Marianna Soronevych
Днями у Львові зустрічався з друзями. В одного з них якраз з’явилася Шенгенська віза, і якось за кавою він загітував нас перетнути кордон у Шегині. Недовго думаючи, погодився. З одного боку, випала нагода не лише глянути на те, що там відбувається напередодні Євро-2012, а з другого — побачити, що воно таке: пішоходний перехід до Польщі.
ШЕГИНСЬКІ КОНТРАСТИ
Дорогу зі Львова до Шегині можна спокійно назвати автополігоном на виживання. Не лише для автобуса. Дві з половиною години в маршрутці не для людей зі слабкими нервами і небогатирського здоров’я: суцільні вибоїни, почасти несмілива присутність дорожньої розмітки й повна відсутність безпеки. Асфальтівка завузька, тож зустрічні фури якимось дивом оминали наш автобус. Не второпаю, як дають собі ради сміливці, які ризикнули їхати цим маршрутом до Польщі? Особливо цікаво, що тут робиться взимку чи дощової осені? Місцеві нарікали: мовляв, багато в чому «винні» фури, але це не переконало мене, бо розбиті «латки» на асфальтівці свідчать лише про те, що зроблене воно за старими радянськими стандартами. А про більш-менш нормальну дорогу хоча б «білоруського» рівня тут ніхто й не думав. Шар піску, потім щебінь, а зверху асфальт — ось вам і вся євроукраїнська «нанотехнологія»… Кілька штрихів до митно-прикордонного українського переходу. Про те, що це перехід, свідчить лише «зів’ялий» синьо-жовтий прапор, що висить на древці, трохи довшому за ручку до мітли двірника, та кілька прикордонних плакатів з інструкціями і правилами перетину кордону. Виглядає саме приміщення, м’яко кажучи, вбого і більше скидається на вагончик будівельників-гастарбайтерів. Немає тут звичного обладнання для митного контролю, все наче родом із 1980-х рр.: декілька старих пошарпаних столиків, за якими сидять дівчата-прикордонниці, та старенький комп’ютер. Немає ні туалету, ні інших необхідних вигод, наприклад кімнати для матері з немовлям чи кімнати для тих, хто потребує меддопомоги. Чому на цьому акцентую увагу? Бо вже за 200 метрів — польська митниця і прикордонний пункт, де все вже в європейському стилі й гордо на висоті метрів зо 10 яскраво майорять польський та єесівський прапори. Здавалося б, дрібниці, а насправді дуже незатишно… Не суть розкішно у поляків, але й туалети, і медпункт, і кімната для матері з дитиною та сучасні сканери тут є. Просторі та світлі холи з турнікетами й необхідним технічним начинням. Прикро за нашу державу? Звичайно, особливо, коли знаєш, що в Києві десятки «чиновничків» середньої руки ганяють містом на дорогих «Мерсах» чи «Ауді», вартості яких вистачило б на достойне обладнання не одного такого прикордонного перепускного пукнту, як у Шегині. Та видно, що прикордонна візитівка держави нікого в уряді не хвилює.
Коли ми переступили поріг української митниці та кордону, то опинилися в досить широкому проході — коридорі, обнесеному з обох боків майже триметровою сіткою, серед групи місцевих жителів, щасливих власників карти малого прикордонного руху. Такого собі пластикового бейджика з прізвищем, фото і штемпелем-печаткою, який на підставі українсько-польської Угоди про малий прикордонний рух від липня 2010 року дозволяє його власникові безперешкодний перетин кордону й перебування в 30-кілометровій прикордонній зоні Польщі протягом однієї доби. І тут ми зіткнулися з чимось сюрреалістичним, дежавю в стилі совдепії. У запиленому, непривітному коридорі — «вужі», незважаючи на 9-ту ранку, в ньому скупчилося вже понад сотню місцевих жителів та приїжджих власників карт поляка, які терпляче чекали перезмінки на польській митниці та прикордонному пункті. Десь я бачив щось схоже, промайнуло в голові, адже українці, які поспішали в Польщу, розбилися на не зовсім рівновеликі групи, майже армійські взводи, по 20 — 25 людей із дистанцією поміж ними в три-чотири метри. Радше, скидалися на новобранців-«салаг», які з цивільними речами, сумками нерівною шерегою прямували до карантинної лазні у військовій радянській частині… Для повноти картини бракувало хіба що в’їдливих сержантів, які брутально вигавкували б команди… Більшість була з «кравчучками» і з порожніми сумками. Мої друзі пожартували, що це схоже на похід за продуктами. Як виявилося, вони не помилилися… Потім вже було не до жартів. Поволі почало пригрівати сонце. В проході — не було ні лавочок, щоб посидіти, ні десь випити води, ні можливості повернутися назад. Рух лише вперед. Рух довжиною в 200 метрів нейтральної території поміж Україною та Польщею тривав майже три години, й коли наша група доповзла до польських турнікетів, позаду нас уже зібралося п’ять свіжих «взодів», які поспішали до Польщі. Слава Богу, поляки з розумінням ставляться до такого напливу, а тому прикордонники без черги пропускають вагітних та дозволяють бажаючим відвідати туалет без перевірки документів, благо він знаходиться перед турнікетом. З’ясувалося, що нам ще пощастило, була субота, народ не шаленів. А три години в черзі це… нормально. Як розповіли нам під час очікування перетину кордону, кілька тижнів тому в черзі, яка під вітром зі снігом змушена була понад годину чекати перезмінки польських прикордонників, почалися суперечки і сварки, а коли поляки відкрли турнікет, групи перетворилися на натовп. Наче збожеволівши, порушуючи чергу, всі кинулися до переходу. Польському прикордоннику, який не встиг відскочити від турнікету, «ненавмисне» зламали руку… Відтоді поляки не відкривають турнікет на перепуск до митниці та до прикордонників доти, доки не пересвідчаться, що проходить група лише з 20—25 осіб, й за нею зберігається інтервал до наступної.
«ПЕРЕХОДИМО КОРДОН ПО КІЛЬКА РАЗІВ НА ДЕНЬ»
Природно, що майже за три години очікування я розговорився з місцевими.. Якщо стисло, то ситуація виглядає наступним трибом: щодня, окрім неділі, більшість селян іде до церкви. Щодня (окрім неділі, коли більшість селян йде до церкви) в коридорі збирається не менше 200 осіб. Рух практично цілодобовий. Приїздять групами з околиць. Сім’ями. Але в основному — це пенсіонери та безробітні. Перетнувши полький кордон, люди чимдуж мчать до найближчого супермаркету (гуртовні), який підприємливі поляки збудували ще кілька років тому. Марія — моя співрозмовниця — розповіла, що за день робить кілька «ходок», це коли має настрій та сили. Зазвичай шенгинці двічі на день перетинають кордон. В Польщу нічого не везуть, бо там, як я переконався, ганяє поліція, та й попиту на українську горілку немає. Інша справа — цигарки, але на відміну від українських митників, які дозволяють пронести блок цигарок, поляки обмежують лише двома пачками. Коли я запитав у польського митника, чому так, той щиро відповів: «Але прошу пана, оні носять цоденно, і мами збитки од такого бізнесу. Захищами свій ринок». Справді, цигарки в Польші вже продаються за євроцінами й відтак не конкурентоспроможні з українськими, які дешевші. Та коли я спробував продати в прикордонній забігайлівці на польському боці дві пачки «Мальборо», то довелося трохи поторгуватися. Хоча недовго. Зокрема, на цигарках, як і на пляшці горілки з перцем, заробив три євро зверху. Але бізнес вирує не тут. Він весь на гуртовні прикордонної Медики. Мої знайомі з черги вже за 20—25 хвилин поверталися до кордону з величезними валізами і переповненими «кравчучками». Наздогнали їх лише біля митниці. З сумок і пакунків виглядали десятки палок ковбаси і копчене сало. Усілякі м’ясні та інші консерви. Мені відверто пояснили, що це не для місцевого ринку, а для перекупників зі східної України та Донбасу. Вони вже чекають на цей крам.
— І по чім копченя, — запитав я? З’ясувалося, що це не натуральне копченя, а майстерна імітація. Харчова фарба. Реально ці продукти важко назвати натуральними, сказали мені шегинці. Все — хімія. В них таке не їдять, а на Сході користується попитом. Дуже ймовірно, що там навіть не здогадуються, що насправді купують під виглядом копченого сала та м’яса… Якщо не бажаєте вистоювати в черзі пішоходного переходу, то можете скористатися автомобілем місцевих: за перетин кордону автомобілем із вас візьмуть скромні 70 гривень, і ви за 30—40 хвилин уже у Польщі… Бізнес. Коли ми вже повернулися в Україну й чекали маршрутки до Львова, розговорилися з місцевими дівчатами, що тогували у прилеглих кіосках страховими полісами. Вони пояснили, що до такого «бізнесу» призвело безробіття. Хто молодший і дужий, той їде шукати долі до Львова. А решта, особливо пенсіонери, живуть за рахунок торгівлі. Тут не до сантиментів. Я це зрозумів, коли побачив у прилеглому кафе зачерствілий пончик (нібито з м’ясом) ціною чотири гривні, кава у пластиковому пакеті (розчинна) — шість гривень. Ось така вона, місцева євроінтеграція.
