Marianna Soronevych
У Монреалі є навіть “ґейський квартал” (Village gai). В Оттаві – також (хоча здогадатися про це можна хіба що з кількох “веселкових” прапорців). Ви не повірите, але всі ці факти не завадили мені одружитися з жінкою і мати дітей. Більше того, це не завадило зробити так само більшості моїх знайомих. І навіть: легалізація одностатевих шлюбів не заборонила людям ходити до церков (ані до православних, ані до католицьких, ані до протестантських).
Хто ж вони такі, ці “ґеї”?
Дехто судить про них по ґей-парадах – розмальовані майже голі клоуни кричать і стрибають посеред вулиці. Оце, мабуть, і є “содоміти”. Але річ у тому, що ґей-парад – це карнавал. Карнавал – це, м’яко кажучи, на любителя.
Приміром, останні років 20 мене нудить від одеської Гуморини. І я не поїхав би до Бразилії заради карнавалу. Хочу колись відвідати Сантьяго де Куба, але, бажано, не під час “традиційного багатолюдного свята, що так полюбилося туристам”.
Погуглив фотки Гуморини і ґей-параду в Торонто – істотної різниці не помітив
Мене ґей-паради не цікавлять, я туди не ходжу. Але мене багато що не цікавить. Наприклад, мені абсолютно не подобається хокей. Ба більше, він мені заважає: навколо арени усе забито людьми та машинами, ані пройти, ані проїхати. А після матчу фанати починають шуміти, битися, ламати машини і вітрини.
І при цьому платники податків мають фінансувати будівництво і ремонт усіх цих арен! Але я не вимагаю заборони хокею. Десь так і з ґей-парадами чи ґей-фестивалями. Тим більше, що там принаймні не б’ють вітрини.
Дуже травмувало наш народ, що тепер, ніби, заборонено дискримінувати ґеїв на робочому місці. Серед моїх колег було кілька ґеїв. Щоправда, щоб дізнатися про їхню орієнтацію потрібен був певний час. І то, єдиний спосіб дізнатися – це коли людина каже “мій партнер”, замість “моя дружина” чи “моя подружка”.
Ну й коли на робочому столі, замість фото дружини, стоїть фото чоловіка – цілком звичайного чоловіка у звичайному одязі. У всіх випадках йшлося про людей, що живуть у парі вже багато років і збираються бути разом і решту життя.
На роботі є певний дрес-код. Якщо жінка прийде у самому купальнику чи чоловік прийде “як на пляж” – їх просто не зрозуміють. І це буде питання не якоїсь там орієнтації, а цілком конкретних правил. Якщо хтось на роботі чіпляється до колеги, то це називається harassment, незалежно від жодних орієнтації. Адекватний гетеросексуальний чоловік не стане чіплятися до жінок, з якими працює.
Це питання поваги, професійної етики і досить чітких правил. Так само і в ґеїв. Коротко кажучи, яка різниця, якої орієнтації твій колега чи начальник? Якщо людина поводиться коректно – то ніякої. Якщо ні – то це називається “харасмент” (знов-таки незалежно від орієнтацій).
Поза роботою – те саме. Уявіть, що на вулиці (на пляжі, на дискотеці) до вас починає залицятися неприємна вам людина, яка геть не розуміє слова “ні”. Більшість жінок стикалися з такою ситуацією. Більшість чоловіків – ні. Тому більшість плакатів проти сексуального насильства – від імені жінки.
Приміром, у барі Оттавського університету бачив летючку, що пояснювала: «”Ні” значить ні, “Я занадто втомлена” – значить ні, “Облиш мене” – значить ні» тощо.
Якщо якесь чмо (даруйте, мачо) не розуміє “ні”, то це ненормальна ситуація. Якщо людина розуміє слово “ні”, то все гаразд. І це знов-таки не залежить від орієнтації.
Можливо, що ми, “традиційні” чоловіки, підсвідомо боїмося, що якщо ґеї “вийдуть з підпілля”, то нам доведеться пережити те, що переживають сьогодні жінки: не так подивишся, не так одягнешся, не туди підеш – і доведеться захищатися від сексуальних домагань якогось жлоба. Але такі випадки для чоловіка – виключення, хоч в Україні, хоч у Канаді.
