Marianna Soronevych
Об’єктами знущання стають навіть ті наші громадяни, які виконують всі вимоги візового кодексу Євросоюзу, пише газета “Експрес“.
Так, я люблю мандрувати. Але бути мандрівником з України це віднедавна дуже часто – бути приниженим. На польсько-українському кордоні не розуміють, що ти – просто турист. Для них я українка, а отже, ймовірний трудовий мігрант.
…Майже дві години я провела у приміщенні на польсько-українському кордоні, у пункті Медика – Шегині, звідки навіть до туалету виводять під охороною. У народі це приміщення називають “мавпятником”. Мене затримали, не пояснивши за що.
Однак про все по порядку. Нещодавно я вирішила поїхати до Перемишля та відвідати Красицький замок, який за десять кілометрів від прикордонного польського міста. У цю невеличку мандрівку вклала багато ресурсів. Склала план подорожі, забронювала та повністю оплатила проживання у двох готелях. Чеки про те, що проживання оплачено, надала в консульство. Одержала польську туристичну візу, яка коштує, до речі, 35 євро!
З паспортом, чинною страховкою та невеликим наплічником з конче потрібними речами вирушила до Шегинь, де на пішому переході Шегині – Медика й мала перетнути кордон з Польщею. Настрій був майже святковий, адже попереду чудові вихідні в сусідній країні.
І ось – митний контроль. Розповідаю про те, що не везу цигарок чи горілки, показую все, що маю в рюкзаку. Працівниця митного контролю ретельно обшукала сумку, а також промацала всю мою куртку, чи бува не сховала я там чогось. Однак ні. Нічого не знайшли. Наступний етап – паспортний контроль.
“Куди пані їде?” – питає працівниця паспортного контролю. Розповідаю все, як є: їду до Перемишля та Красицького замку. Як турист. Називаю готелі, у яких зупинюсь. Однак мені не вірять. “Нема такого готелю в Перемишлі! – підвищує тон прикордонниця. – Назвіть адресу!” Мабуть, прикордонниця не обiзнана, бо такий готель є, i саме бронювання номера в ньому i стало однiєю з пiдстав для надання менi туристичної вiзи. Кажу, де мiститься готель. I тодi жiнка киває, мовляв, є там щось. Однак перейти кордон все одно не дозволяють. Просять показати документ, який пiдтвердить оплату готелю.
Як на мене, то вiза в паспортi i є тим документом, адже без оплати готелю нiхто б не видав туристичної вiзи. До чого цi допити та пiдозри?Я ж дотрималася всiх вiзових правил. I взагалi, чому турист не може мандрувати вiльно й вибирати готель уже по виїздi за кордон: побачивши його, оцiнивши комфорт i сервiс? Все ж я оплачую житло власним коштом i хочу мати можливiсть великого вибору! Хiба правила в’їзду до ЄС передбачають такi обмеження права вибору людини? Однак дискутувати про будь-що марно. Ситуацiя хiба загострюється.
“Має панi пеньонзи?” – триває допит. Розповiдаю про те, що готiвкою маю лише 50 злотих. Однак у мене є картка, де бiльш нiж досить коштiв для цiєї поїздки. I, знову ж таки, щоб оформити вiзу, в консульство подавала документ з банку про те, скiльки в мене грошей на рахунку. Та для прикордонникiв i це не аргумент. Без виписки з моєї картки про те, скiльки ж точно там коштiв, пускати нiкуди не хочуть. Чому б тодi не облаштувати на мiсцi паспортного контролю доступ до iнтернету? Тодi кожен турист зможе легко показати i заброньованi готелi, i стан своїх рахункiв. Ну ж не в середньовiччi живемо.
“Прошу вас чекати в цьому кутку”, – рiзко каже прикордонниця, у якої й залишився мiй закордонний паспорт. У куточку, де стоїть кiлька крiсел, уже сидить хлопчина, якого також не впускають до Польщi. У нього не збiгаються вiдбитки пальцiв.
Через хвилин п’ятнадцять прийшов “страж гранiци”. У чоловiка були нашi паспорти, оголосив прiзвища та попросив пiти за ним. Без жодного пояснення того, що вiдбувається, вiн провiв нас до окремого примiщення з польського боку кордону. Усi дверi за нами замкнули, щоб не було можливостi вийти. Попросили чекати в невеликiй кiмнатi, яка чимось схожа на кiмнати для допиту затриманих: стоять кiлька крiсел i один стiл.
“У тебе що?” – запитують чоловiки, якi вже сидять тут бiльш як годину. “Незрозумiла ситуацiя”, – вiдповiдаю, не вдаючись у деталi, бо й справдi не розумiю, чому мене закрили, наче у в’язницi. Навiть до туалету звiдси проводять пiд охороною.
“Куди забрали мiй паспорт? I що взагалi вiдбувається?” – навiть нiкого спитати. Вiд тиску та знущання, яких зазнала, розболiлася голова. I ось пiсля довгого чекання настає моя черга поспiлкуватися з працiвниками польської прикордонної служби. На комп’ютерi в кабiнетi прикордонника довелося показати листи, що надiйшли на електронну пошту з готелiв, де я мала жити. Наявнiсть грошей на картцi вже не перевiряли. Пiсля того як я безпiдставно просидiла майже двi години невiдь де, менi дозволили в’їзд до Польщi. Зi штампом про перетин кордону. Адже й справдi жодних перешкод, передбачених законом про перетин кордону, не було. Однак було бажання продемонструвати всю “люб’язнiсть” до українського туриста.
У мене питання до Мiнiстерства закордонних справ України: чому ми, українськi громадяни, якi дотримуються усiх вiзових вимог, повиннi зазнавати такого приниження? Чому прикордоннi процедури вiдбуваються, наче допити злочинцiв, тiльки тому, що я – з України?
Юлiя КУРIЙ, газета “Експрес”
* точка зору “Прикро, але попри те, що ЄС дає позитивнi сигнали нашiй країнi на шляху до надання безвiзового режиму, самi країни – члени ЄС демонструють iншу полiтику. Серед скептикiв, як свiдчать нашi опитування, – саме Польща та Словаччина”, – каже Iрина Сушко, керiвник Громадської органiзацiї “Європа без бар’єрiв”.
Ця інформація є для вас цікавою, поділіться нею у соціальних мережах. Дякуємо.
____________________________________________
Більше новин:
