Marianna Soronevych
Люди, що під впливом життєвих обставин були змушені виїхати з України, розповіли, як давали собі раду на перших порах
…Через війну, хаос у країні охочих виїхати за кордон стає чимраз більше. Люди шукають різні способи, щоб опинитися там.
Хтось бере туристичну візу і після закінчення її терміну не повертається. Хтось перетинає кордон і просить притулку як біженець.
З’явилися навіть фірми, які допомагають потрапити до Євросоюзу у статусі біженця. Люди хапаються за такі пропозиції, як за останній шанс зачепитися за гідне життя…
Телефонуємо до однієї з фірм. “Добрий день, — відповідає серйозний жіночий голос. — Для того, аби розпочати справу з набуття статусу біженця, вам слід зібрати мінімальний пакет документів — закордонний паспорт із шенгенською візою до будь-якої держави. Віза може бути навіть одноразова. І тоді вже будете оформлятися як біженець у Бельгії”.
“Скільки коштують ваші послуги?” — запитую. “Загальна вартість — 1795 євро на одну дорослу особу. 900 євро ви повинні заплатити під час підписання з нами договору. Решта суми — упродовж шести місяців кількома платежами, уже після того, як оселитеся у Бельгії”.
Консультантка запевняє, що проблем з набуттям статусу не виникне. “Наші юристи підготують вас до бесіди з інспекторами міграційної служби в Бельгії, — каже жінка. — Вони продумають для вас історію, проговорять декілька разів, щоб не виникло неприємних моментів. У Бельгії ви прийдете в міграційну службу і розкажете все, як навчать наші юристи. Говорити можна і українською, і російською. Там буде перекладач”.
“А що ж далі? Куди мені вирушати після цієї співбесіди?” — запитую. “Вас поселять на місяць у табір для біженців, забезпечать харчуванням і медичним обслуговуванням, — пояснює жінка. — Ви почнете отримувати соціальну допомогу. Потім Бельгія надасть соціальне житло. А з часом можна влаштовуватися і на постійне проживання в цій країні”.
Такі організації курують питання еміграції українців не лише в Бельгію, а й у інші країни світу. Попри те, що їхня діяльність незаконна, люди ризикують: позичають гроші й вирушають у багаті держави у пошуках притулку.
Потік людей на Захід зростає. Люди їдуть туди, інколи не маючи засобів для існування — навіть на перших порах. Їдуть на свій страх та ризик.
Як не загубитися ТАМ? Як вижити?
Англія: де підробити — розкажуть у церкві
Богдан Дубильовський прожив в Англії 22 місяці. Він покинув навчання на 4-му курсі Києво-Могилянської академії. Вирішив скуштувати заробітчанського життя — позичив грошей на дорогу й поїхав до Лондона. Із грецьким “шенгеном” у паспорті.
“Візи до Англії у мене не було. Знайомі знайомих дали контакти людей, що перевозять нелегалів, — каже він. — Вартість послуг — 3000 євро. Оплата після прибуття. Спершу везли машиною до Бельгії, а далі яхтою до Англії”.
“На перший час я мав позичених 800 фунтів. — каже хлопець. — Влаштувався на будову — як більшість чоловіків-заробітчан. Жінки ж ідуть прибирати у квартирах чи в офісах. Я спершу був підсобником, а за півроку вивчився на електрика.
Зарплата тут залежить від кваліфікації, наявності інструментів, а ще репутації. Я спочатку заробляв 50 фунтів стерлінгів на день, потім уже — 60. На їжу, одяг, житло цього вистачає. Інструменти купував сам. За 1000 фунтів придбав болгарку, шуруповерт на батарейці, дриль, перфоратор, електролобзик, ручну циркулярку, тестер напруги…” Де знайти підробіток, український емігрант може довідатися у наших храмах. Там же підкажуть телефони інших заробітчан-українців. “Церква, Український клуб і знайомі — це ключовий канал пошуку роботи, — каже Богдан. — На літо можна знайти роботу садівника через інтернет. Можна пересилати і продавати якісь товари в Україну”. Житло заробітчани шукають теж разом, переважно живуть по кілька осіб у кімнаті. Вартість оренди — від 300 фунтів стерлінгів на місяць.
“Заробітчани живуть у різних умовах, — додає хлопець. — Хтось парами винаймає будинок-напівособняк, дехто — лише ліжко-місце”.
Заробітчанину в Англії обов’язково слід відкрити рахунок у банку, аби зберігати кошти. Щоб зробити це без документів, слід розпитати знайомих про тих, хто допоможе за гроші. Два роки тому відкрити рахунок у банку коштувало 120 фунтів.
Також треба шукати шляхи, як зекономити на проїзді. Бо проїзний тут дорогий — від 100 фунтів на місяць.
“Я мав студентський проїзний, який зекономив мені за рік 460 фунтів, — зазначає хлопець. — Студентський, до речі, передбачає знижки не тільки на проїзд, а й у музеї, спортзал та басейн. Квиток я теж отримав через знайомих — українців із контактами у британському навчальному закладі. Там підтверджують профспілці, що ти навчаєшся і є британським студентом. Тому документ виходить справжній”.
