Marianna Soronevych
До влади в Україні прийшла безнаціональна сила, продукт радянської системи. Ця сила зневажає культуру як таку, тому природно, що для неї земля та народ країни, якою вона керує, просто не існують: для них це бізнес-території. З допомогою цієї сили Росія веде в Україні війну проти Європи. Саме Україною пролягає кордон між європейською демократією та євразійським світом деспотизму. Росія як Євразія – це не синтез двох реальностей, і не-Європа, і не-Азія. Віддзеркаленням кризи російської ідентичності є нинішнє керівництво України: «Тріумф Люмпена». Такі думки висловила Радіо Свобода культуролог, професор Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксана Пахльовська.
Перед інтелігенцією завжди стоїть дилема: говорити політично коректно чи говорити правду. Правда – це імператив, але іноді буває милосердна правда, коли не хочеш вразити людей і тому гальмуєш негативи. Так от, зараз ми вже не маємо права на милосердну правду.
Коли виходила моя книжка «Ave, Europa!», переді мною стояло питання: яке «аве» скаже Україна Європі в найближчі роки? «Аве» як привітання? Чи «аве» – прощання? Відповідаю однозначно: на сьогодні це «АВЕ» ПРОЩАННЯ З ЄВРОПОЮ. І це таке безславне прощання, що Європа може навіть його і не почути. Або ж почує і зітхне з полегшенням: «Нарешті! Хай з’ясують між собою, хто вони є, а нам своїх клопотів вистачає». Звичайно, Європа також до певної міри відповідальна за те, що сталося. Але основна відповідальність – України. Частиною європейського світу стають лише нації, що мають волю бути в історії.
Світ сьогодні софістикований і жорстокий. Тут діють закони конкуренції: той, хто має здатність, спроможність, інструменти для виживання, для ствердження своєї ролі в сучасному світі, той здобуває лідерство, поважану позицію, стабільність. Хто не здатен на творчість, фантазію, інтелектуальний виклик, випадає з координат сучасної цивілізації.
А коли потяг рушив, застрибнути в нього на ходу дуже важко! Ми живемо у пришвидшеному часі. Це не час ХІХ чи навіть ХХ століття, коли діяли закони послідовності. Сьогодні ритм змін складніший. Хто сьогодні запізнився на рік, може запізнитися на 10 років. Але хто запізнився на 10 років, може запізнитися навічно.
Подивіться, як східноєвропейські країни вступали до ЄС. Буквально з 1989 року розпочався послідовний процес євроінтеграції: політичної, бюрократичної, економічної. Але коріння процесів у самопочутті цих народів, як невід’ємної частини європейської цивілізації. Хай там як сварилися політики, вони були єдині в баченні європейських перспектив для своєї країни. Ми ж прожили фактично 20 років у пострежимній системі. Чому ж дивуємося, що повертаються привиди минулого?!
Сюрреалізм: нам сьогодні розповідають, що, виявляється, УРСР була однією з найрозвинутіших країн світу, а за час незалежності перестала нею бути. І тепер єдиний вихід – це різні форми об’єднання з Росією, що нібито нам обіцяє швидкий розквіт і добробут.
– А реальність яка?
Реальність така, що Росія була і є абсолютно відсталою країною. Це фактично ресурсний додаток до західного світу. Так було півстоліття тому, і так є сьогодні. І Україна є частиною цього цивілізаційного маргінесу. Росія абсолютно не продукує нічого з того, що могло б бути конкурентоспроможним у західному світі – ні в економічній, ні в технологічній, ні в суто інтелектуальній площині. В університеті Лос-Анджелеса проведені цікаві розрахунки: виявляється, чим ближчий зв’язок мала країна Східної Європи з Росією, тим довше їй доведеться йти до рівня розвитку найбідніших (!) країн Старого Континенту.
Яка тому причина? Генеалогія цієї відсталості – надзвичайно складне питання, що йде у глибину віків.
Одним з визначальних чинників є релігія. Чому, наприклад, згідно з теорією Макса Вебера, найрозвинутіші в економічному плані країни – це країни протестантські? Тому що у протестантизмі сформувалася система цінностей, що вчить людину мати велику відповідальність перед собою, перед суспільством, перед родиною, перед роботою, а врешті-решт – перед Богом.
