Marianna Soronevych
Газета “Львівська пошта” поставила питання українським журналістам: “Чи готові ви як журналісти відстоювати своє право на професійну діяльність?”
Соломія Вітвіцька, ведуча програми “ТСН.Особливе” на каналі “1+1”:
– Обурена цим фактом та байдужістю оточення! Журналісти виконували свій професійний обов’язок, намагалися працювати. І те, що їм так перешкоджали та ще й застосували насилля – це злочин, порушення Конституції. Сподіваюся, що винних таки знайдуть і покарають дуже суворо! Такого в нашій державі не повинно бути. Журналістів при виконанні їхніх обов’язків мусять поважати. Навіть у гарячих точках вони мають особливий статус. Тож підтримую своїх колег та вірю у справедливість.
Отар Довженко, викладач Школи журналіcтики Українського католицького університету:
– Відстоювати це право, звісно, готовий. Щоправда, сумніваюся в тому, що варто чекати справедливості від чинної влади, радше є сенс докласти зусиль для того, аби змінити її на більш справедливу. Але мордобій, насильство – це не найбільша загроза цьому праву в наш час. Б’ють (поки що принаймні) небагатьох. І коли тебе б’ють, ти залишаєшся правим. І тобі самому, і всім іншим абсолютно зрозуміло, хто жертва, а хто паскудник. Натомість набагато більшу кількість журналістів “знешкоджують” з допомогою інших, начебто легітимних і легальних аргументів. Диктат ринку, попит, формат, воля власника, компроміси та інші подібні речі, яким дуже важко щось протиставити. Приклад того, як силою (хоч і без насильства) кількадесят журналістів позбавили права працювати чесно і прозоро, ми бачили нещодавно на ТВі. Багато розумних людей проводжали журналістів, які пішли з цього телеканалу, репліками на кшталт “ви наймані працівники, нічого вимахуватись”… Це дуже печальний симптом для мене.
Маріанна Сороневич, головний редактор “Української газети” в Італії:
– Українські журналісти за кордоном звикли працювати в умовах, де свобода самовираження є не словами, а частиною життя. Тому прояви обмежень професійної журналістської діяльності в Україні для нас неприйнятні. Такі явища є ознакою незрілої демократії або цілковитої її відсутності. Хоча в Італії також не все гладко. Найнебезпечнішою темою є діяльність мафії. Життю деяких журналістів, що борються з нею, викриваючи кримінальну діяльність, загрожує небезпека. Наприклад, сучасний письменник і журналіст Роберто Савіано, автор викривальної книги “Гоморра”, живе під постійною державною охороною. Тобто держава стоїть на захисті прав людини і свободи слова. Вважаю, що свобода слова є невід’ємною частиною свободи людини незалежно від виду діяльності. Як показує історія, диктатур і недемократичних суспільств її обмеження призводить до революцій та переворотів.
Вероніка Савченко, власний кореспондент газети “КоммерсантЪ-Украина”
– Так, я готова відстоювати своє право на професійну діяльність! В Україні повинні запрацювати закони і таке поняття, як відповідальність перед законом. Будь-яке правопорушення варто розслідувати згідно з чинним законодавством. Це стосується не тільки факту побиття журналістів, але й пересічних людей. Якщо б більшість висувала протест щоразу, при будь-якому факті порушення прав простого громадянина, наше суспільство не було б таким агресивним.
Ярина Капітан, журналіст радіо “Львівська хвиля”:
– Звичайно, готова! Головне, щоб було кому підтримати. Правду кажуть, що один у полі не воїн. Але мушу сказати й інше: важливо, щоб самі журналісти не переходили межі (в жодному випадку не маю на увазі історію з Ольгою Сніцарчук!) і не провокували, аби їм перешкоджали в професійній діяльності. Знаю такі випадки… Та, зрештою, це професіоналів не стосується.
