Marianna Soronevych
Відомий мандрівник і громадський діяч Микола Подрезан — про те, чому на візку вирушив по маршруту естафети олімпійського вогню та як зробити пам’ятки культури доступними для людей з обмеженими можливостями
Миколу Подрезана можна охарактеризувати одним словом — одержимий. Після аварії, яка в розквіті сил прикувала його до інвалідного візка, він ось уже 22–й рік намагається довести державі та таким, як сам (а ще більше — здоровим співгромадянам), що інвалідність — не підстава ставити на собі хрест. Його життєве кредо: якщо в людини не атрофовані почуття власної гідності й гордість, вона зобов’язана навчитися справлятися з викликами, які ставить життя. Або принаймні докласти для їх вирішення максимум зусиль.
Останні два роки Микола Подрезан разом із дружиною, лікарем–реабілітологом Наталею Грязновою, займаються масштабним проектом під назвою «Планета Земля — погляд з інвалідного візка» — за 4 роки вони планують об’їхати з олімпійським смолоскипом 35 міст світу, які в 2004 році приймали першу в історії Всесвітню олімпійську естафету. Своє 60–річчя 15 червня він також зустріне в літаку — по дорозі у Норвегію…
«Я міг бути інженером або режисером»
— Пане Миколо, за першою освітою ви — будівельник. Але ж ви свого часу були дуже популярним диск–жокеєм, відомим не тільки в Україні, а й на теренах СРСР. Як вдалося поєднати непоєднуване?
— Чому непоєднуване? Я після школи закінчив будівельний інститут, відслужив два роки в армії офіцером у Казахстані і працював в одному з київських будівельних НДІ. Я — будівельник у багатьох поколіннях. У мене рідний дід був першим заступником, або, як тоді казали, товаришем міністра шляхів сполучення в уряді гетьмана Скоропадського. А за підручниками, що написав тато, і сьогодні навчаються студенти інженерних вишів. Але я завжди був творчою людиною, тому, коли на початку 80–х пішла мода на дискотеки, мене запросили провести одну–другу. Я створив програму, яка дуже швидко повигравала всі конкурси, і мене почали запрошувати по всьому Радянському Союзу. З цією програмою проїхався від Камчатки й Курил до Єревана та Архангельська, об’їхав усю Україну.
— Програму дискотеки?
— Так. Тоді ж дискотека була не просто танці, а цілі літературно–музичні–слайд композиції. У нас було гасло: «Розважаючи — навчай!». Там були цілі блоки тематичні, вікторини, конкурси. Програма, про яку я згадував, називалася: «Муки і радощі» і розповідала про життя та творчість… Мікеланджело. А ще були «Ботічеллі», «Гойя», «Джон Леннон», «Древній Київ»… Пізніше мене стали запрошувати ведучим на круїзні лайнери — організовувати конкурси, дозвілля. Так я побував у Болгарії, Румунії, Югославії.
— А нічого не казали, що у вас не було відповідної освіти?
— Я і сам відчув брак знань, тому заочно закінчив режисерський факультет Київського інституту культури. До речі, разом зі мною на курсі вчився покійний Назарій Яремчук. Ми товаришували, він навіть кілька разів зупинявся в мене, як приїздив до Києва.
Навчаючись в інституті, я працював у Головному управлінні культури Києва — координував діяльність дискотек. Потім — у міському центрі дозвілля. А потім — аварія.
— Що саме сталося?
— Я поїхав в Естонію на запрошення однієї родини, з якою познайомився в круїзі. І ми, подорожуючи країною, потрапили в аварію. Назад мене доправили у вантажному відсіку літака на ношах.
Найобразливішим було те, що коли я сів у візок, мені від держави видали довідку про те, що я інвалід І групи, «непрацездатний, потребує постійного стороннього догляду». Але ж у мене дві вищі освіти! Я міг бути інженером, міг бути режисером. Але країні це було по барабану. Мені призначили пенсію і — доживай, як хочеш.
«Я прийняв нові обставини життя, щоб жити повноцінно»
— Коли у вас з’явилося бажання довести суспільству, що інваліди — це повноцінні люди, нехай і з обмеженими можливостями?
— У мене не було бажання щось доводити. Я хотів примусити країну докласти зусиль, щоб я міг жити по–людськи! Те, що до мене країна ставиться як до істоти другого сорту, я відчув одразу ж після травми. Через півроку потрапив до спеціалізованого санаторію в Слов’янську, подивився навколо і побачив там 350 людей, багато з них — молодих та цікавих — і без жодних перспектив на майбутнє. І дівчата, і хлопці після травми опиняються в чотирьох стінах, бо ліфти не пристосовані до візка, бо на вулицях скрізь бордюри і сходи… Я зрозумів, що з цим щось треба робити. Ще кілька років я посилено боровся з наслідками травми, навіть почав уже ставати на ноги. Але сталася ще одна біда: візок перевернувся, я знову пошкодив ногу, все довелося починати спочатку. Я постав перед вибором: або до кінця життя боротимуся зі своєю хворобою (без жодної гарантії одужати!), або я прийму нові обставини життя і буду намагатися жити повноцінно та активно, але — на візку.
