Marianna Soronevych
Співачка Леся Королик понад 20 років згуртовує навколо себе українців в Італії, а у час війни допомагає біженцям і ЗСУ.
Українська співачка Леся Королик сама про себе каже так: «Я — українка від самого чубка — аж до п’ят». Українську пісню всмоктала з молоком матері і співала її, відколи себе пам’ятає. Минули роки, і доля закинула пані Лесю до Італії, але навіть у чужому краю вона популяризує українську культуру і пісню. Не може втратити зв’язку з рідною землею, бо саме зв’язок через пісню і рідне слово тримає разом усіх українців за кордоном. А з повномасштабним вторгненням росії в Україну Леся Королик взяла на себе організаторські функції — разом з «Карітасом» приймає біженців з України, працює як перекладач і допомагає нашій армії. Про це пані Леся розповіла журналістці «ВЗ».
— Пані Лесю, пісня завжди була присутня у вашому житті. А коли був найперший серйозний виступ?
— О, це було ще у дитячому садочку (Сміється. — Г. Я.). Була дуже маленька на зріст. Мене одягнули у вишиванку, спідничку, віночок — і я співала. Попри те, що мала тоді лише 5 років, я цей виступ пам’ятаю досі. Далі була школа, тож в усіх концертах брала участь. Мене не треба було просити, я сама могла запропонувати пісню, яку буду виконувати. Окрім школи, навчалася у музичній студії при Івано-Франківському музичному училищі. А продовжила навчання на музично-педагогічному факультеті у Прикарпатському Національному університеті імені Василя Стефаника (тоді це був педагогічний інститут. – Г. Я.).
— Потім ви співали на різних сценах і навіть виступали з Ігорем Богданом…
— Колись при народних будинках були музичні колективи. От і я співала три роки у вокально-інструментальному ансамблі «Край». Це була моя перша професійна сцена. А з Ігорем я заспівала лише у січні цього року. Маємо з цим співаком певні проєкти, організовуємо різні міжнародні фестивалі. Ігор — почесний член журі цих конкурсів, які ми проводимо онлайн. Закінчився період коронавірусу, і у січні Ігор Богдан приїхав до Львова. Дуже люблю пісню на слова Анни Канич та на музику Ігоря Білозіра «Музика пливе». Колись мріяла цю пісню заспівати з «Ватрівчанами». Моя мрія здійснилася лише цього року. Ігор Богдан приїхав до міста Лева на Різдвяні концерти і запросив разом з ним заспівати «Музика пливе» на його концерті.
— Доля закинула вас до Італії. Попри те, що ви далеко від України, пропагуєте українську пісню і у цій країні…
— В Італії я вже 22 роки. Хоча, коли їхала сюди, була переконана, що буду далеко від дому не більше як рік. Мені тоді було лише 30 років, і я чітко розуміла, що ніколи не залишуся у чужій країні. На той час розлучилася з чоловіком. Моїй дитині було 6 років, і я розуміла, що маю сама заробити на себе і на навчання своїй дитині. Хоча мені допомагали батьки, я вирішила тільки на рік поїхати, швиденько заробити і повернутися. І оце «швиденько» затягнулося аж на 22 роки!
— Тяжко було?
— Я працювала 24 години на добу, але мала щастя бути не доглядальницею, а компаньйонкою. З цією сеньйорою я вивчила мову, мені пощастило пізнати їхню культуру. Ця жінка знала багато казок, прислів’їв. Я ж, натомість, їй розповідала про Україну. І співала. Моя сеньйора полюбила українську пісню і завжди просила, щоб я співала знову і знову. А потім я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Коли він запропонував стати його дружиною, довго думала, бо знала, що, залишившись в Італії, змушена буду відірвати себе від України. Я — дружина італійця. До мене приїхала моя дитина, закінчила в Італії університет, але мені і досі здається, що я тут тимчасово.
— Ваш чоловік про це знає?
— Маю велике щастя, що мій чоловік бажає жити в Україні! Він насправді дуже любить Україну, шанує її людей, його болить те, що зараз відбувається у нашій країні. А коли нам передали українські костюми, ми дали перший концерт, мій чоловік сказав: «Боже, який ви талановитий народ! Нема нації, рівної вам у світі». А як він любить слухати стрілецькі пісні. Якось заходжу у кімнату, а він їх слухає. Кажу: «Та ти ж не розумієш». — «Я вивчаю таким чином мову», — відповідає. За 22 роки він добре ознайомився з українською культурою. Ми з ним знаємо, що обов’язково повернемося разом жити у вільну і щасливу Україну. Знаю, що ми переможемо. Так, доведеться відбудовувати нашу країну. І я хочу бути корисною у цій відбудові. А зараз підтримую українську культуру тут, в Італії. А мій чоловік мене в усьому підтримує. Усе, що стосується України, від першого дня нашого знайомства, завжди підтримував.
— Яким чином?
— Коли я сюди вперше приїхала, пішла до української церкви. Українська діаспора завжди гуртувалася, продовжує гуртуватися і тепер. І у цьому нам сприяли священники. Греко-католицька церква організувала для нас таку віддушину: ми могли зустрітися, поспілкуватися, помолитися і поспівати. А ще думками полинути в Україну до своїх рідних. Ми підтримували українські традиції, організовували свята, співали українських пісень, запрошували італійців, щоб їх знайомити з нашою культурою. Бо як має знайомитися нація з культурою іншої? Та тільки через спілкування. Так, італійці не розуміли, про що ми співаємо, ми їм перекладали. І їм це страшенно подобалося. Це був початок 2000-х, і це було непросто. Але ми навчили італійців полюбити українську культуру. Я часто просила маму, щоб мені сюди передавала українські книжки, газети, і «Високий Замок» у тому числі.
Нам передавали вишиванки, українські костюми, сопілку і барабан. Ми, як мурашки, усе тягнули в маленьке містечко Губбіо і тут демонстрували італійській публіці. Дуже важливо не розчинитися у чужій культурі. Коли я збирала українців, завжди казала: Як би добре нам тут не було, ми не повинні ніколи забути нашого коріння і не соромитися бути українцями”. Щаслива, що світ бодай тепер зрозумів — хто ми такі. Ми — незламні, і яка ми талановита нація.
— З початком повномасштабного вторгнення рашистів в Україну багато наших земляків покинули рідну землю. Багато країн прийняли біженців, Італія у тому числі. Як ви допомагаєте українським біженцям?
— На початку березня цього року у Губбіо приїхало дуже багато матусь з дітьми. Муніципалітет міста відразу скликав усі асоціації, також «Карітас», і мене — як голову організації українського товариства. Було чітко поставлено питання: як приймати, допомагати, хто за що відповідатиме… Знайшли українців, які довго живуть в Італії і розмовляють двома мовами. Я працювала також як перекладач. Звісно, усе виконувала на громадських засадах. Коли українських біженців розселили, мене запрошували бути перекладачем під час викладання їм італійської мови.
— З яких міст до вас приїхали українці?
— З Гостомеля, Києва, Житомирщини, Новоград-Волинського, Дніпра. Пригадую, була Людмила з двома дітьми. 24 лютого її будинку вже не було — його знищила бомба. Була дівчина з Рубіжного, яка пережила пекло, але якимось дивом їй вдалося втекти. Ми приводили італійських дітей у клас, де вчилися українські, щоб місцеві діти почули з перших вуст, що таке війна, що таке рашизм, вбивства, голод, знущання… Я усе це перекладала. Коли мами з дітьми трохи відійшли від стресу, ми з італійською асоціацією «Джемеладжі» (міста-побратими) організовували культурні події. Бо не лише житлом, одягом і харчуванням ми повинні були їх забезпечити. Для початку розказали про культуру, історію міста Губбіо і про Італію загалом. Було проведено екскурсію. Бо діти з мамами повернуться додому рано чи пізно, але вони повинні знати, де були, як називається місто і чим воно знамените.
Пригадую, в Україні був День Києва. Оскільки у Губбіо були біженці з української столиці, я вирішила їм організувати «День Києва» в Італії. Організували конкурс малюнка. Діти малювали літаки — я розуміла, що це мрія якомога швидше повернутися додому, малювали куполи Софії Київської — це та часточка України, яку вони взяли зі собою на чужину.
— Що вас найбільше вразило?
— Це були молоді мами з дітками. Але, як би їм тут добре не було, бо їх і добре годували, і культурна програма була насичена, але кожна мама мала єдине бажання — повернутися додому. І коли дехто з них вирішив вже їхати, ми їх запитували: «Вам не страшно?». «Нам тут дуже добре, але наш рідний дім — в Україні. Ми хочемо додому, і щоб наші діти росли в Україні». Але цього хотіли мами, а діти не хотіли. Просили мамочок ще залишитися.
— Скільки загалом Губбіо прийняло українців?
— Спочатку було 288 біженців. На сьогодні залишилася одна третя. Усі решта повернулися додому.
— Окрім того, що прийняли і опікуєтеся біженцями, чи збирали гуманітарну допомогу і надсилали в Україну?
— Як тільки ми почули, що 24 лютого росія напала на Україну, ми долучилися до італійців, які на наше прохання організували збір гуманітарної допомоги в Україну. Протягом двох тижнів італійці, як мурахи, зранку до вечора возили і зносили одяг, ковдри і подушки, продукти харчування у наш штаб. Було подано список, що потрібно зібрати насамперед, і люди, орієнтуючись на нього, віддавали зі своїх домівок і купували в магазинах хто що міг. Окремо ми збирали ліки і відправляли відразу на фронт.
Відправляємо і тепер. Це — кровоспинні, турнікети, дезінфікатори, бинти та багато іншого.
— Зараз такий сумний час, що не до веселих естрадних пісень, і ви в основному співаєте у церковному хорі…
— Якось так склалося, що я постійно співаю у церкві. Відколи закінчила університет, співаю у церкві. А протягом десяти років керувала у Перуджі церковним хором. Останні чотири роки співаю в італійському хорі. А диригую лише у тому випадку, коли відсутній диригент. А ще виконую сольні партії. Готуємося до Різдва, у мене сольна партія. Чому люблю співати у церкві? Бо це — невидимий зв’язок з невидимим Богом. З маленької дитини пам’ятаю свою бабцю, яка в основному співала релігійні пісні. Мабуть, мені це відклалося. Коли співаю у церкві, маю особливе відчуття. А тим паче, у час війни. Бо спів — то молитва. Як сказав святий Августин: «Хто співає, той молиться тричі». Українські пісні час від часу також співаю, але то сумні пісні. Бо не співається, нема того настрою. Хоча знаю, що ми переможемо. А ще коли ти далеко від дому, сум тебе просто роз’їдає.
— Чула, ви недавно організували подарунок італійській бібліотеці українських книг…
— Це дарунок від українців. Якось мене запитали біженці з України, чи є у бібліотеці Губбіо українські книжки. Насправді, не було. Але я вирішила і це питання: зі своєї домашньої бібліотеки віддала багато книжок. А ще кинула клич, і до моєї ідеї долучилося багато щирих українців.
Найважливіші новини для українців в Італії у соцмережах Facebook, Instagram і Телеграм.
