«Рим зробив з моєї мами скупу і безсердечну пані»

   Ця історія своїм корінням сягає кінця 90-х років уже минулого століття, коли чимало наших краян втратили роботу, а з нею й засоби до існування. Щоб якось вижити у тих непростих умовах, багато людей кинулося на заробітки в європейські країни.

Залишилися тоді без роботи і подружжя Василь та Марта, жителі одного із гірських сіл Іршавщини. Найперше на вулиці опинився чоловік, який працював на ламповому заводі, а згодом закрилася й меблева фабрика, де трудилася жінка. Якось вони почули, що одна з ужгородських фірм відкриває візи в Італію, де має представника, котрий підшуковує нашим землякам роботу. Позичивши гроші у сусіда, який уже тоді працював у Чехії, Марта подалася в обласний центр. На щастя, відкрити туристичну візу в паспорті вдалося швидко, тож потрібно було збиратися в дорогу. «Та коли в Ужгороді у фірмі, що відправляла наших заробітчан в Італію, побачили мою маму, жахнулися, — розповідає мій співбесідник Михайло. – Вона з’явилася там у турецькому домашньому халаті, повстяних чоботях та у старій батьковій куртці. Представниця просто заявила, щоб мама поверталася додому, позичила гроші, зробила нормальну зачіску, хоч якийсь макіяж, купила менш-більш пристойний одяг і тільки так поверталася, бо, мовляв, вона їде не в Іршаву, а в Рим. До того ж, хто візьме її на роботу в такому жахливому вигляді?! Батько тоді взяв кредит у банку, щоб з матері зробити цивілізовану жінку. Коли вона повернулася з райцентру, то сусіди жартували: «Василю, тепер ти вже точно з Італії її недочекаєшся». І ніби у воду гляділи…

…Перші місяці Марта часто телефонувала, гроші справно переказувала банком та «бусиками» додому. Дуже сумувала за дітьми та родиною, навіть плакала. Та десь за півтора року заробітчанка стала рідше телефонувати, все менше від неї надходило переказів та посилок. А коли через чотири роки вона з’явилася на Іршавщині, то ні діти, ні чоловік, ні родичі та сусіди не впізнали в ній ту сільську жінку, якою її колись знали. Незважаючи на вже не такий і молодий вік, вона була у міні-спідниці, блузочці з величезним декольте, взута у туфлі на високих підборах. Волосся гарно підстрижене, пофарбоване, а нігті не тільки на пальцях рук, а й навіть ніг були добре доглянуті. «Тато попервах навіть не знав радіти йому чи сумувати з такої разючої переміни матері, — веде далі мій співрозмовник. – Зрештою з її подальшої поведінки ми зрозуміли, що втратили дружину й матір назавжди. Увечері батько розстелив у спальні ліжко й став запрошувати матір. Та вона й слухати його не захотіла, мовляв, Василю від тебе стайнею тхне, я з тобою не ляжу».

Домочадці були шоковані такою поведінкою заробітчанки й по черзі стали виказувати їй своє «фе». Та Марті на все було наплювати. Із запланованої нею двотижневої відпустки вона не пробула у рідному селі й десяти днів. На всіх дивилася зверхньо. Та це ще були квіточки. Те, що вона утнула пізніше, не могло вкластися у головах рідних. Найперше перестала дітям переказувати гроші. Якось Михайло із сестрою зателефонували їй і попросили вислати кошти хоча б на одяг. Та мати перервала ту розмову, гнівно сказавши, що за себе нині має подбати кожен сам.

Сталося так, що Василь важко занедужав й потрапив в обласну лікарню. Потрібно було купувати дороговартісні ліки. Всього один раз вона таки прислала переказ на сотню євро і попередила, щоб більше не просили, бо все одно не вишле нічого. Навіть на похорон рідного чоловіка не приїхала. Вже після смерті Василя прибула на кілька днів, щоб забрати дітей з собою в Італію. Візи, на щастя, вдалося відкрити напрочуд швидко. «Моїй сестрі Ларисі, — провадить далі мій співрозмовник, — вона знайшла роботу, а ось мені не поталанило. Я так і залишався тривалий час безробітним. Та згодом став вловлювати на собі сердиті погляди матері, а якось взагалі мовила, що то мої проблеми, як виживати, і що я повинен або знайти будь-яку роботу, або ж повертатися в Україну. Я вибрав останнє. Вдома працюю на будівельних роботах хоч і важко, але це на рідній землі, між своїми людьми. Як писала Леся Українка, а у ріднім краї навіть дим солодкий та коханий…».

Віталій ПУМПИНЕЦЬ,

газета “Новини Закарпаття”.