Marianna Soronevych
Жовтневі вибори до Верховної Ради не залишають байдужими закордонних українців. Ті, хто планує прийти на виборчі дільниці у посольствах і консульствах, очікують насамперед повернення країни до демократії.
В Італії чи не найбільша українська громада Європи – за різними оцінками, тут проживає від 250 до 600 тисяч громадян України. Незважаючи на “стаж” проживання за кордоном, абсолютна більшість із них планує у майбутньому повернення до України. І, відповідно, пильно стежить за подіями на батьківщині та намагається брати участь у її житті, у тому числі через вибори. “Так, я піду на вибори. Голосувати варто, тому що це єдина можливість для українців за кордоном брати участь у житті країни і хоч якось на нього впливати. Залишатися байдужими не можна”, – переконана молода активістка з містечка Авелліно Оксана Библів.
Вона ще точно не знає, за кого голосуватиме. На думку Оксани, у парламенті потрібна людина, яка знає та розуміє життя українців за кордоном. “Причому важливо, щоб вона їх знала не лише через ЗМІ. Для цього слід організовувати виїзні зустрічі, спілкування з представниками громад. Треба знайомитися із живими людьми, щоб уявляти собі їхні потреби та інтереси”, – зазначає молода жінка. Насамперед не можна ігнорувати проблеми тих, хто перебуває за кордоном нелегально: вони найвразливіші, найбезправніші, вважає Оксана Библів. По-друге, додає активістка, Україна мала б активніше працювати над двосторонніми угодами: трудове право, визнання документів, визнання подвійного громадянства. “Українці зможуть почуватися захищеними, лише якщо будуть чітко прописані та обумовлені їхні права. А для цього потрібні двосторонні угоди”.
“Незручний виборець” із Німеччини
Неодмінно піде голосувати і 31-річний науковець Дмитро Дуденко, який останні три роки живе у західнонімецькому Майнці. Він – один із понад 120 тисяч українців у Німеччині. Виходець із Сімферополя працює в інституті дослідження полімерів при науковому товаристві Макса Планка. “У вересні я переберуся працювати до Великобританії. Але я вже телефонував у тамтешнє українське посольство, аби пересвідчитися, що я зможу проголосувати. Я вважаю це моїм обов’язком”, – розповідає Дуденко. Дмитро поїхав з України ще в юності – навчався у Москві, потім захистив докторську дисертацію у Швейцарії, згодом переїхав до Німеччини. Весь цей час українець не переставав стежити за подіями в Україні. Завдяки інтернету Дмитро дуже “підкований”: у розмовах про українську політику вільно оперує такими величинами як “тушки”, “Межигір’я” або “рука Чечетова”.
Українські вибори Дмитро не пропускає ніколи. “Як громадянин України, який живе і працює за кордоном, я маю такою самою мірою впливати на українську політику, як, скажімо, і прибиральниця у зоопарку Донецька. Байдуже, що українські політики не приділяють таким, як я, увагу. Звісно, ми для них “незручний виборець” – ми далеко, і нас нелегко переконати. А українські політики не звикли переконувати, вони агітують примітивними гаслами або гречкою”, – вважає фізик.
“Хочеться, аби політики тримали слово”
За кого голосувати цього разу, Дмитро Дуденко ще не знає. Водночас він переконаний, що при владі не мають бути політики, які “тримають людей за дурнів”. “Хочеться, аби було як у Німеччині – щоби політики дуже зважали на те, що вони кажуть і відповідали за сказане. У Німеччині, якщо політик збрехав або навіть ляпнув щось – це скандал, і нерідко депутатам доводиться складати мандат. Чесне ім’я, гідність – це в німецькій політиці першорядна величина. Мені цікаво спостерігати за тим, як проявить себе Віталій Кличко. Він багато років прожив у Німеччині. Може, він тут чогось навчився”, – сподівається Дмитро. Він зізнається, що найбільше в українській політиці засмучує “тотальна брехня”, а також згортання демократії та міжнародна ізоляція України. “Канцлер Меркель Януковичу руки не подає. Куди вже далі, якщо від нашого президента всі відвертаються?” – запитує українець.
На вибори йтимуть і в Чехії
У Чехії, як свідчить державна статистика, перебуває 60 тисяч українців, але, як свідчить статистика “народна”, їх набагато більше – понад 200 тисяч. Крім традиційних “заробітчан”, останніми роками до Чехії приїздять дедалі більше українських лікарів, науковців, інженерів, перекладачі, правники і… навіть журналісти. На думку заступника голови Української ініціативи в ЧР Богдана Райчинця, представники саме останньої хвилі української імміграції є найактивнішими як у політичному, так і в громадському житті. Він певен, що 28 жовтня, у день виборів до Верховної Ради, усі вони візьмуть участь у голосуванні.
“Так, – каже Наталя Шульга, – голосуватиму неодмінно. Хоч я в Чехії і дванадцять років, але доля України мені болить. Не прийти на виборчу дільницю – означало б втратити шанс…”. Наталя родом із Житомира, за фахом – учителька, а в Празі працює у страховій компанії, грає в українському аматорському театрі. Кому ж віддасть свій голос? Шульга зізнається, що ще не визначилася. Але схиляється до Батьківщини, яка, на її думку, найбільше зважає на інтереси закордонних українців.
Повернення в Україну?
Наталя Шульга не виключає, що так і залишиться жити у Празі. Має сина-підлітка Сашка, який вчиться у чеській школі, мусить сплачувати кредит за придбане помешкання. “А це все, – каже Наталя Шульга, – клопіт не на один рік”. З часом хотіла б повернутися додому. Але за умови: якщо час принесе зміни на краще. Так само розмірковує і Дмитро Дуденко. “Німеччина – це класно, Швейцарія, Англія – класно. Але вдома, серед своїх – краще”, – зітхає він. Коли настане час повертатися, науковець сказати поки що не може. “Я розробляю, зокрема, сонячні батареї. Для України це дуже актуальні технології. Але поки у країні нема свободи, поки процвітає рекет з боку держави, я не можу повернутися. Я не хочу працювати на заводі Ахметова за 500 гривень, як раб, а він буде купувати собі футболістів по 20 мільйонів євро”, – обурюється фізик. Український паспорт на інший Дмитро міняти не збирається і вибори обіцяє не пропускати. “Треба голосувати, аби “совки” нарешті пішли з влади”, – каже українець із Майнца.
Оксана Библів сподівається, що українці у майбутньому повертатимуться – як це було свого часу з італійськими мігрантами. “У середині минулого століття з італійського півдня люди виїжджали цілими селами та містечками. Але їхня проблема полягала лише в нестачі грошей. Заробивши ж, більшість із них повернулися і вклали зароблене в економіку рідної держави”, – підсумовує Оксана Библів. Однак вона додає: українцям на батьківщині бракує не лише гідно оплачуваної роботи, але й демократії та дотримання прав людини.
Джерело: Українська служба DW