«Чи готові ви сидіти в кафе поруч з одностатевою парою?». Питання дивне
Але якщо нікому нічого не нав’язує, то які взагалі можуть бути проблеми? Нещодавно Громадське опитувало львів’ян: «Чи готові ви сидіти в кафе поруч з одностатевою парою?». Для мене питання якесь дивне.
Якщо поруч сидять двоє чоловіків чи дві жінки і спокійно собі їдять, то я не полізу перевіряти, якої вони орієнтації. Якщо вони, приміром, цілуються, то це варто робити не у кав’ярні :), але те саме стосується і гетеросексуальних пар. Якби вони зайнялися сексом прямо на столі, то це б, напевно, викликало в мене певні емоції, але тоді б їх цілком доречно вигнали б з кафе, бо для такого існують готелі чи, принаймні, підворіття 🙂
Ну, буває, що на канадській вулиці двоє чоловіків цілуються. Ну, або двоє жінок. Чоловіки мене не цікавлять, а от з жінками мені якось незручно: дивитися не ввічливо, а не дивитися неможливо, бо гарно. Але, як правило, в мене є важливіші справи, ніж звертати на це увагу. Якщо ґеї, що цілуються, заважають комусь відчувати себе гетеросексуалом, то що тут сказати?
Страшні антидискримінаційні закони – річ окрема. На тихій монреальській вулиці біля річки мало хату подружжя ґеїв – двоє немолодих чоловіків. Жили собі тихо, нікого не чіпали, нікому нічого не нав’язували. За кілька хат жив дуралей, який навчив своїх дітей кидати у ґеїв сміття і кричати їм образи. На нього подали до суду і він мав заплатити штраф.
Власник кафе у гей-кварталі виплатив компенсацію жінці через те, що не хотів обслуговувати
Але цей закон захищає всіх. Одна цілком гетеросексуальна дівчина гуляла з татом у центрі Монреалю. А як літом у Монреалі спекотно, то вони сіли на терасу найближчого кафе і хотіли замовити пива.
Кафе було у ґейському кварталі, а власник був фанатичний сексист. Офіціант ввічливо пояснив, що кафе – “тільки для чоловіків”, бо власник “не хоче бачити тут жінок”. І тому дівчина має забратися з тераси. Дівчина забралася, але подала скаргу. Власник заплатив компенсацію за дискримінацію.
Бо закони у Канаді страшні і жорстокі: людину не можна вигнати з ресторану за інвалідність, за національне походження, за релігію, за колір шкіри, за те, що ґей (чи натурал), за те що жінка (чи чоловік). І з тих таки причин не можна звільнити (чи не взяти на роботу).
Натомість, з ресторану можна вигнати за хамство, за порушення дрес-коду, биття посуду, шмаркання у фіранки та інші дрібниці. З роботи можна звільнити за некомпетентність, недисциплінованість, бійку з колегою, крадіжкою комп’ютера, паління марихуани у робочий час і спроби підпалити офіс.
На роботу можна не взяти через брак досвіду, брак освіти і невміння “продати себе” на інтерв’ю (але не за те, що в тебе ім’я Мохамед чи Mykola), не за те, що ти народився в Африці і не за те, що ти живеш з чоловіком, а не жінкою).
Як бачите, життя у Канаді важке і несправедливе. Але попри те, люди якось виживають, мають дітей і навіть радіють життю. Попри одностатеві шлюби, більшість пар навколо – гетеросексуальні. Попри ґей-паради, багато хто ходить до церкви.
У одному з садочків, куди ходили мої діти, була дівчинка, мама якої жила з іншою жінкою. Це була весела, добра, гарна і щаслива дівчинка. Мама і подружка забирали її по черзі. Обидві жінки були привітні, гідні, людяні, симпатичні, обидві мали добру кваліфіковану роботу.
І дбали про щастя й освіту доньки. Хоча мер Франківська, напевно, вважає, що дитині краще було б у притулку. Ну, нічого: думаю, івано-франківських сиріт успішно захистять від всиновлення одностатевими подружжями і залишать у дитячих будинках. Усе ж таки духовність – це серйозно.
Автор: Євген Лакінський, Квебек, Канада
_____________________________________
Більше новин:
