Marianna Soronevych
Вистава театру Ера Реджо Емілія про українських жінок, що змушені емігрувати на чужину і, потрапивши у тенета нелегальної праці, щоденно боротися за гідне життя. «Grido silenzioso – Non sono un’eroina» («Безмовний крик – Я не герой») ставить перед глядачами чимало запитань. Прем’єра відбулася на сцені Соціального центру Tnt у Реджо Емілії, а відтак у Рімні, Болонії та інших містах.
Вистава в одному акті тривалістю 75 хвилин побудована на монолозі актриси та автора постановки Федеріки Дзамбеллі (на фото). Її героїня Люся – українка, що втратила чоловіка у Чорнобильській трагедії і виїхала до Італії у пошуках щастя. Розповідь про реалії життя іноземки-доглядальниці у чужій країні – історія, яку переживають багато наших співвітчизниць у схожих обставинах. «Мовчазна війна» – так головна героїня називає ситуацію, яка змусила її поїхати далеко від дому, аби зробити життя своєї родини кращим. «Доглядальниця, як і більшість наших жінок… Яка дивна назва, спочатку навіть не могла вимовити її, – йдеться у монолозі актриси. – Це – війна мого покоління. Наш народ був вимушений вирушити у дорогу та боротися за виживання у цьому, новому світі».
«Ця війна є особливою, – продовжує Люся. – Бо цього разу піти на фронт довелося не чоловікам, а нам, жінкам. Наші чоловіки, герої, що готові померти за Вітчизну, залишилися без дружин, утішають себе горілкою, що допомагає лікуватися не лише від радіації. І навіть якщо війна не має жіночого обличчя, ми – воюємо на ній, хоча ніхто не вважає нас героями».
Вистава народилася як інтерпретація книги “Молитва за Чорнобиль” Світлани Алексеєвич та розповідей жінок, що долучилися до проекту Caffé Babele, який підтримує організація Ya Basta Reggio Emilia у співпраці із Melting Pot Europa.
«Можливо, я спокутую гріх, про який не пам’ятаю, чи, може, весь наш народ повинен спокутувати якийсь гріх. І цей гріх повинен бути дуже великим, раз покаранням Чорнобилем не було достатнім», – закінчує виставу героїня.
Маріанна Сороневич
