Marianna Soronevych
З 2003 року у Неаполі діє асоціація «Жінки Східної Європи», яку очолює українка Наталія Маделик. Офіс громадської організації, став для українських заробітчан тим місцем, де вони можуть отримати юридичну та соціальну допомогу, консультації та роз”яснення щодо охорони здоров”я, просто почути добре слово. За роки діяльності асоціації, її президент Наталія Маделик зарекомендувала себе як добра і чуйна людина, яка ніколи не залишається осторонь проблем своїх співвітчизників. Наталю рідко можна побачити на публічних зібраннях українців, можливо саме тому, що вона належить до тієї категорії людей, які доводять свої переконання не словом, а ділом.
– Наталіє, розкажи, якими були передумови заснування асоціації й як народилося бажання допомагати іммігрантам зі Східної Європи?
– У перші роки мені доводилося долати тіж труднощі що і більшості українським жінкам. Родом я зі Львова, є матір”ю трьох синів. Й хоча на Україні моя кар”єра складалася досить благополучно – останні три роки працювала директором турбази в Карпатах, а до того майже 20 років у Львівському туркомплексі «Інтурист» та «Супутник» – економічна криза в Україні була вдарила по всіх. Мій старший син, після автомобільної аварії, лежав у комі. Потрібні були кошти на ліки, які поставили б його на ноги. До Неаполя я приїхала у 2001 році . На першій роботі у гірській місцевості, яку мені була продала землячка за 200 євро, я втрималася тільки тиждень, а потім втекла. Господарі ставилися до мене як до своєї власності, замикали на ключ, позбавляли свободи. Друга моя робота була у Кава де Тірені біля престарілої бабці, яка через півроку померла. Після неї одна родичка підселила мене до українців на Кавур у Неаполі. Нас було десятеро осіб в одній кімнаті. У цій «казармі» я мала можливість більше дізнатися про життя іммігрантів, уважно слухала розповіді кожного з них й мені було дуже боляче через те, що нічим не можу їм допомогти, попри те, що самій було дуже важко. Потім мені випало працювати у молодого подружжя нянею біля їх маленької донечки К”яри, до якої я була дуже прив”язалася. Її мама ставилася добре до мене до тих пір, поки у мене не почалися рецидиви зі здоров”ям. «Нам потрібна здорова нянька, – сказала вона мені». Якось прогулюючись з К”ярою , я познайомилася з польськими дівчатами, які працювали у моєму кварталі. Я зауважила, що ці дівчата були більш упевнені в собі, добре володіли італійською, знали «специфіку» Неаполя. Вони мені порадили записатися на курси італійської мови, без знання якої неможлива не те що інтеграція, а й звичайна адаптація у нових життєвих умовах. Саме під час відвідування курсів італійської, які проходили щочетверга при профспілці CGL, я познайомилася з адвокатом Ліаною Нестою, яка надавала безкоштовні консультації іммігрантам. Спілкування з нею наштовхнуло мене на думку створити асоціацію. Ліана підтримала мене у моїй ініціативі й допомогла скласти статут.
– Ти можеш назвати перші складні ситуації з життя іммігрантів, які тобі доводилося вирішувати вже як президенту асоціації?
– Мабуть, ніколи не забуду сумного погляду 42-річної Василини з Хмельниччини. До неї я навідувалася у лікарню Сан Дженаро у Неаполі, де вона перебувала з тяжким онкологічним захворюванням. Василина знала, що приречена й останнім її бажанням було побачити свою 12-річну донечку, яка залишилася на Україні. У той період, а це був 2003 рік, у Неаполі не було офіційного дипломатичного представництва та й італійська бюрократія не була вельми лояльною до іммігрантів. Допомогти цій жінці було дуже непросто. Вихід із ситуації я бачила тільки в тому, щоб, при пітримці місцевих мас-медіа сколихнути громадську думку. Італія – європейська країна, але безвихідність такого типу ситуацій є поза межами цивілізованості. Мені вдалося переконати журналіста обласних новин Кампанії каналу RAI 3 Джео Окетті зробити репортаж саме на цю тему. Через якийсь день після його трансляції мені передзвонили з Риму з Українського Посольства. Наші дипломати оформили необхідну документацію й нам вдалося привезти Василинину донечку ще за десять днів до її смерті. Поховали ми українку в містечку Санта Анастасія, де вона проживала й працювала, а потім, після екзумації, при підтримці й за кошти італійської профспілки CGL відправили тіло на Україну. Випадок з Василиною став моєю першою конкретною перемогою як громадського діяча. Потім, мов калейдоскоп, перед моїми очима проходили сотні людських доль, трагедій, тяжких життєвих ситуацій й на кожну з них треба було дати адекватну відповідь й конкретну допомогу.
– Твоя діяльність не обмежується тільки рамками асоціації «Жінки Східної Європи». Ти також працюєш у консультативному відділі соціального кооперативу «Дедалус». Як розпочалася твоя спіпраця з цією організацією й як вона вплинула на твій професійний розвиток?
– Соціальний кооператив «Дедалус», який являє собою об”єднання великої кількості італійських та іммігрантських асоціацій, було створено у 1981році. Ця структура, з якою співпрацюють багато професійних соціологів, демографів, психологів, дослідників з університету Неаполя Федеріко II, активно бореться за соціальні та універсальні права людини. З перших же років свого заснування кооператив почав активну діяльність щодо вивчення проблем іммігрантів й створення механізмів їх інтеграції в місцевий контекст.