Важить також чинник розімкненості культури. Європейська культура народжується в Середземномор’ї, де завжди існував динамічний обмін між народами знанням, цінностями, досвідом. Замкнені культури – а російська культура драматично замкнена щодо світу, це культура-цензор, яка боїться зовнішніх впливів, – приречені на ентропію. Звідси цікаві геополітичні теорії сучасності. Наприклад, Семюел Хантінґтон у книжці «Сутичка цивілізацій» висловлює думку про те, що кордони демократичного світу
збігаються з кордонами західного християнства. А візантійсько-російську модель він фактично пов’язує з ісламом як дві форми фундаменталістської релігії. І твердить, що в цьому православно-ісламському континуумі не можуть пустити коріння демократичні інститути. А розлом між цими двома світами проходить через Україну.
Подібні аналізи потребують вивчення й усвідомлення – спершу на рівні фахівців, а потім на рівні суспільства і насамперед молоді. Суспільство має знати хоча б у першому наближенні інтерпретаційні схеми щодо сучасної цивілізації. Це необхідно для усвідомлення свого місця у світі, для пошуку оптимальних шляхів розвитку країни.
– Для цього потрібна система. А у нас величезний розрив між декларованим і реальним. З одного боку, культура є чимось абсолютно відірваним від людей, які зайняті пошуком засобів для виживання, а з іншого боку – саме культурні та ідеологічні цінності найпершими піддаються атаці при зміні влади. Ревізії піддається історія – недавня й трьохсотрічна, теорії, оцінки і навіть окремі фрази та слова. Чому так відбувається?
– Культура – це першооснова будь-якої іншої форми діяльності людини. Яка культура, така й людина, таке її життя, таке суспільство і така влада, яку воно творить.
Європейська демократія бере початок від Давньої Греції, де вся культурна система, насамперед філософія і література, працювали над формуванням ідеї свободи, концепції громадянина. Центральною категорією протиставлення грецького світу (Захід) перському світові (Схід) була свобода. Перси для афінян були «варвари», бо ними керували деспотичні правителі. Афіни формували модель державного буття, засновану на категоріях батьківщини, відповідальності за неї, громадянської честі. Грецький воїн не був найманцем, він захищав не деспота, а свій поліс, свою демократію, своїх громадян.
У грецьких філософів, поетів, драматургів завжди звучить думка, що в азійському світі лише одна людина має свободу. Це деспотичний правитель. А в грецькому світі свободу мають громадяни. І вони своєю свободою, своїм впливом на владу формують єдино можливий для них вимір батьківщини. Це, власне, Ітака, до якої попри всі перешкоди повертався Улісс. Мала батьківщина стає потім національною, а національна вливається в духовну батьківщину – Європу. Це є триєдиний вимір почуття батьківщини в Європі.
Побудувати і внутрішньо узгодити таку тріаду можливо лише завдяки закону. Невипадково Геракліт казав: Закон треба захищати, як мури власного міста. І це є ідеальна формула демократії. Греки створили вимір свободи, римляни – закону. Пізніше книжка Монтеск’є «Дух Законів» стане гімном європейській культурі. Беззаконня породжує насильство. Закон дає змогу творити рівновагу у складній системі співжиття народів.
Ще одне. Європейська культура – це стратифікація традицій. Тим ця культура й модерна, що жодна традиція ніколи не була відкинута, а навпаки – збережена, оновлена й інтеґрована в новий час цієї культури.
Одним словом, культура відіграє формотворчу роль у життєдіяльності суспільства. Звідси жах нашої ситуації. Ми впродовж століть перебуваємо в орбіті антиєвропейської культури. І насамперед з двох причин. По-перше, в російському світі людина ніколи не знала виміру свободи. А отже, в ній атрофована й потреба свободи. По-друге, в російському світі культура не системно будувалася, а системно нищилася. Конкретне минуле руйнувалося заради абстрактного майбутнього.
А ці травматичні зміни завжди призводили до ідентитарної, інтелектуальної, моральної дезорієнтації. Від Івана Грозного до Петра Першого Європа була чортом. Петро «імпортував» Європу, але на рівні інструментів, технологій, а не на рівні свободи особистості. Багатокультурна Російська імперія будувала свою ідентичність на одержавленому православ’ї. Жовтнева революція викорчувала релігію. Пострадянська Росія з її партійно-каґебістською номенклатурою віднайшла себе в православ’ї. Відбудовує багатонаціональну імперію, спонсоруючи расизм. Звідси й постійна ревізія історії, яка не стала пізнанням свого національного шляху, а лише інструментом для легітимації чергової влади. Грозний і Петро – фактотум Сталіна, Сталін – фактотум Путіна і так до безкінечності.
Тобто, це системне самознищення, яким заражена й Україна. Тому, не вибравши остаточно Європу, ми не могли не потрапити в силове поле Росії. А це сьогодні особливо небезпечне поле саме через системну кризу російської ідентичності. Звідси й ревізія історії – це нездатність мислити в конкретних категоріях культури і занурення їх у риторичне словоблуддя. Звідси й російська модель батьківщини – це, по суті, як не парадоксально, відмова від конкретної батьківщини заради батьківщини абстрактної. Москва – це Росія, але й Грозний також, і Севастополь. Пересунення кордонів – улюблений спорт російської політики. Замість того, щоб дати лад конкретним – і тяжким! – соціальним, економічним та іншим проблемам, Росія множить ідентитарні міфи. Але це може закінчитися крахом, який, як завжди це було, стане руйнівним детонатором і для України.
Словом, ми перебуваємо у дуже складному становищі. З одного боку, бачимо структуровану «Європу батьківщин», а з другого – на нас насувається безформна «територія Чінґісхана». І між ними триває війна – на тілі України і коштом українського суспільства.
– Це прямо відбивається на свідомості людей. Є громадяни України, які відчувають себе ніби підвішеними у повітрі. Вони не знають минулого свого роду і не уявляють, яким має бути майбутнє, вони мислять категоріями виживання. А є громадяни, які успадкували загартоване лихоліттями фантастичне відчуття належності до цієї батьківщини, цієї землі.
– Так. Україна як країна, як держава, як культура сформувалась фактично в орбіті європейської культури. В ХVІ-ХVІІ століттях, у момент становлення модерної української культури, літератури, мови був створений вкрай цікавий синтез православної за своїм походженням культури з європейським кодом. Це стало можливим зокрема й через перебування України протягом більше трьох століть фактично в одній державі з Польщею, системно інтегрованій в європейський контекст. На політичному рівні були бурхливі конфлікти, але на рівні культурному завжди поставала вкрай цікава і продуктивна взаємодія. Через Україну проходила циркуляція теорій, думок, ідей тогочасного культурного життя Європи. Тому Україна в кристалі своєї культури несе фактично основні коди європейської цивілізації.
Але ситуація в Україні й надалі буде такою драматично нестабільною, доки Росія вестиме війну проти Європи. Основний механізм війни – страх перед демократією, яку Росія сприймає як загрозу своїй імперській моделі. Але це також і свідомість програної «конкуренції», і не лише в плані економічному: адже і Європа, і Америка реалізували проект інтеграції, а в Росії на цьому ґрунті – лише відчуження народів, протистояння етносів, їхніх релігій та культур. Тому фактично всі ідентитарні теорії Росії спільним знаменником мають агресивний антиєвропеїзм, і це при тому, що основні загрози Росії рухаються до неї не з Заходу, а зі Сходу.
Цікаво, однак, те, що основна концентрація російського антиєвропеїзму зосереджується на українському та польському напрямках. Росія ж уникає протиставляти себе сильним, тому нині й не конфронтується із західними країнами. А тут такі чудові «вороги» поряд: Польща і Україна – «пшеки №1» і «пшеки №2», як це називається в шовіністичній російській політології. Однак із Польщею захисним бар’єром виступала релігія. З Україною ж православна безбар’єрність призвела до того, що неодноразово нищився код українського православ’я, далекого від одержавленого православ’я російського. Українське православ’я не могло бути одержавленим, тому що в Україні була зовсім інша політична ситуація. Через те в Україні, як в інших європейських країнах, релігія була чинником насамперед духовного, а не політичного життя, мала свою моральну автономію. У Росії навпаки. Тому і тут можна вибудувати дуже складні й цікаві системні диференціації.
