Marianna Soronevych
Десять років працювала в Римі на кількох роботах заробітчанка Наталія З. (прізвища не вказуємо з етичних міркувань – прим. ред.). Збирала гроші на хату у селі. Усе зароблене відправляла в Україну.
– Додому вона не їздила, аби економити, – розповідає тернополянка Ірина Лешко історію, яку почула в Італії. – Тому чоловік надсилав Наталі фото. Ось – фундамент хати, ось – сутерини, ось – уже й дах почали накривати.
Коли у листі вказали, що вже перебралися у новобудову, Наталія вирішила – пора додому. Купила квиток і одного дня зайшла у свій двір, який змінився до невпізнання. Коли постукала у двері, на поріг вийшла молода жінка із маленькою дитиною на руках.
– Це я господиня у цій хаті, а хто ви – я не знаю, – мовила незнайомка.
Аж тоді чоловік заробітчанки зізнався, що вже давно живе з іншою жінкою, бо молодий і має певні потреби. А Наталя, мовляв, тут уже чужа.
– Після цього, як мені розповіли її подруги, жінку відвезли у психіатричну лікарню, – додає пані Ірина. – В Італію вона не повернулася. Що з нею зараз – ми не знаємо.
З “італійським синдромом” – ціле відділення
Заробітчанський синдром тепер трохи інший, ніж десятки років тому, каже тернопільський психоаналітик Владислав Газолишин. Частіше по допомогу звертаються ті, хто виграв Green card, отримав можливість періодично легально приїжджати в Україну, відвідувати родичів. У цих людей – зовсім інші проблеми та інший статус.
– Наприкінці 90-х і початку двотисячних проблеми були в тому, що люди виїжджали за кордон нелегально, переховувалися, втрачали розум від страху, параної. Вони боялися, що їх переслідують, за ними стежать, – розповідає психоаналітик. – Нерідко після повернення додому їм доводилося лікуватися. У Львівській психлікарні діяло ціле відділення, де лежали хворі на „італійський синдром”.
Тепер, за спостереженнями фахівця, більше починають звертатися по допомогу люди, які переживають стрес розлуки. Адже там, за кордоном, вони не можуть мати близьких стосунків. Або ж ті стосунки є дуже травматичними.
– Самотність – перша проблема, – каже він. – Ще одна – постійні дрібні стреси. За кордоном послуги психоаналітиків дуже дорогі. Тому емігранти намагаються проходити психотерапію тут, в Україні, або принаймні шукають поради психотерапевтів в Інтернеті.
Люди потребують близьких стосунків, наголошує психоаналітик. Адже це дає відчуття захисту та самоідентифікації – відчуття самого себе.
– Втрата цього відчуття нерідко призводить до того, що люди за кордоном починають спиватися, – продовжує пан Газолишин. – У них пропадає мотивація щось робити, бо немає для кого.
Не було для кого далі працювати
Фахівець розповів історію одного зі своїх пацієнтів. Той 38-річний чоловік чотири роки тому виїхав у США. Дружина та діти залишилися тут. Там чоловік знайшов компанію однодумців – українців, поляків, білорусів і росіян. Із ними разом працював на будові та відпочивав. Однак їхнє зближення ґрунтувалося на алкоголі.
– У певний момент чоловікові стало страшно виходити на вулицю, йти на роботу, – розповідає пан Газолишин. – У США саме починалася криза. Почали виникати проблеми з оформленням документів, із житлом. Це в нього викликало настільки сильну тривогу, що одного дня він просто вирішив, що на роботу не піде. Перестав надсилати додому гроші й телефонувати. На якийсь час зник для всіх – сидів у квартирі та дивився телевізор.
Мотивація до роботи, пояснює Владислав Газолишин, у чоловіка пропала через те, що він не мав із ким поділитися своїми проблемами.
– Звісно, заробітчани, телефонуючи рідним, намагаються казати, як їм важко, – продовжує психоаналітик. – Але часто рідні можуть сказати лише: „Ну, тримайся! Візьми себе в руки”. Тим паче, якщо на заробітках – чоловік. Він, як вважається, не може надто скаржитися, не може плакати і казати, що його насправді мучить.
Врешті, як продовжує фахівець, той чоловік зміг подолати свою байдужість до життя. Але при цьому захворів – у нього почав боліти шлунок, піднявся тиск. Ці хвороби – психосоматичні, тобто їхня причина криється у психіці. Коли ж через чотири роки він повернувся додому, то відчував повне відчуження до рідних.
– Він розповідав, що серед заробітчан такі „ломки” переживають практично всі, – додає пан Газолишин. – Якщо людина виїжджає без сім’ї, то в неї рано чи пізно виникає відчуття байдужості й апатії. Причому такий емігрантський синдром відрізняється від колишнього тим, що порушення – набагато глибші. Люди втрачають здатність любити, налагоджувати близькі стосунки.
Українці почуваються неповноцінними
Якщо раніше заробітчанам здебільшого доводилося працювати нелегально, продовжує порівнювати фахівець, то зараз проблем із законом у них менше. Вони навіть отримують можливість навчатися. Але не хочуть.
– Нещодавно одна дівчина, яка вступила до коледжу у Штатах, розповіла, що вона вже зовсім цього не хоче, – пригадує ще один приклад пан Газолишин. – Коли ми почали говорити, з’ясувалося, що у неї – дуже сильне почуття неповноцінності у тому оточенні.
Незважаючи на те, що ця дівчина отримала рівні права з іншими студентами, все ж почувається гіршою за них.
– Думаю, таке почуття меншовартості, схильність до депресії – одна з типових рис саме українців, – припускає психоаналітик. – У тих же індійців, пакистанців чи палестинців гордості – значно більше. Потрапивши вчитися за кордон, вони намагаються використати усі можливості, обійняти якусь посаду та забрати до себе родичів.
У дітей – викривлене уявлення про сім’ю
Ще однією заробітчанською проблемою є те, що людина настільки втягується у заробітки, що вже не мислить себе без них.
– Так, наприклад, буває із чоловіками, які їздять заробляти у Росію, – додає психоаналітик. – Навіть якщо не говорити про те, скільки їх там випиває, травмується, навіть гине, проблема в тому, що вони звикають до такого ритму життя. Їздять туди роками, десятками років. Сім’я для них втрачає цінність. Чоловік вважає, що, оскільки утримує сім’ю, має право жити власним життям.
Періодично приїжджаючи додому на кілька тижнів, чоловіки зазвичай кілька днів п’ють із друзями, розповідає фахівець. Пізніше – треба обійти всю родину. Перед від’їздом – ще кілька днів п’янок. На дітей залишається дуже мало часу, а це – велика проблема для них.
– Особливо важливо це для дівчаток, – наголошує психоаналітик. – У них складається викривлене уявлення про чоловіка. Наче це людина, яка буває вдома рідко, має приносити гроші, пити, а вона повинна за це його „пиляти”. Окрема тема – „італійські” матері…
Тож власні сім’ї діти заробітчан, за спостереженнями психоаналітика, нерідко створюють саме за таким зразком. Рідко беруть шлюб, а живучи із партнером, часто не хочуть мати дітей – аби ті не мали таких проблем, як вони. У крайньому разі – народжують одну дитину. До того ж, нерідко вони самі у 20-30 років усе ще продовжують почуватися дітьми, вивчившись і живучи на гроші батьків.
– Аби допомогти тим, хто за кордоном, ми надаємо консультації через Skype, – каже пан Газолишин -. Адже за кордоном послуги психотерапевтів дуже дорогі.
В окремих країнах уже навчилися боротися з емігрантським синдромом. Для заробітчан організовують спеціальні терапевтичні групи, проводять психотерапію, консультують їх в Інтернеті. Тобто допомагають подолати відчуття самотності та покинутості.
В Італії, приміром, уже прийняли закон про возз’єднання сім’ї, продовжує психоаналітик.
– Якщо мати вже працює легально, має де та за що жити, то може забрати до себе дітей. Держава навіть дає їй за це пільги. Однак, на жаль, є жінки, які цим зловживають: забирають дитину, отримують пільги і за місяць-другий відправляють дитину назад. Через такі випадки в італійців формується уявлення про наших людей як таких, що постійно обманюють.
За кордоном нікого не чекають золоті гори
Тим, хто тільки готується виїжджати за кордон, психоаналітик радить шукати можливості робити це сім’єю або принаймні якнайшвидше забирати до себе дітей. Не зайве також – зміцнити власну психіку
Також для того, хто поїхав за кордон заробляти гроші, дуже важливо знати, що рідні продовжують його любити не тільки за це.
– Нерідко рідні не розуміють, наскільки важко тому, хто за кордоном, – продовжує пан Газолишин. – Думають, що та ж Америка – такий собі великий супермаркет, де все безкоштовно.
Не варто їхати за кордон і з почуттям сильної ейфорії, додає фахівець.
– Часто люди мають дитячу надію, що за кордоном їх чекає лише хороше, – продовжує він. – А там людина не може зайняти ту соціальну нішу, яку займала тут. Усе треба починати спочатку. Часто люди цього не витримують.
Трохи легше тим, хто їде родиною. Однак буває, що й сім’ї за кордоном розпадаються.
– Підтримкою за кордоном, – додає фахівець, – є й щира віра у Бога. Внутрішня віра допомагає вистояти та витримати, коли тебе обманули, не заплатили, обікрали. Невіруючому або тому, хто вірить лише ритуально, це не допомагає.
Наголошує фахівець і на тому, що їдучи на заробітки, люди часто не усвідомлюють того, що в такий спосіб просто втікають від сім’ї та проблем.
– Повертаючись, вони нерідко знаходять удома та в рідних купу недоліків, – продовжує Владислав Газолишин. – Наприклад, не в те вклали гроші, не так виховували дитину. Виявляють у рідних багато хвороб, які намагаються дуже швидко вилікувати. Тому часто дитина більше любить маму, спілкуючись із нею через Skype, ніж тоді, коли та приїжджає.
Загалом, за спостереженнями фахівця, ті, хто повертається, зазвичай вибиті зі звичної колії: зароблене знецінилося через кризу, діти не поважають, рідні віддалилися. Навички роботи, яку вони раніше виконували, втрачені. Віри в себе немає. Через це вони шукають причину якнайшвидше повернутися за кордон.
– Люди їхали на заробітки і будуть продовжувати це робити, – підсумовує пан Газолишин, – Але аби убезпечити себе від емігрантського синдрому, варто потурбуватися не лише про юридичні деталі виїзду, а й пройти курс психотерапії. Це допоможе згодом адаптуватися в новому середовищі.
Адже часто, виїжджаючи, люди просто втікають не тільки від матеріальних, а й від психологічних проблем. Думають, що ці негаразди їх не наздоженуть. Але за кордоном проблеми лише поглиблюються. Тому, наголошує фахівець, краще їх вирішити ще до поїздки. А також – чітко продумати, як заробітчанин буде спілкуватися із близькими.
– Після від’їзду не мають обірватися всі стосунки, – додає фахівець. – А в нас нерідко – поїхати за кордон, наче сісти в тюрму.
