Marianna Soronevych
Людмилу Колодіну, українська громада Неаполя знає як засновника та головного організатора фестивалю «Слов”янський базар», який, з 2007 по 2009 роки, проходив, з великими аншлагами, у театрі «Тріанон». Ця жінка володіє неабиякими організаторськими та менеджерськими здібностями. Вона однаково успішно проявила себе як в культурній діяльності,- адже є також засновником асоціації «Слов”яни», на рахунку якої величезна кількість літературних вечорів, концертів, екскурсій – так і в туризмі.
– Для мене туристична діяльність не є альтернативою культури,- розповідає Людмила Колодіна, – а тільки один із намрямків моїх життєвих зацікавлень. Історія, подорожі та пісня, а відповідно – цікавість до життя, емоції, натхнення – невід»ємні складові мого характеру й моєї натури. Мені подобається життя у всій його багатогранності й різноманітності. З туризмом у мене давні й довірливі відносини. Можна сказати, що він був як і стилем мого життя так і видом професійної діяльності ще до еміграції в Італію. За фахом я є історик (здобула вищу освіту на історичному факультеті Чернівецького університету) та й саме місце мого народження – історичне. Містечко Хотин Чернівецької області знамените своєю середньовічною фортецею, яка бере свій початок від Хотинського форту, що був створений у 10 столітті князем Володимиром Святославовичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі, у зв»язку з приєднанням до них буковинських земель. Форт, який згодом було перебудовано у фортецю знаходився на важливих транспортних шляхах, що з”єднували Київ із Пониззям, пізнішим Поділлям, і Придунав”ям. Сьогодні на території фортеці створений Державний історико-архітектурний заповідник, який називають одним із «семи чудес» України. Тут люблять проводити свята козацькі звитяги та знімати фільми. Стіни твердині над Дністром можна побачити у понад 50-ти кінофільмах. Серед них – такі відомі загалу як «Захар Беркут», «Чорна стріла», «Три мушкетери», «Тарас Бульба», «Балада про доблесного рицяря Айвенго». Хотин закодував у моєму характері велику тягу до пізнання таємниць історії. З великою теплотою і вдячністю згадую сьогодні також моїх шкільних учителів з історії та французької мови, які дали мені добру підготовку з цих предметів. Після закінчення університету я вийшла заміж за військового. Мій чоловік працював у ракетних військах й нам доводилося часто переїжджати. Обидві мої доньки, Віта та Олександра, народилися у різних областях колишнього Радянського Союзу: старша – у Кабардино-Балкарії, молодша – у Північній Осетії. З одного боку, було важко жити на «валізах», з малими дітьми на руках, адже кожне нове місце для мене – це переадаптація, пошук роботи. А з іншого, було дуже цікаво дізнаватися про звичаї, культуру, стиль життя народів північного Кавказу. У мене залишилися хороші й теплі враження про місцеве населення, яке мені дуже допомагало. На північному Кавказі, після закінчення ще одного факультету – спортивного туризму , я співпрацювала з державним екскурсійним б”юро «Супутник». Згодом, працюючи учителем суспільствознавства в одній із владикавказьких шкіл, у північній Осетії, я була задіяна в шкільний гурток туризму, який тісно спіпрацював з обласним відділом туризму. Дітям цього гуртка, який двічі вигравав премії за кращий туристичний проект, часто організовувалися цікаві подорожі. Після Північної Осетії, нам доводилося також проживати у місті Зернограді Ростовської області. Тут я працювала завідувачем методичного кабінету районного відділу освіти. Після розлучення з чоловіком, я змушена була повернутися з дітьми до мами в Хотин. Пропрацювавши два роки заступником директора по виховній роботі у Хотинській гімназії, я подалася, у 1999 році до Неаполя.
– Знаю, що чимало жінок-іммігранток зі східної Європи, працюють у Неаполі у сфері туризму нелегально. Яким був ваш шлях офіційної акредитації?
– Справді, майже 50 відсотків – це тіньова діяльність. У Неаполі є багато російських гідів, а ось українських – одиниці. У мене є ліцензія, яка дає право вести екскурсії українською, російською, італійською і французькою мовами. У 2006 році італійськими міністерствами праці і туризму був оголошений конкурс, у рамках якого можна було оформити запит на отримання права працювати гідом. За цим конкурсом я, на жаль, не пройшла. Будучи запеклою оптимісткою, я не опускала рук. Вже наступного, 2007 року, вийшов декрет, який давав можливість історикам та гідам, які працювали за фахом на батьківщині, підтвердити диплом . Майже два роки довелося чекати на його підтвердження Міністерсвом юстиції та Посольством Італії в Україні. Потім ще півтора роки я проходила практику в Кампанії. І тільки після цього отримала ліцензію.
– Людмило, у якому ракурсі ви намагаєтеся представити Неаполь туристам, адже воно – дуже своєрідне й неоднозначне місто. Пригадую вислів одного з письменників «тут між геніальними пам”ятниками культури натягнутий потертий шнур, на якому теліпається чиясь піжама»?
Кожна моя екскурсія не схожа на попередню. Намагаюся щоб відвідувачі отримували радість й подивилися на це місто моїми очима. Особисто для мене, Неаполь – це унікальне місто, де кожен камінь дихає історією. Я його відкриваю для себе рік за роком. Прогулюючись його вулицями несподівано для себе «впираєшся» у середньовічний пам”ятник архітектури. Неаполь повен несподіванок та сюрпризів. Його не можна просто оглядати, його треба відчувати. Душа цього міста повна таємниць. Перше моє знайомство з історією Неаполя відбулося через наукового працівника Санкт-Петербургзької Академії Наук Михайла Талалая. Він багато років проживає в Кампанії, написав й переклав з італійської безліч історичної літератури. Цього історика я вважаю своїм духовним наставником. Він навчив мене дивитися на Неаполь внутрішнім зором.
– Робота екскурсійного гіда – це є «жива» робота, тобто передбачає постійний контакт з людьми. На які «категорії» ви класифікували б туристів, з якими працюєте?
– Є туризм відпочинку, діловий, паломницький, комерційний, культурний і т.д. Щодо українських туристів, то якихось 2-3 роки тому переважали індивідуальні туристи, тепер, у більшості приїжджають групами. Бувають ситуації з особистого життя туристів, які особливо вражають й запам”ятовуються надовго. Пригадую одну жінку з Росії, яка була приїхала в Равелло , щоб подякувати святому Пантелеймону за чудо. Багато років вона не могла завагітніти й відчайдушно мріяла про материнство. Кілька років тому вона поїхала в Равелло й просила святого про допомогу, а повернувшись додому, за короткий термін завагітніла. Зараз її донечці 5-6 років.Тож, вдруге, щаслива жінка приїхала до святого Пантелеймона вже не з проханням а з подякою. Трапляються й дуже комічні ситуації. Якось я супроводжувала туристів з Росії в Помпеї. Між ними була дуже елегантна пані пенсійного віку, яка подорожувала разом з внуком. У групі її всі, чомусь, кликали «бабушкою». А я собі думаю: «Чому вони її так кличуть, це ж образливо для жінки». Тож я до неї підходжу й запитую: «Як вас звати?». А вона у відповідь : «Нона». Я запитую вдруге. А вона далі тої самої : «Нона». Я їй кажу: «Та не жартуйте, як вас звати?». А вона мені здивовано: «Нона Борисівна!».
– Людмило, щоб ви побажали українським жінкам?
– Вірити в себе й безкорисно підтримувати одна одну, адже на рівні духовному й моральному ми усі – є рідними. Нам довелося однаково пройти через тяжкі випробування, у нас усіх схожі мрії. Хочу також побажати жінкам навчитися любити цю землю, яка приютила нас. Одна частинка моєї душі завжди буде на Україні – де живуть мої діти й старенька мати, а друга в Неаполі. Тут живе мій чоловік, який мене кохає і підтримує.
Наталія ІВАНИШИН