Люди, які є спадкоємцями цієї європейської України, мають здебільшого автентичний вимір батьківщини в собі. Адже цей вимір містить у собі час, історію: ким ми були в минулому, яке майбутнє ми побудуємо? Носії ж посттоталітарного мислення елементарно не мають у собі виміру майбутнього – звідси категорія виживання. Аби подолати сьогоднішній день, а там «дасть бог». Оскільки ж за таких умов неможливо здобутися на стабільність, добробут, віру в майбутнє, і в російському і в українському суспільствах множаться або фрустрації та агресивність, або ж віктимізм і апатія. А це вірний шлях до випадіння з модерного часу.
– Останні десятиліття продемонстрували, що Росія цілком може змиритися з незалежністю Казахстану та, мабуть, і всіх колишніх союзних республік. Але не з незалежністю України.
– Норман Дейвіс в «Історії Європи» називає це «політичною булімією» Росії. Росія складається з маси абсолютно некомунікабельних між собою реальностей. Це не етична сума батьківщин, як у Європі, чи тепер у ЄС. Це реальність, яка склалася через репресії, через криваві завоювання, через демонтаж місцевих культур, що були замінені репресивним російським апаратом – поліційним, цензурним і т.п. Мир і добробут у такому утворенні неможливий.
Росія фактично має абсолютно розхитану ідентичність – на відміну від європейських країн чи Китаю. Дві останні великі теорії ідентичності – це неоєвразійська, що намагається поєднати мусульманські та інші народи РФ з православними, та неоправославна теорія «русского мира». Місія євразійської спілки – повалити Америку як «новий Карфаген», інших проблем немає. Але для цього всі чомусь мають стати росіянами. Як пише їхній ідеолог Дуґін: «и пропадают все народы в русском (…), миг – и нету никого, только русские, и лишь солнце пляшет над ними, русское наше солнце…».
І це не оригінально: ще коли недоброї пам’яті Алєксєй Міхайловіч обіцяв, що царство його буде простягатися «от моря до моря и от рек до конца вселенныя». На менше він був не згодний. Тобто, він елементарно не здавав собі справи з реального світу. Це, до речі, одна з причин трагічного розлому російської свідомості: з одного боку, свідомість універсалістська – ми завоюємо світ, буде світова революція, буде якась колосальна Євразія з Росією на чолі, Вашингтон тремтітиме, а російські солдати митимуть ноги в Індійському океані. А з другого боку – страшний провінціалізм, замкнутість, небажання і невміння бачити далі власного носа. Так що в результаті Євразія – це не Європа разом з Азією, а і не Азія, і не Європа.
У теорії православного «русского мира» теж простежується розлом між бажаним і дійсним. Декларується напрямок на об’єднання всього православного світу, а практичними кроками фактично нищаться усі зв’язки між православними країнами.
Пригадуєте, коли російські танки рухалися на Тбілісі, Бурджанадзе казала: «Що ви робите? Ми ж православна країна!». Росія здійснила окупацію Грузії. Провадить планомірний тиск на Білорусь. А щодо України, то розпочата холодна війна сьогодні вочевидь планується як багатоходова війна цілком гаряча.
І це при тому, що Росія втратила своїх православно-балканських алеатів. Болгарія, переживши шок від сербського мілітарного націоналізму, пропустила через свою територію американські літаки, що летіли бомбардувати Белград, ввійшла до НАТО і до ЄС. І вже навіть православні церковні свята привела у відповідність із загальним європейським календарем. А Сербія? У 1990-ті роки Жириновський говорив про «спільну державу» Росії з Сербією. Чим закінчився цей сюрреальний проект? Тим, що навіть Сербія прямує до Європи. І щоб туди потрапити, вже визнала, хоч і не вживши слово «геноцид», знищення мусульман у Сребрениці.
Тобто, фактично ми є свідками не творення «русского мира», а розвалу історичного православного світу. Так що Росія кігтями триматиме Україну – в надії, що це доукомплектує її ідентичність. А в результаті можуть розвалитися обидві ідентичності. І одна країна, й інша мають пройти суворий і самостійний шлях самоаналізу, аби повернутися до кола не скажу високорозвинених, а принаймні більш-менш нормальних держав.
– Тепер до депутатів Верховної Ради України навіть звертаються з пропозицією їхні колеги з Держдуми Росії – обговорити перспективу країни від Карпат до Курил.
