Marianna Soronevych
Три розповіді іноземців про найяскравіші враження від України
Редакція Еспресо.TV зібрала історії людей, які знають про Україну не з чуток.
Якоб Мішке, німецький вчений, дослідник української культури.
Вперше Мішке відвідав Україну в 2002 році на автобусі. Найбільше його вразили села Західної України. Там він побачив коней, запряжених у плуг, корів і курей, які бігають по вулицях. Все було так, як мама Мішке описувала йому справжнє село за часів її молодості.
А Львів видався Мішке подорожжю в часі. Там він побачив “Жигулі”, старі трамваї, автобуси “Ікарус” і маленькі магазинчики з прилавками, де немає самообслуговування. Подібні подорожі в часі Мішке відчуває до сих пір. “Наприклад сьогодні, коли я йшов від трамвайной станції Старовокзальна до залізничної станції Києва, я ніби опинився в кіно про радянські часи”, – говорить Мішке.
До чого довелося звикати німецькому вченому, так це до різного відчуття часу в українців. Українці не дуже люблять планувати своє життя далеко наперед. За словами Мішке, в Україні набагато легше організувати захід через тиждень, ніж через місяць.
“Це те, що потрібно зрозуміти і прийняти – коли терміни проекту підтискають, але до сих пір залишилося багато невиконаної роботи. Українці зроблять все в останню хвилину, але можна бути впевненим, що все точно буде зроблено “, – ділиться своїм досвідом Мішке.
З тих випадків, що шокували, Мішке згадує своє купання в Дніпрі, на Трухановому острові. Недалеко від нього була купа зеленого листя, під якими виразно вгадувалося тіло мертвої людини. Можливо, хтось потонув. І в кількох метрах люди продовжували займатися своїми справами: купалися і насолоджувалися сонячним днем, закохані цілувалися. І нікому, здавалося, немає справи до трупа, що лежав поруч з ними. Лише поліцейський, який тихо сидить в тіні, зацікавлено поглядав на цю сцену.
Українська гостинність іноді може стати серйозним випробуванням. Одного разу Мішке працював рік волонтером в корпусі Червоного Хреста, допомагаючи людям похилого віку зі Львова. Мішке приїхав зі своїм німецьким колегою, і вони думали, що їхня допомога буде полягати в придбанні продуктів, прибиранні та іншій допомозі по дому.
Але незабаром виявилося, що основним завданням волонтерів було їсти ті численні страви, що приготували для них львівські дідусі й бабусі. Вони відчули себе онуками на канікулах.
“Це була дійсно складна робота! Нам доводилося складати план наших візитів з обережністю, не ставлячи в розклад місця, де особливо багато годували, поруч один з одним, щоб не вийшло два величезних обіди в один день. А деякі дуже ображалися, почувши, що ми десь вже встигли поїсти “, – згадує Мішке.
Арік Толер, аналітик Bellingcat, США
Толер вже й не пам’ятає скільки разів бував в Україні – 6 або 7, і кожного разу відвідував Київ. Щоразу вирушаючи в Україну, Толеру доводиться пояснювати друзям, що Україна не повністю загрузла у війні, а лише її частина. Взагалі Толер вважає, що чутки про небезпечну Україну перебільшені. У Києві досить безпечно, і він швидше буде підстрелений в Америці, де майже у кожного є зброя.
В університеті Толер вивчав російську літературу, тому знає російську мову. Своїм колегам філологам Толер радить їхати вивчати російську мову в Україну через більш дружню політичну обстановку в країні і через знання українцями двох мов.
З мовною агресією Толер ніколи не стикався – найчастіше в Україні він по роботі, і кожен розуміє, яку роль в інформаційній розвідці грає організація Bellingcat.
Найбільше Толера вражає патріотизм українців і однакові зачіски, як у козаків. “Я ніколи не бував в Україні до Майдану, тому мені складно говорити, чи було так завжди. Але патріотизм українців дуже помітний “, – говорить Толер.
Політичний активізм в Україні теж зовсім відрізняється. Наприклад, коли Толер жив якийсь час в Казані, він ніколи не бачив нічого, крім мітингів “Єдиної Росії”. В Україні мітинги проходять від імені будь-якої партії і руху, в цьому плані українці вільніші і роблять те, що вважають за потрібне.