З «Дедалус» моя співпраця почалася при посередництві молодого італійського адвоката Даніели, з якою ми багато спілкувалися в CGL, де вона проходила стажування як асистент Ліани Нести, на тему проблематик українських жінок. Даніеля розповіла про мене соціальному працівнику «Дедалусу» Паолі Еспозіто, яка згодом зателефонувала мені для соціологічного інтерв”ю. Тоді ця структура працювала над проектом «Відправлення на батьківщину жінок східної Європи» у співробітництві з харківською жіночою організацією. Згідно цього проекту, бажаючих жінок відправляли додому, оплачували їм дорогу, а потім ще протягом пів року сплачували щомісяця по 80-100 євро по безробіттю. Нам тоді було вдалося відправити на Україну семеро жінок. У той же період мені запропонували з «Дедалусу» записатися на курси культурних посередників. Із 78 заявок було відібрано тільки 21. Після завершення курсів, я працювала в різних проектах – «Кішка» (по виходу із проституції), «Зустріч» (Заклади притулку), «Караба» (для жінок, які переховуються). Також працювала в лікарнях, тюрмах, з неповнолітніми. Тож співпраця з кооперативом «Дедалус» дуже сильно вплинула на розширення моєї соціальної та юридичної орієнтації в Італії, дала можливість швидше й ефективніше надавати допомогу співвітчизникам. Можна сказати що моя робота в «Дедалусі» і в асоціації – одне й теж, оскільки люди звертаються з однаковими проблемами.
– Які з них найчастіше доводиться вирішувати?
Це проблеми зі здоров”ям, об”єднання з дітьми. Але, найбільшою проблемою, я б назвала усе ще низький рівень проінформованості наших громадян.
– З якими ще організаціями співпрацює асоціація «Жінки Східної Європи»?
– Співпрацюємо не тільки з співвітчизниками, але й з асоціаціями іммігрантів різних національностей. Це дуже допомагає збагачувати досвід в організаційній роботі. Є етнічні групи, «стаж» імміграції яких в Італії, особливо це стосується вихідців з північної Африки, перевищив 20 років. Тому у них можна багато чому повчитися. Також моя асоціація тісно співпрацює з OIM (Organizzazione Internazionale Migrazioni) . При її допомозі переправляємо вихідців зі східної Європи на батьківщину. Звичайно, що значно легше допомогти тим у кого є дозвіл на проживання, ситуація значно ускладнюється, коли його нема. Але й тут знаходимо найтонші правові нюанси, зачепившись за які, намагаємося, у будь-якому випадку, допомогти людям.
– Можеш назвати декілька випадків, коли доводилося переправляти наших іммігрантів на Україну?
– У людей трапляються дуже складні життєві ситуації, які просто не можеш не пропустити через своє серце. Тому, з одного боку, у моїй роботі потрібні співчуття й милосердя, а з іншого – емоційна витримка й врівноваженність. Пригадую Лебідь Таню, яку торік переправляла додому. Вона, 38-річна жінка, яка ніколи не була замужем й єдина донька у батьків, приїхала до Італії тільки з однією метою – заробити гроші на лікування батька-інваліда.У ньому вона душі не чаяла й увесь сенс свого життя бачила у тому щоб полегшувати його страждання. Але сталося непоправиме. За той час, що Таня була в Італії, батько помер. Молода жінка настільки тяжко пережила трагічну звістку, що у неї самої стався інсульт. Вона не могла ходити й у неї утворювалися пролежні. Тетянина мама приїхала з України, щоб забрати її додому. У розпачі вона звернулася у нашу асоціацію за допомогою. Ми допомогли їм коштами, а потім, слідом за ними відправили на Україну, сучасний інвалідний візок. Моїй радості не було меж, коли дізналася, що Танюші він став у великій пригоді й вона, опираючись на візок, почала ледь-ледь ходити.
Ось ще один приклад. Минулого місяця відправили додому 74-річну Олену Парадюк що родом з Долинщини. У цієї жінки теж складна життєва ситуація. Після похорону сина, який помер від інфаркту, вирішила податися на заробітки до Неаполя. Жінці такого похилого віку важко знайти добре оплачувану роботу та й фізичних сил щоб працювати нема. До «букету» проблем пані Олени добавилася ще одна – її пограбував молодий безробітний земляк, з яким вони разом винаймали квартиру. Вона опинилася на вулиці без речей, грошей, документів. Якийсь час пенсіонерка перебивалася на карітасі. Але там термін проживання теж обмежений. Хтось з наших людей підказав пані Олені звернутися в наш офіс. Ми відправили її нашим коштом на Україну, де вона також повинна отримати певну суму для відкриття власної маленької підприємницької діяльності й більше сюди не повертатися.
Нещодавно звернулися також четверо росіян (двоє чоловіків та дві жінки), які втекли від роботодавців, які тримали їх в рабстві. На разі не можу вдаватися в деталі, оскільки по цій справі ведеться слідство.
– Наталю, яке твоє життєве кредо?
– Найкращий спосіб допомогти собі – це навчитися допомагати іншим. Найбільше щастя – те, до творення якого ти особисто причетний.
Наталія ІВАНИШИН