– Це параноя, якщо м’яко сказати. Подібні ідеї якраз і є свідченням, що і в Росії, і в Україні при владі не професійні відповідальні політики, а цілковито виключені з модерного часу ділки, які мислять категоріями не держави, не країни, не народу, а бізнес-території. А потім розграбувати ці території – і далі що? Росія двічі за одне століття зазнала краху як держава – в 1917 та 1991-му. І саме тому, що не могла дати раду собі як сумі територій. І зараз РФ – це відсталість, хронічні кризи, тероризм. Оце ще забракло монстра від Карпат до Курил – був би простір перманентних громадянських конфліктів.
– Але чи може культуролог, культура взагалі – підказати як справитися з викликами, що породжуються бажанням силовими методами вирішувати дуже болючі проблеми? Я маю на увазі тероризм. Чи той спосіб, яким не тільки Росія, а й інші країни намагаються зупинити вкорінення цього страшного явища, на Вашу думку, є правильним?
– Думаю, не треба порівнювати проблему тероризму, яка існує в західному світі, з проблемою тероризму, що існує в російському світі. У західному світі відбулася, як і прогнозував Хантінґтон, сутичка цивілізацій. Вісь Захід – Схід змінилася: фактично йдеться про світове протистояння Півдня і Півночі, і в основному, через економічні питання.
Росія ж увійшла в черговий цикл своєї патологічної колоніальної історії: вона прагне заново інкорпорувати в себе культурно чужі їй реальності – власне, як території. Кавказ бореться за свою свободу ось уже кілька століть. І саме Росія винна у тому, що зараз Кавказ – це зловісний казан, де кипить майбутнє тероризму. А на Балканах, слава Богу, ця можливість завдяки втручанню Заходу пригасла. Проте спільним є те, що православні народи – сербський і російський – власноруч екстремізували європеїзованих мусульман, інтегрованих у життя християнського світу.
Це зараз відбувається в Криму, де постає радикальне крило татарського ісламізму. І хто його виховує? Його інспірує Росія з метою розколоти татарську громаду. Адже татари, в основному, є прихильними до української незалежності, є частиною демократичного дискурсу Української держави. Але якщо зміцниться радикальне ісламістське крило, то першими від цього постраждають росіяни. Тому це дуже непросте питання. Розв’язань два: або йти до Європи, лікуючи конфлікти. Або буде литися кров, як у Росії. А завдання культури – працювати над європейським інтеграційним проектом, щоб він ставав природною потребою суспільства.
– А тим часом Схід собі тихим кроком завойовує…
– Питання в тому, який Схід. По-перше, Китай та Індія – це справжні протагоністи майбутнього. Причому Китай – протагоніст цілеспрямований і приховано (та й то не завжди) агресивний. І це дуже небезпечний процес, зважаючи на демографічні моменти в європейській цивілізації, не кажучи вже про Росію.
Що ж до мусульманського Сходу, то це колосальна проблема майбутнього. Парадоксально, ісламський тероризм виник у момент, коли Європа ніби почала виправляти свої історичні колоніальні помилки, намагаючись залучити ісламський світ до певної форми інтеграції. Наприклад, всього лише кілька років тому по всій Італії та і в інших європейських країнах будувалися мечеті. Коли я була в Єрусалимі, водила свою доньку до Стіни Плачу, в християнські храми і в синагогу. І також хотіла показати їй знамениту мечеть Куббат ас-Сахра. Але нам як «невірним навіть не дозволили туди увійти. А в Європі мечеть може стати місцем антизахідної пропаганди. Тобто, західна культура – «інклюзивна», тяжіє до діалогу. Фундаменталістські культури – «ексклюзивні», віддають перевагу не діалогу, а конфронтації. І це стосується як ісламського, так і православного російського світу. Звідси вже згадана теза Хантінґтона про фундаменталістський континуум православного та ісламського світів.
– Ви сказали в одному з інтерв’ю Радіо Свобода, що Ліна Костенко виховувала Вас у цікавості й повазі до всіх культур. Можливо, якщо світ базуватиме виховання кожного нового молодого покоління на повазі, розумінні й знанні різних культур, то це забере підґрунтя для тероризму?