“А так люди всюди однакові. Може, українці трохи більше захоплюються комп’ютерними іграми, але в цілому – ми схожі “, – говорить Толер.
Зі своєї першої поїздки Толер помітив зміни в місті: з’явилося більше розважальних закладів, ресторанів, барів з крафтовим пивом. “Я можу помилятися, але мені здається, що це особливий символ вестернізації, до якого прагне молодь. Непогано, коли крафтове пиво і вестернізація йдуть поруч – так залучається більше людей “, – жартує Толер.
Але ось з салом і борщем у Толера складні відносини. І якщо борщ при чималій кількості сметани для Толера ще терпимий, то сало він просто ненавидить.
А взагалі Толер вважає, що подорож в Україну підійде не всім, наприклад, його дружині б точно тут не сподобалося. Але для людей готових до пригод тут – те, що треба. Для американців українці здаються недружніми.
“Тут люди поводяться нейтрально з незнайомцями, коли в Америці потрібно бути суперввічливим з усіма. А в українському магазині тобі навіть ніхто не скаже “ласкаво просимо”. Це нормально, просто інший сервіс – більш прямолінійний “, – пояснює Толер.
У деяких місцях складно обійтися без супроводження місцевих жителів. Але ось на Подолі можна впоратися і самому. Там в основному зустрічаються молоді люди, які знають англійську, і Толеру подобається пити там каву.
Толер зізнається, що аеропорт Бориспіль в Києві взагалі дуже дивне місце – там постійно знаходяться люди. “Таке відчуття, що насправді вони там просто тусуються і у них немає рейсу. П’ють каву, щось їдять”. Якось Толер відлітав в ніч з п’ятниці на суботу, рейсів було небагато. А ось людей було навпаки багато, з чого Толер зробив висновок, що аеропорт Бориспіль – якийсь клуб за інтересами для людей, що живуть поруч.
Б’янка Залевська, військовий журналіст, Польща
Залевська приїхала в Україну висвітлювати події фронтового життя. Однак у звичайному побутовому житті Залевська стикається з дивними і незрозумілими проблемами. Наприклад, небажанням ЖЕКу ремонтувати їй кран. Або постійну обідню перерву в усіх державних установах.
Якось раз Залевській довелося взяти відгул з роботи, щоб поїхати через все місто в міграційний офіс. Співробітники офісу зачинили двері прямо перед носом Залевської. На дверях висіла папірець з написом “Обід”. Журналістка годину простояла під дверима, бо було незрозуміло, коли почнеться прийом.
А ще Залевська дивується, як при таких низьких зарплатах кияни живуть розкішно, роз’їжджаючи на дорогих автомобілях і купуючи дорогі прикраси, техніку. Безліч дорогих ресторанів, в які складно потрапити, і бутиків.
“Звідки у людей гроші на це? Контраст, коли частина країни занурена в війну, інша частина живе розкішшю. На передовій хлопцям не вистачає екіпіровки, тоді як на парадах в Києві виставляють найновіші військові розробки”.
Залевська вважає, що Україна – країна, де люди витрачають вдвічі більше, ніж заробляють. У Києві, в якому, щоб купити машину, потрібно працювати мінімум три роки, не залишилося місць для паркування.
Ще Залевську дивує кількість свят в країні. Наприклад, люди перестають нормально працювати з середини грудня і до середини січня. А на 8 березня іноді випадають цілих два вихідних дня. “Україні потрібно піднімати економіку, працювати, але замість цього люди відпочивають”, – говорить Залевська.
Але що більше обурює журналістку, так це небажання українця розмовляти українською мовою.
“Більш ніж половина українців розмовляє мовою агресора. Для мене шок, коли я приходжу в магазин і звертаюся українською, а продавець відповідає мені російською. Як це можливо, що я вивчила мову за рік, а корінні українці не можуть її вивчити за все життя? “, – нарікає Залевська.
______________________________________________
Слідкуйте за найцікавішими новинами Української газети у Facebook.
