Marianna Soronevych
Інтерв’ю з адміністратором римської парафії Святих Сергія і Вакха отцем Іваном Куликом та його помічником отцем Марком Ярославом Семегеном
Багато ваших парафіян – нелегали. Чи є у вас з ними якісь труднощі, вони ж часто звертаються до вас за допомогою?
Отець Іван: Щодо парафіян загалом ми не маємо ніяких труднощів. Навпаки – минулого року, наприклад, товариство робітників-католиків організувало таку акцію, коли перевіряли жінок безкоштовно на хвороби раку. Закон фактично говорить, що коли нелегали звертається до лікаря, він мав би зголосити його до поліції. Однак вони приймали людей при парафіях і цього не робили. І в кого виявляли ці проблеми, а це в дуже багатьох, тоді призначали лікування.
Богу дякувати, не було таких випадків, аби поліція приходила до парафії чи до церкви під час богослужіння. Причому, вони знають, що сюди приходять нелегали.
У нелегалів часом можуть бути проблеми з боку роботодавця. Вони будують роботу так, що люди зумовлені працювати більше або не завжди вони можуть, скажімо, у неділю бути вільними.
Буває й таке, що можемо віддавати наші підвальні приміщення, щоб хтось собі підзаробив, наприклад, якщо жінка вміє стригти. Інші приходять і стрижуться. Для всіх добре, бо це не італійські ціни.
Що парафія може дати людям нелегальним крім молитви, крім можливості прийняти Євхаристію?
Отець Іван: Гадаю, духовну підтримку. На Різдво, Великдень, ми стараємось відкрити можливі для них приміщення, щоб вони прийшли і помолилися.
Минулого року ми робили акцію у день святого Миколая. Кожен, хто прийшов до храму у день Святого Миколая, отримав маленький пакуночок з цукерками з України, з молитовником щоденних молитов і з посланням Митрополита Андрея «Як будувати рідну хату».
Таким чином, ми хотіли дати їм відчуття, що то є їхній дім, що вони не тільки прийшли, помолилися, і вийшли, але ними цікавляться, що це наші матері, наші батьки.
На Великдень, й на Різдво завжди двері відчинені…
Наші приміщення не дозволяють нам надто багато приймати людей, але церква була завжди повна на повечір’я.
Наприклад, на Великдень ми старалися кожному подарувати пасхальне яйце, писанку. Бо є такі випадки, що людина не має можливості приготувати собі дома великодні страви, чи бувають різні обставини в наших людей.
Отець Марко: Найголовніше, скажімо, зробити таке середовище, де б людина, особливо, яка приїжджає нелегально і не знає мови, відчула, що парафія для неї є справді рідним домом, могла завжди прийти й принаймні поговорити, відчути якусь підтримку…
Часто самі італійці звертаються до нас, просять когось порадити на роботу. Тож, часом виступаємо такими собі посередниками.
А чи часто є такі, що не хочуть повертатися в Україну? Як ви на це реагуєте?
Отець Іван: Так, часто.
Ми завжди наголошуємо, щоб людина завжди пам’ятала свою ідентичність, пам’ятала своє коріння, свою мову. Звичайно, вивчаючи другу мову, але й свою пам’ятала. Свої традиції, свою церкву, свій обряд. Щоб якось не соромилася того, ким вона є, що вона є українцем.
Звісно, більшість людей приїхало сюди не з доброї долі, і мають багато труднощів. Ми ж не можемо сказати: «Ви повертайтеся, чого ви сюди приїхали?».
Людина, яка прочитає це інтерв’ю, можливо, скаже: «О, гарно парафія допомагає, можна підстригтися і так далі, і речі свої тримати, давай я їду!». Що ви їй скажете? Будете відмовляти, казати «Лишайся в Україні, шукай собі там можливість погодити свої матеріальні потреби»? Чи казатимете «Ну давай їдь, ризикуй»?
Отець Марко: Мабуть, радше скажемо залишатися. Бо життя заробітчанське, воно не є солодким. Багато людей все-таки працюють дуже тяжко і вони часто викинуті поза борт життя такого, знаєте, культурно-українського. Тут багато людей зазнають потім стресів, через ставлення до них.
Яким би не було законодавство, воно є законодавство. І людина, яка тут нелегалом, вона не може претендувати, що вже сьогодні з боку італійського уряду умови еміграції будуть більш дружніми. І, на жаль, умови все більш загострюються, хоча є моменти, коли люди хочуть брати тих, хто і нелегально, але більш все ж таки запитують і про документи. Бо якщо кара за нелегального працівника, вона торкається не лише самого працівника, але й роботодавця, і то навіть у значній мірі наслідком може бути тюрма, де перебувають наші жінки, які чекають вирішення своєї долі.
Комусь може пощастити, когось випустять, але багатьох депортують звідси. Перед Великим постом ми старалися, щоб принаймні їх там, в тюрмі, відвідати, посповідати, запричащати. Тут не є рай. Тут досить тяжка праця…
Отець Іван: Я би заохочував людей якось дійсно шукати розв’язання своїх труднощів, навіть економічних на Україні, бо дійсно є нелегко, особливо, коли приїжджають нелегально, важко себе віднайти тут. Різні ситуації, які, скажімо, часто доводять до того, що людина впадає в депресію і важко це переживає. Є церква, є різні організації, навіть українські. Можливо, якось допомагають, але кожна людина має свою специфіку і кожен по-різному це переживає.
Потім друга проблема − розділені родини. Я дуже би відраджував, коли від’їжджає жінка, лишається чоловік і діти або коли від’їжджає чоловік лишаються жінка і діти, це дуже болюче. Великий процент таких родин, вони просто наражені на небезпеку розлучення.
Ще одну з проблем, яку ми тут зустріли – це справа мішаних шлюбів. Ряд дітей, які були хрещені в цій парафії, вже повністю інтегровані в латинські парафії, латинські школи, тобто вони можливо будуть говорити про те, що колись були українцями, але вони вже не вважатимуть себе українцями. Тому перше, ніж хтось мав би їхати сюди, мав би справді дуже добре зважити, чи варто це робити.
Також людині варто розуміти, що коли вона виїжджає до Італії – це не є на місяць чи на два. Це принаймні вже є на три роки. Тому що виїжджаючи, потім чекаючи тут на документи, щоб дійсно отримати тут легальний статус, він має багато боргів вдома і має все це віддати… І це забирає щонайменше три роки, а може й чотири, і п’ять років. Тому людина сама себе обманює – поїду собі на місяць-два. Трошки зароблю і повернуся. Це не так, і життя показує цілком іншу реальність.
Це інтерв’ю будуть читати й ті, хто лишився. Тому доречним було би ваше слово, як душпастирів тих, хто поїхав, до тих, хто лишився. Ми вам даємо трибуну. Скажіть до тих людей, до тих дітей, чоловіків, у кого жінки тут і навпаки – чоловіки, у яких жінки вдома.
Отець Іван: Я б сказав, до тих, хто зараз на Україні, що тим людям, які сюди приїхали, їм дійсно не є легко. Їм справді важко, і приїхали вони не з легкої долі, і найперше, щоб старалися їх якось зрозуміти, не старалися осудити, але перш за все старалися зрозуміти їхні ситуації, їхні становища. Не думали, що людина, приїжджаючи сюди, отримує вже все – достаток матеріальний, вирішує повністю свої проблеми. На жаль, це не так. В якомусь сенсі дійсно людина може вирішити свої проблеми, але крім того, що вирішує певні матеріальні проблеми, відкривається багато психологічних проблем, багато духовних проблем, і тому люди дуже важко це переживають. Переживають розлуку з сім’єю. Щоб ті родини, які розлучені, щоби вони старалися пам’ятати про вартості родини, що варто чекати один одного, що варто дійсно докладати з двох сторін зусилля, щоб дійсно зберегти родину, єдність сім’ї, це вогнище родинної любові.
Знову повернуся до тих дітей, що для них батьки як машинки для грошей. От ви скажіть своє слово до таких дітей.
Отець Марко: Любі діти, не сприймайте своїх батьків, як матеріальний додаток! Бо четверта заповідь чітко виразно окреслює – пошану до батьків, яка обіцяє нам гарне життя на землі. Якщо батьків сприймати лише з матеріального боку, то це скоро минеться і залишитеся фактично без нічого. Батьки мають велику духовну цінність. Ви повинні про них пам’ятати, про них молитися і згадувати про них тільки добре. І у той момент, коли вони вкладають усі свої заробітки у вас, сподіваються все-таки по поверненні отримати від вас оту, не те що належну, а ту зароблену віддяку, спокійну старість.
Моліться за них, щоб вони тут були здорові, щоб вони тут не хворіли, і щоб могли працювати, вас підтримувати. Пам’ятайте, що вони повернуться додому. Це є ваш дім і він повинен стати їхнім домом. І їхня старість повинна бути забезпеченою, оскільки вони так багато вкладають у вас і матеріально, і швидше духовно. Бо збираються «Матері у молитві» і приносять прохання про молитву на Літургії за дітей. У день уродин, у важких ваших обставинах, дзвонять до нас, кажуть: «Отче, помоліться! Мої діти мають проблеми, у мене хвора дитина». Тобто вони й духовно дбають про вас. Тому шануйте своїх батьків, які є тут на заробітках, моліться за них і старайтеся їх підтримувати і приділяти їм свою увагу.
І до молодшого покоління, зокрема дівчат – не використовуйте ці фінанси на марне, не використовуйте на якісь пусті і непотрібні речі, які можуть пошкодити вам. Старайтеся використати їх доцільно на своє навчання, на свій розвиток. Бо час минає, всі ми йдемо до старості, коли закінчаться ці гроші, щоби ви знову ж таки залишилися з якимось багажем, скарбом, який не зможе у вас хтось забрати – з вашим добрим серцем, вашою освітою, людяністю. Щоб ви були трошки добрішими дітьми до кінця останніх днів ваших батьків.
http://www.credo-ua.org