А от знання мови для багатьох не є конче потрібним. За словами Богдана, більшість українців, яким за тридцять і з якими він працював, або взагалі не знали англійської, або дуже погано.
Італія: хочеш роботу? Перекупи!
В Італії жінки-нелегалки переважно працюють доглядальницями старих та немічних або ведуть домашнє господарство, чоловіки отримують роботу на полі чи у саду. Крім того, можна влаштуватися прибиральником.
“Найкраще потрапити на таку роботу, яка дозволить мешкати в домі твоїх працедавців, — розповідає Людмила Сеник, котра в Італії вже 8 років. — Тоді не треба витрачатися на оренду житла та їжу і всю зарплату — від 500 до 1000 євро на місяць — можна відкладати”.
Як же знайти роботу, якщо ти нелегал? Людмилі Сеник, котра виїхала з України до Італії за туристичною візою, допомогли колишні односельці. Та якщо знайомих нема, роботу в цій країні можна купити.
“Іноді самі італійці просять своїх нелегальних працівників знайти ще когось для певної роботи, — каже далі Людмила. — Тоді хитрі йдуть у точки, куди постійно приїжджають нелегали, і продають це робоче місце. Ціна — перша місячна зарплата. Віддавати одразу всю суму необов’язково, можна домовитися з продавцем і розтягти борг на кілька місяців”.
Отож, якщо ви опинилися в Італії і не знаєте, куди піти в пошуках житла та заробітку, шукайте місце збору нелегалів. Такі є в кожному великому місті. Заробітчани збираються там о шостій ранку — коли приїздять буси з пасажирами та передачами з України. Також сюди приходять і роботодавці, які шукають працівників. Побачите там і людей з табличками: “Здаю в оренду кімнату”.
До речі, кімната, наприклад, у спальному районі Неаполя коштує приблизно 500—600 євро на місяць. “Щоби зекономити, люди селяться по 8—10 осіб, — каже Людмила. — Заробітчани також мешкають у кемпінгах, хоч умови там і не найкращі”.
У скруті можна звертатися до церков. При кожному італійському храмі діють осередки міжнародного благодійного фонду “Карітас”. Документів там пред’являти не потрібно. Кожному такому, хто потребує, видають спеціальну довідку — а це право безплатно отримувати одяг, засоби гігієни і щоночі мати нічліг, а щотижня — найпотрібніші продукти харчування. Працівники “Карітаса” також допомагають у пошуках підробітку. Можна звернутися і до української церкви — тут допоможуть і роботу знайти, і в крайньому разі нагодують.
Знання італійської важливе. Хто знає мову, той викликає довіру та має більший вибір роботи.
“Якщо ти спілкуєшся італійською, то можеш розвозити продукти із супермаркетів покупцям, працювати на автомийках, — каже жінка. — Чимало нелегалів встигають працювати на кількох роботах. Багато жінок, які мешкають у будинку господарів, печуть солодощі на замовлення, роблять зачіски, манікюр, масаж… В Італії усе це — досить дорогі послуги. Наприклад, чоловіча стрижка в місцевій перукарні може вартувати 25—30 євро, а українки виконують таку ж роботу за 5—10 євро. Щоправда, працюють підпільно, коли господарів нема вдома. Інакше виженуть”.
Жити нелегально в Італії можна роками — поліція не дуже відстежує потік незаконних мігрантів. Основне — не привертати уваги, не встрягати у якісь вуличні сутички, не вступати в конфлікти з місцевими. І, звісно, не виїжджати з країни.
“Я чекаю нагоди, коли зможу узаконити своє перебування тут, — каже Людмила. — Раз на кілька років уряд видає спеціальний наказ, згідно з яким нелегали певних професій можуть отримати “пермесо” — офіційний документ на проживання. Його дають переважно доглядальницям інвалідів та працівникам у полі. Однак для цього треба довести, що ти тут уже кілька років, маєш роботу, а твій працедавець має сплатити податки з твоєї зарплати за півроку”.
Також чимало нелегалів одружуються з італійцями й оформлюють посвідку на проживання задля возз’єднання родини. Тоді вони на 5 років отримують право легально працювати тут. Аби не втратити “пермесо”, прожити у шлюбі треба бодай три роки.
Португалія: свій не годиться, а нелегал зробить
“Я потрапив до Португалії за туристичною візою, — каже Андрій Мазур з міста Стрия. — У знайомих, котрі жили легально в цій країні, оселився і позичив грошей на перший період. Вони порадили, як шукати підробітки: ходити по багатих районах і пропонувати допомогу, зголошуватися на роботу за оголошеннями в газеті”. Водночас Андрій почав вчити мову.
“Понад півроку я не мав постійного місця праці, — каже чоловік. — Іноді домовлявся із двірниками — ти допомагаєш їм у прибиранні, а вони діляться з тобою заробітком. На будовах носив відра з бетоном.
Було важко. Часто працедавці спекулюють на тому, що ти нелегал — обіцяють одні гроші, а платять інші. Знають же, що ти не подаси на них до суду”.
