Живий товар на цивілізованому ринку

Читаючи звіти поліції здається, що мова іде про середньовічні невільницькі базари. Новітніх Роксолан – українок, молдаванок, румунок та болгарок, дуже молодих, часом неповнолітніх та незайманих, провозили через одну із тисяч неконтрольованих доріг на словенському кордоні. Покупці оглядали “живий товар”, навіть інтимні місця та зуби, потім починався аукціон.

Від середини 1990-х дуже багато наших співвітчизників у пошуках кращого життя виїхали на заробітки за кордон. Причини зрозумілі — соціально-економічна криза, безробіття, неможливість утримувати сім’ю. Багато хто тоді наївно вірив, що за кордоном не може бути гірше, ніж тут. Сприяла цьому й реклама. Газети та журнали рясніли привабливими оголошеннями на зразок: «Фірма гарантує виїзд за кордон із подальшим працевлаштуванням».

Усупереч здоровому глузду люди часто ловилися на гачок таких фірм-одноденок. Дехто добровільно залишав свої кровно зароблені гроші нібито на оформлення документів, та так і не діждався виїзду. Іншим удавалося-таки поїхати, але згодом на них чекало жорстоке розчарування: у закордонному раї вони, залишившись без грошей і документів, потрапляли у справжнє рабство. Третім щастило більше, вони влаштовувалися на роботу офіціантами, будівельниками, прибиральницями або домробітницями.

Існує думка, що, на сьогодні як мінімум кожен п’ятий економічно активний українець перебуває на заробітках за кордоном. Mожна стверджувати, що не менш як 5 млн. громадян України (залежно від сезону) щороку виїжджають на заробітки за кордон. І це при тому, що в Україні всього 28 млн. працездатних громадян!

На жаль, ця тенденція масового виїзду наших співвітчизників збережеться найближчими роками, оскільки, згідно з даними дослідження, здійсненого в Україні співробітниками Центру ім. О.Разумкова, понад 60% випускників середніх шкіл не бачать перспективи для себе на батьківщині.

Сумно, але факт: нині Україна офіційно визнана транзитною державою й постачальником не- легальних мігрантів у Європу та на Близький Схід. Головні пункти призначення «живого товару» з України — Туреччина, Росія, Греція, Балканські країни, а також держави Західної Єв- ропи. Наприклад, відомо, що 7—11% жінок, які були вивезені до країн Європейського Союзу й потрапили в сексуальне рабство, наші співвітчизниці. А скільки їх використовують на важких роботах, скільком довелося примусово стати сурогатними матерями? Точну цифру дізнатися неможливо, оскільки работоргівля — цілковито тіньовий бізнес. Розголошення найменшої інформації може коштувати життя, тому жертви найчастіше бояться співпрацювати з представниками правоохоронних органів. До того ж не секрет, що в деяких країнах із цим бізнесом пов’язані й самі охоронці порядку.

Жінки, яких обманом вивезли за кордон і піддали нещадній експлуатації, будь-що намагаються повернутися додому. Але зро- бити це надзвичайно складно, адже ділки від секс-індустрії не люблять розлучатися зі своїм «товаром». Найчастіше жертви повертаються додому шляхом депортації, комусь удається втекти. Багато хто повертається за допо- могою українських консульств, Міжнародної організації мігра- ції (МОМ) та інших неурядових міжнародних організацій. Але навіть коли жертви рабо- торгівців прибувають на рідну землю, їхні проблеми не закінчуються. Існування в нелюдських умовах не минається безслідно для здоров’я й психіки жінок. Більшість із них перебувають у стані глибокої депресії, не вірять у власні сили, не уявляють своє майбутнє. Багато хто потребує медичної та психологічної реабілітації. Але, побоюючись осуду оточуючих, соромиться розповісти про свої переживання навіть найближчим людям. Проблему работоргівлі в нашій країні тривалий час замовчували. Не існувало й організацій, готових надати практичну допомогу потерпілим.

Статистики, яка свідчить про те, скільки було затримано українок за проституцію, не існує, оскільки все відбувається нелегально. Схема проста. Молодих жінок відбирають, влаштовують у приватному будинку, приводять клієнтів. Здебільшого це ті, кому втрачати нічого: удома їх ніхто не чекає, а якщо й чекають, то діти, яких немає за що утримувати. Тому їм простіше займатися подібним ремеслом, надсилати дітям гроші, оплачувати няньку. Після повернення на батьківщину жінки, звісно, нікому не розповідають, чим насправді займалися в Італії. І засуджувати їх за це навряд чи можна.

Гортаючи сторінки італійської преси, нерідко можна наштовхнутися на повідомлення, що торкаються проблем проституції. Серед повій, затриманих поліцією, найчастіше зустрічаються румунки, молдаванки, африканки, проте не бракує й українок. Вони невидимі у середовищі української громади. Ніхто з них не розповідає про будні своєї роботи, як це часто трапляється із домашніми працівниками. Проте серед українських доглядальниць та прибиральниць є й такі, що надають послуги іншого типу. Бізнес на прости- туції щороку приносить 13 мільярдів доларів на рік. Це невичерпне джерело прибутку поступається лише продажу наркотичних речовин та зброї. В Італії попит на ці послуги – великий: дев’ять мільйонів італійців шукають сексу за гроші, сімдесят відсотків з них носять обручку. Згідно з даними Національного управління антимафії, між 1998 та 2003 роком було видано 3 757 дозволів на проживання за програмою захисту осіб, які стали жертвами цього явища.

До Італії щороку приїжджає тисяча нових рабинь, проте країна досі не ратифікувала конвенції проти продавців людей. „Було заарештовано шість осіб із звинуваченням у сприянні нелегальному в’їзді на територію Італії українських дівчат для використання їх у проституції. У кайданах опинився 25-річний безробітний житель Реджіо Емілії, інші арешти відбулись у Савоні та Луці під час операції „Робінзон”, яку назвали за іменем готелю, у якому зупинилися жінки в Угорщині, перед тим, як перетнути кордон Італії. У помешканні одного із заареш- тованих поліцейські вилучили паспорти та іншу документацію, презервативи та численні мобільні телефони. Група українців виготовляла фальшиві документи для своїх співвітчизниць та з допомогою громадянина Італії провозили через кордон ЄС”.

49 повій затримали та ідентифікували під час контролю із запобігання проституції у Римі. Агенти поліції перевіряли вулиці Пальміро Тольятті, площу Піно Паскалі та вулицю Марконі. Серед “нічних метеликів” двадцять п’ятеро виявилися неповнолітніми, 30 – румунок, 7 молдаванок, 2 українки, 4 албанки, по одній громадянці Росії, Чехії, Боснії, Польщі, Угорщини, Білорусії.

Здавалося б, Сицилія – історична батьківщина італійської мафії, проте саме на цьому острові було серце конкурентної української організації, яка займалася доставкою та організацією роботи повій у різних містах Італії. Поліція Неаполя провела 20 арештів, головою організації після тривалого розслідування було названо двох українців: Тетяну Боярчук та Сергія Горшкова, а їх “представником” у Сицилії – Луїджі Бонінконтро. Сестра Тетяни займалася вербуванням та організацією від’їзду дівчат. Організація діяла у згоді з міжнародними українськими туроператорами, які забезпечували туристичними візами та автобусами; із досвідченими водіями, готовими застосувати зброю у випадку потреби. Дівчат доставляли до Неаполя, поселяли у напівпідвальному приміщені на вулиці Віко Лонго а Карбонара, а потім розсилали країною: від Салерно до Пескари, від Перуджі до Казерти. Хоча деяких із них влаштовували працювати домашніми працівниками, проте у їхні обов’язки входило задово- лення сексуальних бажань роботодавців.

У Падові діяла інша організована група. Читаючи звіти поліції здається, що мова іде про середньовічні невільницькі базари. Новітніх Роксолан – українок, молдаванок, румунок та болгарок, дуже молодих, часом неповнолітніх та незайманих, провозили через одну із тисяч неконтрольованих доріг на словенському кордоні. Покупці оглядали “живий товар”, навіть інтимні місця та зуби, потім починався аукціон. “Лот” діставався тому, хто запропонував кращу ціну – 2.5 – 3 тисячі євро за рабиню. Щоб не переплутати товар, так само як на торгах живої худоби, на руках жінок ставили помітки ручками з чорнилом, яке неможливо стерти. Тим, кого купили за кордоном, робили татуювання на стегні. Злочинну групу такого типу викрили не вперше.

Два роки перед тим у Мілані поліція затримала 24 жінки, яким у країні походження пропонували через газетні оголошення роботу у багатих країнах, а потім продали з аукціону та примушували займатися проституцією у Болонії, Пізі та Луці.

Ще один промовистий випадок стався кілька років тому, коли Натале Б, селянин із Туринського регіону, купив за 5 мільйонів лір тридцятипятирічну українку, заплативши 1 мільйон після отримання, а решту у кредит за чотири зручні виплати. Перед тим, як укласти контракт, хотів спробувати, як “функціонує” його покупка…

Маріанна Сороневич