Пекло по той бік паркану: що коїться в українських психіатричних лікарнях

Серед найпоширеніших методів лікування – звичайна терапія, карцер, тортури, галоперидол і аміназин

 

 

У серпні в. о. міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун відвідала психіатричну лікарню суворого нагляду в Дніпрі, чим викликала чималий резонанс у суспільстві. Вся справа в тому, що в радянські часи в клініку направляли “пацієнтів” з України, Молдови, Білорусі та Прибалтики – причому, не звичайних хворих, а дисидентів і тих, хто не згоден був із системою.

Супрун пообіцяла оприлюднити документи за сфабрикованими діагнозами людей, таких як Анатолій Лупиніс або Леонід Плющ, яких проти волі утримували в лікарні суворого нагляду.

Звичайно, часи змінилися, СРСР більше немає, та й дисидентів теж, але от життя таких закритих установ, як і раніше, оповите таємницею.

Що відбувається за стінами українських психіатричних лікарень та інтернатів, з’ясував “Знай.ua”.

Непотрібні люди

У 2010 році в Новосавицькому психоневрологічному інтернаті спалахнув скандал, який широко обговорювала громадськість.

Хворим, всупереч волі медперсоналу, вдалося зв’язатися з активістами та правозахисниками і повідомити про вбивство одного з пацієнтів. Володимир Вовченко під час чергового нападу хвороби вдарив медсестру, після чого чоловіка просто забили до смерті, а тіло вирішили по-тихому поховати.

 

“Якимось дивом хтось із пацієнтів зміг скористатися мобільним телефоном і зателефонувати нам, активістам організації “Комітет по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією”. Вони і раніше до нас зверталися, скаржилися на побої, ми приїжджали, передали їм два мобільні телефони, просили прокуратуру розібратися з тим, що відбувається. Але ніхто не відреагував”, – говорить правозахисник Олексій Косарьов.

11 серпня на телефон активістів подзвонив хворий і розповів, що персонал б’є Володимира Вовченка. Активісти запланували поїхати наступного дня, але зранку хворі повідомили, що Вовченка забили до смерті.

Санітари і директор почали розповідати, що хворий став бешкетувати, накинувся на медсестру. Його посадили в карцер, де у нього не витримало серце.

У хворих була інша версія події: санітари забили чоловіка через те, що він відмовився працювати. Пацієнтів інтернату примушували важко працювати в підсобному господарстві і на городі. Вовченко не погодився – тоді санітар прив’язав його дротом до ліжка, бив сам, запрошував бити чоловіка інших хворих.

Про смерть Володимира Вовченка ніхто не повідомив до правоохоронних органів. Замість цього хворих змусили копати могилу і самостійно ховати померлого.

Слідчим, прокурорам і спеціальним комісіям хворі показали ще 30 могил, в яких самі ж поховали своїх товаришів, а спецкомісія від МОЗ недорахувалася в інтернаті 100 пацієнтів.

 

Крапку в цій історії через рік поставив суд.

Трьох хворих, в тому числі і того чоловіка, який повідомив активістам про смерть Вовченка, визнали винними у вбивстві покійного і відправили на подальше примусове лікування до психіатричного закладу закритого типу. Санітар, який чергував у ту ніч, був визнаний винним в нанесенні побоїв середньої тяжкості і отримав 1 рік в’язниці. Головлікар Григорій Ткачук отримав 4 роки умовно за те, що не сповістив правоохоронні органи про смерть пацієнта.

Примітно, що на суді свідками виступив медперсонал, показання хворих до уваги судом не приймалися. На тому справа й закінчилася.

Показова історія, чи не так?

50 тисяч осіб поза життям

В системі Мінсоцполітики зараз працює 144 психоневрологічних інтернати, в яких знаходиться майже 28,3 тис. пацієнтів із розладами психіки, а також 70 психіатричних лікарень, розрахованих на 30 тис. місць.

Такі заклади в нашій країні оповиті таємницею, жахом і вічними розмовами. Зазвичай їх життя приховане від сторонніх поглядів, але все частіше в пресу проникають подробиці лікування і побуту, які шокують і жахають одночасно.

“Я медичний працівник, Зараз багато розмов про лікарні, про тортури холодом, але жодного слова не сказано про фізичні тортури, які здійснюються протягом багатьох років. Адміністрація лікарні про це знала, в тому числі і головний лікар. Я хочу розповісти правду, як поводяться санітари і деякі медсестри, і навіть лікарі з хворими. У відділенні були навіть наручники, якими приковували хворих до ліжок на три дні, хворі лежали на сітках ліжок, з рук текла кров. Під час вечері гарячий чай виливали в обличчя хворим, тому що санітари не хотіли чекати, поки той вип’є чай. Били так, що у хворих текла кров із вух .. У хворих забирають гроші, крадуть їжу. Хворому накидають на шию мотузку і за шматочок хліба він повзе по коридору, а працівники просто сміються з нього. Якщо хворий не хоче пити ліків, рот відкривають плоскогубцями, наливають у дволітрову пластмасову пляшку води і б’ють по голові. Все, що там відбувається, неможливо описати”, – так розповідає про свою роботу співробітниця Охтирської психлікарні.