– Це однозначно. Для мене особисто основним інструментом етичного життя у світі є саме такий підхід до справи. І я у всіх випадках свого життя завжди вдячна моїй мамі, батькам, родині за те, що вони з дитинства виховували в мені любов і повагу до всіх націй, до всіх культур без жодного винятку. Це дає мені змогу сьогодні вільно рухатися по світу і мати культурну віддачу від позитивних стосунків з будь-якою нацією.
Але, бачите, ми говоримо про світ, а насправді, ми окремі люди, які у своїх конкретних контекстах намагаємося побудувати культуру спілкування між народами. Так само і в ісламському світі знайдемо людей, які прагнуть порозуміння і відкидають радикальні методи боротьби. Але без системного виховання цих принципів, починаючи від школи, насправді не можна подолати конфліктогенні механізми. Європа і Америка в цьому плані реалізували інтеграційний проект, хоч він ще далекий від завершення. Але за межами демократичного світу проліферує національний, релігійний, расовий антагонізм.
Не шукати далеко прикладів. Говоримо про «сутичку цивілізацій» – і, зрештою, християнський і мусульманський світ і справді дуже відмінні. Але, наприклад, українсько-російський антагонізм – при такому сусідстві і все ж таки при більшій культурній близькості – це страхітливе явище. Можна вже томами ілюструвати історичну зненависть Росії до України, зневагу, агресію, проекти, спрямовані на поглинання і знищення України. У цьому просторі віруси чуми посіяні глибоко і надовго. Потрібні були б і справді реальні, а не фальшиві освітні програми в обох країнах, спрямовані на лікування суспільства від цієї чуми, на знаходження точок діалогу. Але це якби в цих країнах були при владі інтелектуали ліберального мислення. А так ми зараз є свідками свідомого культивування цієї зненависті з боку Кремля, а на додачу – і з боку малоросійських «мальчіков на побєґушках» у «старшого брата», які чомусь називають себе українськими політиками. І закінчитися це все може трагічно для обох країн. Я знаю і люблю російську мову, і російську культуру – і цей культурний вимір я ніколи не буду через політичні мотиви відкидати. Але завжди буду незгодна з політичним чи й культурним російським кодом, який впроваджує насильство і беззаконня як норму у міждержавні та міжнаціональні стосунки.
Але знову ж таки – якби Україна справді реально йшла до Європи, то повага до інших націй стала б тут імперативом. Була б імперативом і повага до самої України. Європа, попри минулі конфлікти й війни, завжди будувалася як простір горизонтального співіснування націй. І сьогодні в ЄС гармонія і добробут усієї структури мислиться у термінах необхідної рівноваги між націями як її компонентами. А у нас тим часом якийсь зоопарк з відповідними радянськими запахами. Страшно читати форуми: одні кричать «раша-параша», а інші лають «бандєрлоґов». Вже не кажучи про дедалі сильніший антисемітизм.
І при наявних нині політиках ситуація тільки погіршиться. Адже все це відбувається тому, що насправді пострадянський політикум не має національності. Велика помилка – з’ясовувати національне коріння міністрів, прем’єрів чи депутатів. Вони не українці, але й не росіяни, не євреї і не білоруси. Вони родом із совка. Вони ніхто. Вони просто належать до колективної нації «шарікових». Тріумф Люмпена. «Мой адрес – Советский Союз», закляте місце, де відбулося найбільше за світову історію знищення всіх без винятку націй, етносів, мов, релігій. Справа не в тому, що вони не люблять саме українську культуру – вони насправді не люблять і не поважають жодної нації і жодної культури – і просто культури як такої. Вони її бояться. І їхня «русскость» – не більше, як цинічний інструмент виживання, а просто кажучи – паспорт до пострадянського корита.
Тому чекають на нас великі випробування. Здійснюється проект розколу України, демонтажу української державності. Пережили не одну чуму, переживемо і це. Але працювати треба на випередження. Для інтелігенції імперативом має бути праця на те, щоб суспільство ставало суб’єктом історії, щоб мало свідомість і силу опиратися маніпуляціям, щоб повага до націй, починаючи з титульної нації, була природним наслідком поваги до людини. Це єдиний інструмент для створення простору діалогу – і всередині країни, і з Росією, і з іншими країнами. І це також єдиний шлях до європейської перспективи. Саме в момент, коли в України цю перспективу відібрано, в цю перспективу треба особливо затято вірити і особливо послідовно її будувати.
