Marianna Soronevych
Великдень – свято, що несе позитивний весняний заряд та дає нагоду підтримати традиції та задуматися над вічним. Свято Великодня за межами України – це ще й нагода відчути себе частиною великого народу із віковою культурою.
Пригадую святкування Пасхи в рідному містечку на Львівщині. Зранку центральна вулиця наповнювалася людьми у вишиванках, що йшли в одному напрямку – до центру. Хоч він не був таким вже й близьким, та більшість починала пасхальний день цією святковою прогулянкою із кошиками у руках. Усе місто набувало незвичайного настрою, міщани без зайвої скромності звертали увагу на строї один одного, та особливо на маленьких діток, що крокували поряд із батьками із мініатюрними кошичками і пасочками, випеченими спеціально для них.
Після Служби Божої довга доріжка кошів, що вишикувалася в церковному подвір’ї, зберігала секрет свого вмісту під яскравими вишитими рушничками. В момент наближення священика вони відкривалися і кожна господиня із гордістю демонструвала свою паску та крашанки… А далі – пасхальний сніданок, що починався із свяченого яєчка.
…Італія. Рим. Навкруг вивіски чужою мовою, та до базиліки Святої Софії струмиться той же людський потік із кошиками, що й в моєму містечку на Львівщині. Італійці, що живуть поблизу, уже не дивуються – звикли до кількатисячної юрби, що збирається тут кожного Великодня. Та випадкові перехожі не приховують свого подиву. У них, італійців, релігійні свята втратили свій етнічний характер, тож стали лише приводом для сімейного застілля.
Людське море цвіте вишиванками та усмішками. Кошики аж ніяк не бідніші, ніж на батьківщині, хоч часто паску заміняють італійські коломби. Тут зібралися люди із усіх куточків України, тому й свячене відрізняється – кожен приніс із собою ті продукти і наїдки, які свого часу клали в кошик в своєму регіоні. Та Схід і Захід відчуває єднання у культурі та духовності. З різноголосого моря на церковному подвір’ї вигулькують слов’янські, чорношкірі чи азіатські обличчя, та усе це накриває хвиля української гомону.
Після щедрого кроплення кошиків, віруючі розходяться по церковному саду, тут, на чужині, місце кровних родичів займають щирі друзі. Гуркотять машини, розвозячи по домівках новостворені україно-італійські сім’ї, та народжених у них діток, для яких італійська та українська мови є однаково близькими.
У моєму домі зібралися друзі, поріднені чужиною. Великодню молитву промовляє мама – одна на усіх: «Отче наш, сущий на небесах…», молитва за наших земних матерів та батьків в далекій Україні.
Маріанна Сороневич