Світлана Хрущак, власний кореспондент “Нового каналу” у Львові:
– Я готова відстоювати своє право на професійну діяльність, адже це мій хліб. Зрештою, періодично, як і багато моїх колег, роблю це. Журналістів, коли вони порушують “не вигідні” чиновникам теми, не просто не люблять, а за будь-якої зручної нагоди встромляють палиці в колеса. Так що домагатися права виконувати свою роботу для нас це аж ніяк не подвиг. Головне чітко знати свої професійні права. У своєму регіоні, де я є власкором, за необхідності й сама можу стати ініціатором протестних акцій. Якщо ж вони будуть всеукраїнського рівня і я бачитиму, що там потрібна моя участь, готова долучитися. Для мене це не новина. Ще за часів Кучми журналісти масово виступили проти “темників”. Було серед них і багато “новоканальців”, в тому числі всі власкори. Не скажу, що це минуло для нас безболісно, але результату було досягнуто. Всі ми дорослі люди, тож розуміємо, яку професію обрали…
Данило Мокрик, журналіст інтернет-видання zaxid.net
– Журналіст може ставитися до своєї роботи двояко: з одного боку, може бути просто заробітчанином, який працює тільки заради зарплати. В такому разі він і не має особливої потреби свої права захищати, бо всі вони зводяться до того, щоби отримувати в середині чи наприкінці місяця певну суму; а з другого боку, якщо йдеться про людину, для якої її робота чи, якщо можна так пафосно сказати, місія важлива, то свої професійні права вона захищати не лише мусить, а й неодмінно буде. І перед зовнішніми силами, і, як це, на жаль, іноді трапляється в Україні, перед власними роботодавцями. Адже журналіст, позбавлений права дізнаватися і повідомляти, не потрібен нікому, найменше – самому собі. Щоправда, тепер складається ситуація, в якій захищати права журналістів можуть хіба самі журналісти. На тих самих правоохоронців розраховувати не доводиться. Ну а оскільки один у полі не дуже воїн, то без професійної солідарності тут не обійтися. Для цього, мабуть, рано чи пізно таки доведеться забути про надмірне відчуття конкуренції, першочергову лояльність до своїх корпоративних “сімей” тощо. Захоплюючись ними, журналісти забувають, що вони в першу чергу представники своєї професії, а не своїх брендів. І тут доводиться лише сподіватися, що це усвідомлення таки прийде рано, а не пізно. Бо грім уже не просто вдарив… Він лупить раз за разом по наростаючій.
Юрій Залізняк, доцент кафедри нових медій факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка
– Журналіст повинен дуже болісно реагувати на всі загрози своїй професії. Тут товстошкірості місця нема! Якщо не відстоюватимемо ближніх у їх зударі (зудар – це зіткнення, сутичка, колізія) з явною несправедливістю, грубою силою та брехливою риторикою, то хто стане на наш захист, коли справа дійде до нас?! А в цій державі, з цими людьми (і владою, і народом, який її обрав та готовий терпіти) журналісти не можуть рано чи пізно не стати на заваді чиємусь сценарієві розвитку подій. Звісно, якщо вони ДОБРЕ роблять свою роботу. Тому саме справне виконання всіх функцій журналіста і є найкращим захисним прийомом. У час розвитку нових медій в інтернеті робити це стало простіше. Головне, щоби ті, хто читає тексти, дивиться відео онлайн, не просто займалися його подальшим поширенням, ставили “лайки”, а й змінювалися, робили висновки, залучали ширші кола небайдужих осіб і діяли. Бо журналісти діють у межах свого професійного покликання та арсеналу засобів.
Ірина Шубінець, керівник спортивного відділу ТРК “Люкс”:
– Напевно кожен журналіст потрапляв у такі ситуації, і питання в тому, як поводитися за таких обставин. Відстоювати своє право працювати, звісно, потрібно, однак вважаю, що не у всіх ситуаціях треба бути настільки категоричним чи радикальним. Можливо, іноді варто піти іншим шляхом – правовим, юридичним, аби отримати інформацію і не влазити у конфлікт. Якщо ж ситуація вимагає вирішення на місці, то варто все-таки зважати, з ким розмовляєш. Попри професійний обов’язок, треба думати і про наслідки, тому що певній категорії людей абсолютно байдуже – жінка ти чи чоловік. Деякі особи дозволяють собі вчиняти розбірки не лише з допомогою слів…