За словами Андрія, у Португалії українські заробітчани дуже дружні. Тимчасовий прихисток можна знайти також при церквах. У багатьох храмах в обід безплатно роздають суп бідним і бездомним.
“Через сім місяців я влаштувався на завод пластикових виробів, — каже Андрій. — Португальці казали, що праця там шкідлива для здоров’я. Тож ніхто не хотів туди влаштовуватися, і керівництво взяло нелегала”.
Місячна зарплата тут становила 900 євро. Тож, розрахувавшись із боргами, Андрій зміг винайняти однокімнатну квартиру біля Лісабона, у містечку Лерія. “Плачу за неї 300 євро на місяць, — розповідає. — У помешканні все потрібне є. Окрім опалення, бо воно дуже дороге. Люди, аби зігрітися, палять в камінах шишками, які збирають у парках. За світло я плачу 70 євро на місяць. І це притім, що заощаджую енергію”.
“Пропрацювавши два роки на заводі, я зміг набути статусу легального працівника, — додає Андрій. — Про це поклопоталося керівництво. За законом, якщо ти працюєш два роки нелегально, і роботодавець тобою задоволений, то повинен залишити тебе працювати офіційно”.
Парадоксально, однак після легалізації зарплата Андрія зменшилася до 800 євро на місяць. Однак у чоловіка з’явилася можливість влаштувати у Португалії дружину. Тепер вона також працює на заводі.
США: передусім шукай земляків
Леся Дмитрук живе у США вже чотири роки. Поїхала туди за студентською програмою “Work and Travel” на літні канікули. Та після її закінчення повертатися до України не захотіла. Залишилась жити нелегально.
“Під час програми я працювала вихователем у дитячому садочку в Чикаго, жила в родині американців, — каже Леся Дмитрук. — А після закінчення терміну програми і житло, і роботу довелося шукати самостійно”.
В Америці офіційна заробітна плата — від семи доларів за годину. Неофіційна — приблизно від чотирьох. Знайти роботу для нелегала не складно, особливо якщо знаєш англійську.
“Найлегше знайти роботу з допомогою українців, що живуть тут законно вже давно, мають свій бізнес, — каже дівчина. — Щоправда, робота непрестижна: офіціант, прибиральник, чорнороб, помічник на будівництві. Я була помічником шеф-кухаря в українському барі. Отримувала 5 доларів за годину. Мала 12-годинний робочий день: два дні працювала, а два — відпочивала. Тож на вихідні влаштувалася працювати ще в один ресторан, власник якого — колишній львів’янин. Готувала для гостів закладу кальяни і за 8-годинний робочий день отримувала 56 доларів”.
Загалом за місяць без вихідних вдавалося заробити півтори тисячі доларів. Цього вистачало на оренду однокімнатної квартири, оплату комунальних послуг та їжу.
“Орендувати житло з допомогою рієлторів неможливо, адже у мене не було документів, — каже Леся. — Тож звернулася до земляків. У Нью-Йорку українка здала мені кімнату у своєму будинку за 450 доларів на місяць, ще 120 я платила за комунальні послуги.
Через малу зарплату придбати нові меблі не вдавалось. Однак знайомі розповіли, де їх можна знайти за безцінь. Наприклад, у Нью-Йорку кожного четверга люди викидають меблі, побутову техніку, якщо вирішили оновити інтер’єр. І мігранти забирають це собі”.
Курка-гриль та хліб — найдешевша їжа в США, тому так снідають, обідають і вечеряють на перших порах нелегали. Якщо ж і на це грошей бракує, можна звернутися у притулок, що є в кожному великому місті.
“Якщо людина не має документів, офіційного дозволу на проживання і жодного цента в кишені, у соціальному притулку їй дадуть їсти і пустять переночувати, — наголошує дівчина. — Адреси притулків можна дізнатися в інформаційних пунктах в аеропорту, на автобусній чи залізничній станції”.
Жити в Америці нелегалом можна не один рік, запевняє Леся. Головне — не порушувати американські закони. Бо як затримає поліція, депортують або запроторять за грати. Якщо ж не порушувати законів, то згодом можна легалізуватися.
“Торік я вийшла заміж за українця, котрий має американське громадянство, — розповідає Леся. — Тож тепер я перебуваю на території США законно, можу спокійно перетинати кордон. Багато нелегалів використовують фіктивні шлюби з громадянами Америки. Така послуга коштує від 30 до 60 тисяч доларів — залежно від умов шлюбу і штату, в якому його оформлятимуть. Придбати грін-карту в США неможливо”.
Нашого цвіту — по всьому світу
Готуючи матеріал, ми зібрали десятки історій про наших людей, що в пошуках кращої долі подалися закордон.
У більшості з них одне спільне: вони не мали грошей, але мали нестримне бажання змінити своє життя на краще.
Переважна більшість із них свого досягла. Бо вірила і хотіла цього. А потім з’явились і гроші.
Юлія КУРІЙ
_________________________________________
Більше новин:
