Мати судиться з дочкою-заробітчанкою через онучок

   В одному із сіл Хотинщини громада спостерігає за судовою тяганиною 63-річної листоноші Василини Перчук (справжні імена та прізвища змінено, бо йдеться про неповнолітніх), яка намагається відвоювати в дочки Марини онучок: 15-річну Орисю та 14-річну Христину.Має жінка на те моральне й законне право, вважають земляки.

“Майже протягом восьми років виховувала онучок сама”

– У мене троє дітей: двоє дочок та син, – розповідає жінка. – Двоє з них – порядні люди, добре господарюють і мають міцні сім’ї. Про них ніхто поганого слова не скаже. А ось Марина пішла блудом: пиячила, волочилася за чужими чоловіками. Хоча мала свого – Андрія – родом зі Львівщини, який дбав про сім’ю. Однак не зміг змиритися з розпусним життям дружини й виїхав із села. Дітям, яких дуже любив, залишив записку: “Більше не можу витримати. Коли станете дорослими, я про все вам розповім. Тоді, може, мене зрозумієте”. Але ще до цього він працював у Португалії, гроші висилав на моє ім’я, бо знав, що дружина їх використає не на дітей, а на розваги. Якось поїхали з нею за переказом в один із чернівецьких банків. Прийшли туди, а Марина каже: “Коли візьмеш гроші, покладеш біля віконця!” Я так і зробила. А дочка забрала гроші й зашипіла: “Мотай, с…о, звідси, бо вб’ю!” Отже, майже протягом восьми років я виховувала онучок сама, бо дочку та її чоловіка ще 2008 року позбавили батьківських прав й офіційним опікуном призначили мене: діти були доглянуті, ходили до школи. Хоча пенсія в мене невелика та зарплата листоноші мізерна. Останні п’ять років Марина була на заробітках в Італії. Переповідали мені люди, що заробляла там сексуальними послугами. У травні 2012 року дочка приїхала додому, але до мене не зайшла, не обійняла ні мене, ні дітей, як не гірко мені про це говорити. Маючи гроші, найняла двох тернопільських адвокатів, бо наші юристи навряд чи взялися би за таку марудну справу, та й подала на мене до суду. І поновила таким чином свої материнські права. Дітям, спраглим материнського тепла, наобіцяла золоті гори. Перейшла жити до родичів, але, обчистивши тих, разом із чоловіком-італійцем сім разів змінювала місце проживання. Я не могла мовчки спостерігати за тим, до чого зводиться виховання моїх онучок – звернулася до апеляційного суду, який прийняв рішення на мою користь. Дочка опротестувала вердикт у Вищому спеціалізованому суді України, але той погодився з рішенням нашого апеляційного суду. Протягом всієї зими діти із Чернівців діставалися сільської школи в старих літніх куртках і без шкільної форми. Певна річ, що часто запізнювалися на уроки, погіршилася успішність, чого раніше не було – це засвідчують і вчителі.

Виконати рішення судів не вдається

– Нині Марина знову в Італії “заробляє” гроші, а Орися та Христина опинилися в чергового опікуна, який сказав у відповідній службі, що він – їхній дядько, – говорить Василина Перчук. – Це неправда, бо я знаю всіх наших родичів. Виконати ж рішення судів не вдається: я подала до суду на бездіяльність як держави Україна, так і керівництва Хотинської РДА, правоохоронних та опікунських служб. Доки відбувається тяганина, я схудла, втрачаю здоров’я. Але не здаюся, бо знаю, яка робота чекає на онучок за кордоном, куди дочка хоче їх вивезти. Якось Орися розмовляла з мамою по телефону. Я не втручалася. Коли перемовини закінчилися, я запитала, про що йшлося. Дівчинка дала послухати. Те, що почула, віддалося морозом по спині. “Приїдете до мене і запануєте тут, будете, як у раю!” – “співала” Марина по телефону. Не можу допустити, щоб діти наслідували таку матір.

З Орисею та Христиною спілкуюся дуже рідко. Дівчата на­одинці зізнаються, що їх так заплутали, що вони не знають, кому що казати й кому вірити. Саме тому онучки написали, коли розглядали питання про поновлення материнських прав Марини, що буцімто бабуся знущається з них, прив’язує за непослух до паркана. Я, коли почула про це, ледь не зомліла від такої брехні. Але ж представники влади могли приїхати до села, все перевірити. І тоді вони почули б від сусідів, вчителів, сільського голови, що це неправда. Я не кину своїх онучок на поталу халапутної матері. Щороку Орися та Христина гарно вітали мене із днем народження й іншими святами, і я вірю, що вони ще будуть біля мене. Заради цього й живу.

– Односельчани повністю на боці бабусі, а не її дочки, – каже Іван Петрович, один із мешканців села, колишній депутат сільради й райради. – Ця історія не поодинока. Зростає кількість розлучень у родинах заробітчан. Найгірше ж, що від цього страждають діти.

– Недарма кажуть: чужа сім’я – сутінки, – вважає одна з педагогів місцевої школи. – На чиєму боці правда, важко сказати. Найкращий варіант – це примирення матері й дочки. Ми намагалися це зробити, але, на жаль, не вдалося.

Василь Гринюк