 

Активісти і правоохоронці зацікавилися закладом ще взимку цього року. А вже в березні прокуратура вручила підозру головлікарю лікарні Лілії Неофітній (тепер уже колишньому головному лікареві).

Неофітну підозрюють в причетності до загибелі пацієнтів і фальсифікації причин смерті.

“У нас є п’ять доведених випадків смерті пацієнтів, коли в свідоцтві про смерть було зазначено “серцева недостатність”, тоді, як люди вмирали від пневмонії”, – заявив один із прокурорів у справі Олександр Глядчишин.

Смерть пацієнтів від пневмонії наступила в результаті холодів у будівлі лікарні. Активісти запевняють, що на 200 осіб хворих в лікарні значилося понад 400 осіб персоналу.

 

Сама Неофітна відкидає всі звинувачення і говорить про політичне замовлення проти неї – доктор є членом партії “Батьківщина”.

Неофітну хоч і звільнили, але зараз вона під слідством, а на її сторінці в соціальних мережах значиться нове місце роботи: Друга обласна психоневрологічна лікарня.

Антисанітарія, тортури, самотність

Насправді, факти нелюдських умов і знущань у таких закладах розкопати дуже і дуже важко. Персонал завжди в долі і на насиджених місцях, втрачати які не хочеться. Хворі на те і психічно хворі люди, слова яких не можна сприймати. Родичі часто і говорити бояться, щоб їх рідним у такому закладі не стали ще гірші умови.

Підключаються активісти і небайдужі до хворих люди.

Наприклад, житель Сєверодонецька Олександр Семиряженко в минулому році звернувся в поліцію із заявою: над його дочкою знущаються в місцевій психіатричній лікарні.

 

“Дочку від мене просто сховали, бо була в синцях, гематомах і зі слідами від опіків! Дочка мені потім розповіла, що її тягали, як порося, шваброю били по спині, по голові. Лікарі як в рот води набрали – слів не вистачило. Чому їх пацієнтка в синцях, як трапився інцидент – пояснень просто не було”, – розповідає Олександр.

“Я не збираюся це коментувати, інцидент має бути розслідуваний, тим більше що побиття, як такого, не було”, – говорить Микола Макогоненко, завідувач Сєверодонецького психоневрологічного відділення.

Неофіційно поліцейські і слідчі зізнаються – немає нічого гіршого в роботі, ніж зв’язуватися з лікарями.

“Приходить, скажімо, жінка, пише заяву в прокуратуру, де пояснює – вона народжувала в пологовому будинку, лікарі їй покалічили дитину. Починаємо перевірку. Але ми ж не медики, висновок про те, правильно чи не правильно поступили лікарі, можуть дати такі ж медики. І тут приходять колеги цього ж медика і дають висновок: все було зроблено правильно, порушень жодних. Хіба секрет, що в межах одного міста або області всі головні лікарі знають один одного і дружать цілими династіями? Що стосується психлікарень – то це просто марна справа. Медперсонал ніколи не обмовить колег, а з хворих що взяти? Є тільки родичі, які не були на місці злочину, і у яких нема чого питати. Навіть якщо справа дійде до суду – вона просто там розвалитися”, – на умовах анонімності розповів нам слідчий із Черкас .

Іноді в закриті заклади навідуються активісти, які просто жахаються.

Та ж Охтирська лікарня освоїла понад 100 мільйонів бюджетних коштів – але злидні й убогість просто вражають.

“Лікарня отримала 132 мільйони державних коштів і 3,6 мільйона приватних коштів”, – говорить активіст і правозахисник із Сум Павло Борисов.

 

У минулому році страшні фото з чернігівських психдиспансерів поширили правозахисники. “Ложка, обліплена залишками їжі – такий ось обід пацієнтів Городнянської психоневрологічної лікарні. Ліжка, просякнуті сечею. Бруд і суцільна антисанітарія”, – написали під фото.

Лікування без ліків

Лікування в українських психіатричних лікарнях та інтернатах – це окрема тема.

Вся справа в тому, що прогрес не стоїть на місці – з кожним роком ринок фармацевтики пропонує новинки, в тому числі і для психічно хворих людей. Але в Україні вони просто не по кишені: адже пенсія хворого часто мінімальна, а лікування може коштувати кілька десятків тисяч гривень на місяць.

Тому серед найпоширеніших методів лікування – звичайна терапія, карцер, тортури, галоперидол і аміназин.

Наприклад, відповідно до закону, буйних пацієнтів можна ізолювати від решти не більше ніж на 8 годин (але не вночі) в окремій кімнаті з питною водою і туалетом. Фіксувати спеціальними ременями дозволено максимум на 4 години. При цьому лікар повинен постійно спостерігати за пацієнтом.

Але на ділі все це далеко не так.

