвідувачів не  закінчувався…
– Так, мою першу виставку в Італії, що проходила у Кастелфранко (провінція Модени), не закрили у встановлений термін. Вона повинна була тривати три тижні, та до організаторів звернулися італійки з проханням продовжити її.

– Скільки разів ви виставляли роботи в Італії?
– Одинадцять. Як для італійських, так і для українських шанувальників. Найяскравіші спогади залишилися від виставки у Помпеї, в приміщенні великого квіткового магазину. Одна із відвідувачок уже п’ять років не виходила з дому, а коли почула про вишиті картини, то захотіла їх побачити. Її привезли на інвалідному візку. Після огляду робіт, вона взяла мої руки і сказала, що вони – золоті. Цього моменту я не забуду ніколи. Вони були найвищою похвалою. Запам’яталася виставка у приміщенні Посольства України при Святому Престолі. А ще на останню мою виставку у Кастелфранко, двічі приходив мер міста. Вдруге, коли вона була закрита для відвідувачів, щоб телекамери не відволікали.Ще ношу у серці слова учительки із Тернополя, після відвідин моєї виставки вона сказала: “Українське мистецтво не знає кордонів”

Розмовляла Маріанна СОРОНЕВИЧ