Догляд за старими синьйорами надовго “затримав” наших заробітчан на Апеннінському півострові
“На заробітках в Італії”, – чи не щоденно доводиться чути це словосполучення у відповідь на запитання, де ваша донька, мати, колега. Про багатьох знайомих таки знаю давно, що вони у пошуках грошей подалися за кордон, у ті ж Неаполь чи Палермо. Дехто з них повертається на Батьківщину. Щоправда, ненадовго. Українські трудові мігранти, як би дивно це не звучало: погостюють у себе вдома місяцьпівтора і назад – в Італію. І за таким життєвим графіком дехто живе вже добрих десять років.
“Коли почула, що мене пам’ятають, – то ніби тисячу знайшла”
Ірина Зуб поїхала до Італії 2002го. Гроші були потрібні на вступ доньки до вишу. Необхідну на дорогу суму позичила, оформила візу. “Боже помагай, мови не знаю, жодних знайомих там нема…” Але туристичний автобус уже вирушив на захід. Країни, люди, дерева, автозаправні станції… Незчулася, як у віконну шибку пекло своїми гарячими променями сонце Неаполя. Ось вона – Італія, прихисток тисяч її земляків.
“Два місяці була без роботи, – розповідає Ірина Зуб. – Потім нарешті знайшовся мені перший дід. Прожив недовго, бідолашний. Далі п’ять місяців доглядала 84річну жіночку. Хороша в неї була сім’я, людяна – а це, як пізніше з’ясувалося, рідкість. Але я знайшла більш високооплачувану роботу, зрештою, для того сюди і приїхала – заробити. Втім із наступним італійським подружжям пенсіонерів мені не пощастило. Ставлення до мене було, як до рабині. Не витримала й трьох місяців – звільнилася. На той час уже не тільки знала слова pronto, bravissimo, bella donna, а трохи більше… Вже й грошей трохи підзаробила (хоча, щоб віддати борги, складала вісім місяців). І знову пошук роботи. Але тоді мені вже було відоме гарне італійське прислів’я: “Коли одні двері зачиняються. Інші відчиняються ще ширше” .
“Отже, наступна моя підопічна, – веде далі жінка, – 78річна Марія, яка відтак померла через три місяці. У цієї Марії (до речі, серед італійок дуже популярне це ім’я) я познайомилася з адвокатом. Він мені порадив, які книжки варто купувати, щоб краще засвоїти мову. Почувши пізніше, як я защебетала “поітальяно”, сказав фразу, яку я не забуду ніколи: “Я дякую Богові, що не народився в Україні. Вам дуже тяжко в цьому світі. Але ви собі, бачу, даєте раду. Незважаючи ні на що” .
Аж через півтора року Ірина знайшла собі, якщо можна так висловитися, “постійну роботу”. Ще одна італійська пані Марія взяла жінку до себе на роботу аж на два роки. “З нею було цікаво спілкуватися, – пригадує Ірина. – Але які вона мені “гастролі” влаштовувала”: людині 74 роки, після двох інсультів, і їй ще хочеться кричати, скандалити. Я деколи думала, що не вона, то швидше я піду зі світу. Але те, що було після неї, взагалі в жодні рамки не вкладається. Доглядала я за двома “дівчатками” – сестрами 70 і 80 років, які ніколи не були одружені. Вони були страшно прикрі, чіплялися до всього. Жах один! Колекціонували сестри срібло (посуд, вазочки, попільнички, канделябри, шкатулки). Так ото, я це срібло по сотні разів на день мала протирати. Мені аж зле ставало. Воно чисте, без порошинки, а ти все одно треш і треш… Одного разу я у свій вихідний вирішила відвідати “попередню” синьйору Марію. Прийшла до неї, а вона каже, що мене пам’ятає, іноді згадує. Мені ці слова були, як бальзам на душу, я ніби тисячу знайшла. Отже, моя робота була недаремною”.
Сьогодні Ірина Зуб має “легалізацію” і право на працю в Італії. Приїхала на місяць додому, вкотре ненадовго побачитись із донькою, яка за час, що мама в Італії, встигла і вступити до університету, і закінчити його. Ірина ж майже не змінилась зовні, хоча трохи схудла. Незабаром знову їде до своїх нових синьйорів. Каже, що в Україні почувається “непотребом” і що “тут вона не знайде для себе ніякої роботи” . Це сумно, але жінка зізнається, що на Батьківщині їй взагалі залишатися страшно.
