Marianna Soronevych
Мені неодноразово доводилося чути думку, буцімто Польща – українофобська країна. Висловлювали її переважно ті, хто в Польщі взагалі не бував, а про польську українофобію вичитав у ідеологічно-вивірених виданнях
До певного моменту я теж читав “правильні” видання і уявляв собі Польщу таким собі царством злісних осадників-пацифікаторів, які тільки і мріють, щоб окупувати Львів, Клевань і Жидачів. Українців вони, ясна річ, ненавидять, ще й підло брешуть, що наші Святі Герої вбивали мирне населення за етнічною ознакою. Ну хіба ж Святі Герої на таке здатні? Абсурд!
Але так сталося, що за кілька років я навчився на побутовому рівні спілкуватися польською, полюбив мандри автостопом і, власне, проїхав сусідньою країною багато тисяч кілометрів спілкуючись із різними польськими водіями. Тепер я маю знайомих у багатьох містах та селах Польщі – тож можу говорити про ставлення польського суспільства до України зі значно більшим знанням предмету розмови. Отже, українофобія (і україноненависництво, це різні речі) у Польщі – явище марґінальне. Звісно, в Україні є персонажі, які вважають українофобією нескидання шапки біля пам’ятника Бандері, але цей текст вочевидь не до них. Попри численні неприємні історичні моменти в стосунках між польським та українським національними проектами, зараз суспільство Польщі відчуває до України насамперед цікавість і навіть певний сентимент. Причому що молодша вікова група, то позитивніше ставлення до України.
Зате цього року мені вдалося побачити країну, в якій українофобія (не україноненависництво, а саме фобія) справді існує як потужне явище. Це – Чехія. Чехи мають до України приблизно такі ж сентименти, як ми до Туркменистану. Натомість, що таке “українські заробітчани” та “українська мафія” в Чехії знають добре: в 1990-х роках у невеликій країні мешкали понад півмільйона наших заробітчан і бандитів. Відповідно, “українець” для пересічного громадянина Чеської Республіки – це або заробітчанин, або бандит. У першому ж автомобілі, яким нас підвезли в Чехії, я одержав пропозицію працювати на будівництві, а також багато запитань про кримінальний світ України. Причому це були дуже позитивні люди, хіппі. Просто вони реально не знали про Україну нічого більше, крім схильності місцевого населення до “чорної” роботи та організованої злочинності.
Або от: я зареєстрований у Couchsurfing. Хто не знає, – це така мережа людей у всьому світі, які безкоштовно дають мандрівникам місце для ночівлі, а потім хтось переночовує їх самих. У Польщі достатньо написати десятьом людям з якогось міста, і хтось один погодится тебе прийняти, ще кілька напишуть причину відмови. В Празі з 30 осіб мені не відповів узагалі ніхто: воно й зрозуміло, нащо щось пояснювати бандитові чи то заробітчанину.
Повертаючись додому, я поділився враженнями з Ігорем, українцем-закерзонцем. Він посміхнувся і розповів мені історію про наших заробітчан, які ремонтували школу десь поблизу Ґлівиць: жили у вагончиках, харчувалися найдешевшими продуктами, а коли польські школярі викинули на смітник старі футболки зі своїми прізвищами (шкільна команда пошила собі нову форму), то українські будівельники витягли їх зі смітника, одягли і ходили в такому одязі по школі.
Який можна зробити висновок? Та такий, що насправді ніхто в Європі не зобов’язаний нас любити або поважати за красиві очі чи “другу за мелодійністю мову” (останнє – це один із найбезглуздіших міфів, в які ще хтось вірить). Якщо в тій самій Польщі значна частина суспільства відчуває до України якийсь позитивний інтерес, то це радше приємний бонус, аніж закономірний результат сучасного рівня розвитку нашого народу. І, звісно, я не можу звинувачувати чехів за те, що поведінка наших співвітчизників виховала в їхньому суспільстві стійку фобію щодо українців – заслужили!
Єдине, на що хочеться сподіватися, – що здорова частина нашого суспільства буде активніше представляти Україну та українську культуру в наших європейських сусідів. Що ми не будемо соромитися знаходити спільну мову з людьми по той бік кордону ЄС, намагатимемося зрозуміти їх та дати можливість зрозуміти себе (тут аж проситься відома цитата з Шевченка, але не буду піддаватися спокусі).
Словом, після констатації того, що десь існує таке прикре явище як українофобія не варто впадати в істерику. Треба думати про те, чому воно виникло і як його усунути. І буде нам щастя і євроінтеграція.
Павло Зуб’юк