 

Неофіційно санітари зізнаються – пацієнтів прийнято поділяти на кілька груп. Перша – небуйні, спокійні і адекватні, з ними майже немає проблем. Другі – проблемні, але за них готові платити їх родичі. Таких не стануть бити чи мучити, вчасно погодують, проконтролюють за окрему доплату. І третя група – нікому не потрібні, жебраки і буйні люди. Зазвичай в третій категорії – зеки зі стажем, хворі на шизофренію, наркомани, алкоголіки, що зійшли з розуму, та інший контингент. Таких ніхто не шкодує і гратися з ними ніхто не буде. У разі нападу – ногою під ребра, ось і вся терапія.

Є такі заклади, які складаються тільки з третьої групи, як той же Новосавицький інтернат.

Від хворих, зазвичай, відмовляються навіть родичі, тому такі люди нікому не потрібні, їх ніхто не кинеться шукати.

Життя без надії

Учасники моніторингової групи Національного превентивного механізму в 2015 році, відвідали психоневрологічні заклади Чернігівської області.

За словами глави Центру інформації про права людини Тетяни Печончик, в Левоньківській  психіатричній лікарні пацієнти знаходяться не на лікуванні а, скоріше, в рабстві. Умови утримання пацієнтів у психіатричних лікарнях та інтернатах України можна порівняти з тортурами і жорстоким катуванням.

 

“Деякі пацієнти “лікуються” в лікарні по 20-30 років, хоча такі хворі повинні перебувати в інтернаті. На харчування хворих виділяється 6,65 грн на день, тому вони недоїдають і віддають свої пенсії медперсоналу, який докуповує на ці гроші для них їжу. Тяжкохворі пацієнти інтернату не мають можливості виходити на вулицю на прогулянку, оскільки у відділенні для важкохворих немає пандуса. У відділенні також немає душу, і хворих миють, поливаючи зі шланга. Ні в одному відділенні інтернату немає ємностей з питною водою. На лікування одного хворого виділяється 1,45 грн на добу. Багато пацієнтів живуть в умовах, які з точки зору міжнародного права прирівнюються до жорстокого поводження і тортур”, – розповіла Тетяна Печончик.

Два роки тому група іноземних експертів відвідала ряд українських судово-психіатричних установ, включаючи сумнозвісну лікарню суворого режиму в Дніпрі.

“В Україні людей відправляють в судово-психіатричні установи не для того, щоб вилікувати. Їх направляють туди, щоб покарати. Їм дають ліки, часто відразу кілька препаратів і у високих дозах. Вони проводять до 23 годин на добу під замком. Їм нічим зайнятися – хіба що курити або читати книги, що саме по собі складно, адже іноді через ліки люди просто не в змозі читати. Замикаючи людей в судово-психіатричних закладах без будь-якої користі, Україна втрачає кошти, які могли б допомогти їм стати корисними членами суспільства. Якби парламентарії, нарешті, зрозуміли, що від залишків радянської каральної системи пора позбавлятися, причому стрімко і радикально, можна було б дуже багато чого змінити. У постмайданній Україні так не може тривати. Ця система абсолютно нелюдська, і їй треба покласти край”, – говорить Роберт ван Ворен, голландський соціолог, правозахисник, генеральний секретар міжнародної організації “Глобальна ініціатива в психіатрії”, викладач університетів Грузії, Литви та України, який був у складі групи.

 

В даний час в Україні проживає 1 690 тисяч осіб, які страждають на розлади психіки та поведінки, 254 тисячі з них є інвалідами внаслідок цієї патології. Деяким пощастило – у них є будинок або родичі, вони можуть самі себе обслужити і не приносять шкоди, а деякі виявилися вже там…

За даними Міністерства оборони України, тільки за 2014 рік та перше півріччя 2015-го потребували стаціонарної психіатричної допомоги понад 3 тисячі військових, які брали участь в антитерористичній операції на сході України, що становить 75,8% від загальної кількості психіатричних хворих.

Можна зробити висновок, що система психоневрологічних інтернатів в Україні застаріла, негуманна і повинна бути в корені реформована. Бракує добре підготовлених професіоналів, а деякі фахівці, наприклад, реабілітологи, трудотерапевти, соціальні працівники практично відсутні в системі.

“Якщо порівнювати з в’язницею, то, з моєї точки зору, життя у в’язниці виглядає більш обнадійливо, оскільки людина, засуджена за злочин, знає, що його термін кінцевий, що через два роки чи через десять років, але він вийде на свободу. Людина ж, засуджена своєю хворобою до життя в інтернаті, знає, що це назавжди”, – впевнена член моніторингової групи Юлія Пієвська.

Будь-яке суспільство завжди характеризується по найслабкіших його членах і відношенню до них. Це, як в механізмі – де важливий найменший гвинтик, і без нього все розсипається, а механізм не може функціонувати. Але тільки у нас чомусь суспільство і відповідальні чиновники звикли закривати очі на всю ту штучно, з бідності, створену дикість по іншу сторону лікарняного паркану.

Автор матеріалу: Алена Вовченко

Увага! Повне чи часткове використання матеріалів нашого сайту дозволено лише за письмової згоди редакції.

 ______________________________________________

 

Слідкуйте за найцікавішими новинами Української газети у Facebook.