“Починав легко, бо мама вже там працювала…”
Інша історія зі Славком Марченком. Хоча продовження її схоже. Хлопець теж не планує повертатись з Італії в Україну. Він уже придбав там квартиру – у кредит на 35 років. Мешкає в Італії разом з дружиною Лесею. Обом тількитільки минуло тридцять. У тому й іншість: вони молоді і в’ють собі сімейне гніздечко. А питання про те, де в’ють, вочевидь, не стоїть. Адже, як чоловік з дружиною говорять, це те саме, якби вони, наприклад, починали своє подружнє життя окремо від батьків, десь винаймаючи квартиру в Україні. Просто, переконані Марченки, у фінансовому плані за кордоном легше. Та й їхали вони на Апеннінський півострів не “дикарями”, “туристами” на “авось”, а до Ярославової матері, яка там уже до того 6 років доглядала за старенькими. Тож жінка і місце праці для своєї дитини організувала, і усі поради й настанови щодо адаптації та способу життя італійців дала.
Ярослав Марченко закінчив Львівську політехніку. Працював за спеціальністю недовго. Мама, яка поїхала в Італію на заробітки (бо в родині якось сутужно стало з грошима), одного дня покликала сина до себе. Робота в нього буде неважка: у супермаркеті “вантажникомменеджером” , тобто щось на кшталт працювати на складі торговельного центру і контролювати поставки певної продукції.
Відтоді минуло чотири роки. В одну зі своїх відведених італійським власником відпусток Славко, як і годиться, приїхав додому в Україну. За місяць відпустки хлопецьнепосида встиг познайомитись з гарною дівчиноюукраїнкою, заприятелювати з нею, одружитись і переконати поїхати з ним в Італію.
“Так і живемо вже майже два роки, – розповів нам Ярослав Марченко, приїхавши у цьогорічну відпустку в Україну (правда, без дружини – їй не вдалось “відпроситись” у свого господаря). – Цьогоріч із Лесею ми вирішили придбати там квартиру, бо платити за житло трохи дорогувато – 600 євро у місць. Хоч отримуємо немало: я – 900, жінка – 450500 євро, однак не хочеться всі зароблені гроші викидати в нікуди, краще вже сплачувати за свій дім. Відсотки кредиту – 45% річних. Крім того, мені подобається, що ця держава гарантує страховку від непрацездатності, втрати роботи, смерті, несприятливих обставин (терактів) тощо. Одне слово, виходить так, що сплачувати за квартиру (а це 400 євро) буде не особливо складно”.
Отож, молоді українці остаточно вирішили – житимуть в Італії. Що ж, Падуя – красиве місто із відомою, розрекламованою турагентствами архітектурою. “Всі квартали вночі освітлені, і незалежно, ближче до центру, чи десь далі, – розповідає Ярослав про “місто своєї долі” . – До вітру під дерево в парку ніхто тут не ходить. Усе ретельно патрулюють”.
Про італійських стражів порядку чоловік може довго і цікаво розповідати. Приміром, як вони через півгодини знайшли його вкрадену мобілку, тоді як він зателефонував до поліційного відділку години через двітри після крадіжки. Або про заборону їздити за кермом у нетверезому стані і покарання за це – “відразу конфіскація транспортного засобу, і не має значення, чи ти мер італійського міста, чи простий заробітчаниніноземець”.
Їжа. Ярослав Марченко уже звик до макаронів і піци. Каже, що найпопулярніша там класична “Маргарита”: томати, моцарела, базилік плюс інші складники, які тобі до вподоби і смаку. Коштує “Маргарита” 3,5 євро. Взагалі, зі слів чоловіка, ціни на продукти там приблизно такі ж, як і в Україні. Щось дорожче, дещо дешевше. Інша річ, якість цих продуктів. Звідси, з дому, туди – до свого другого дому – Ярослав щоразу неодмінно везе закручені мамою помідори, огірки, перець. Тепер от купував наші шпроти, чай і горілку (в Україні вони значно дешевші).
Узагалі, мешкаючи в Італії, з батьківщиною хлопець має тісний зв’язок. Поперше, сьогодні є мобільні телефони і доступні тарифи на розмови. Подруге, Інтернет. Третє – газети, які щочетверга можна придбати в бусиках з України.
“Мені у перший період перебування на чужині було легко, – зізнається Ярослав Марченко. – У мене там була мама. А так, людям важко – мови не знають, працю годі знайти відразу. Рекет, який тримає, мабуть, усі мікроавтобуси, – окрема тема. Ці особи дуже жорстокі, і жінку вдарити можуть, і дитину, так що платити однаково доведеться. Це, як то кажуть, невід’ємний атрибут. Але нічого, наші люди до всього звикають, і все витримують. Дасть Бог, все буде добре”.
http://www.lvivpost.net