— І ви вибрали друге?
— Так. Хоча, коли я зробив такий вибір, я зрозумів, що нікому такий не потрібен (окрім близьких!), і максимум, що можна чекати від держави — це чергових промов до Дня інваліда, та, може, продуктових наборів чи грошової подачки. Мене це не влаштовувало. І в 1993 році я з друзями організував до Міжнародного дня інваліда на УТ–1 шестигодинний телемарафон. Там були сюжети про різні долі, ми говорили про проблеми, пропонували свої шляхи їх вирішення. Ми вперше голосно заявили про те, що ми є і що ми такі ж, як усі.
— Ви навіть стали подорожувати світом на візку.
— Ні я, ні навіть такий великий оптиміст, як мій тато, і мріяти не могли про мої мандри. Але я з дитинства понад усе люблю подорожі та нові враження. І вже за півроку після травми я сів на круїзний лайнер і пішов по Дунаю до Румунії. Трапився навіть курйоз. Румунські митники — а вони добрячі хабарники — впізнали мене і ніяк не хотіли пропускати, казали, що я приїхав продавати інвалідний візок на базарі. Повірили тоді, коли я показав шрам після операції.
«Ненормальний українець проїде на візку марафонську дистанцію»
— А ваш проект «Планета Земля — погляд з інвалідного візка» з чого почався?
— Ви знаєте, я — патріотично налаштована людина. І мій життєвий і міжнародний досвід підказує, що без патріотизму не буде нічого. Але його треба підживлювати. І мені здається, що найкраще цьому сприяють пам’ятні, історичні, духовні місця країни. Їх треба плекати, популяризувати.
А що на практиці? Переважна більшість культурних перлин України сьогодні, на жаль, недоступні для інвалідів. Тобто мільйони громадян штучно відчужені від пам’яток культури та історії, які є важливою складовою формування патріотизму. Значить, державі не потрібні патріоти?
Років 3–4 тому в журналі «Фокус» опублікували список «200 цікавих місць України». Я подивився його і зрозумів, що у 150 iз них я був — чи до травми, чи після. Але на візку я майже до жодного (!) нормально потрапити не міг — доводилося звертатися до друзів чи незнайомих людей, щоб допомогли.
— Наскільки легко цю ситуацію виправити?
— Повірте, досить легко. Державі це обійдеться в мінімальні кошти, натомість репутацію значно покращить. От один із прикладів — заповідник «Софія Київська». Там, щоб потрапити до собору, потрібно подолати кілька сходинок. Для мене це бар’єр, який самотужки я подолати не можу без ризику для здоров’я. Як будівельник я розумію, що там важко зробити постійні пандуси, тому потрібно купити мобільний пандус. Його ціна — близько 600 євро. Це дві розкладні рампи вагою 10 кілограмів кожна. Мобільний пандус має зберігатися біля чергового, який у разі потреби розкладе його.
Такі самі мобільні пандуси майже повністю вирішують проблему доступності для інвалідів Києво–Печерської лаври, Володимирського собору, інших пам’яток. Я хочу звернутися до наших політиків та меценатів: замість того, щоб витрачати гроші на різні акції чи багатометрові паркани навкруги ваших маєтків, зробіть таку добру справу. Тисячі людей будуть вам безмежно вдячними.
— Ваш проект узяв під патронат Національний олімпійський комітет.
— Так, у 2004 році в Києві я був одним зi 120 українців, кому пощастило нести олімпійський смолоскип під час київського етапу естафети олімпійського вогню. Виявилося, це була перша в історії всесвітня естафета, що пройшла дорогами 35 міст 27 країн, розташованих на шести континентах. Вона ж виявилася передостанньою, бо після наступної Олімпіади в Пекіні Міжнародний олімпійський комітет iз різних причин скасував проведення в майбутньому всесвітніх естафет.
Таким чином я виявився одним із двох візочників–українців, які взяли участь у ній. І я вирішив зробити те, що можу зробити тільки я, — проїхати по маршруту естафети. І я з цього шляху проїду 35 етапів довжиною 1206 метрів кожен. Якщо помножити 1206 на 35, то виходить саме 42 кілометри 195 метрів. Тобто сивий ненормальний українець проїде на інвалідному візку марафонську дистанцію планетою Земля.
Під час проекту я збираю архів фотографій, креслення, поради, яким чином на сьогодні в світі пам’ятки адаптовані для людей в інвалідному візку. Мрію про той час, коли й наші пам’ятки будуть такими ж доступними, як і за кордоном.
ДОСВІД
— А як виникла ідея конкурсів «Міс Україна на візку» та «Лицар на візку»?
— Ідея виникла ще під час першого перебування в Слов’янську. Я вже казав, що звернув увагу на те, які гарні в нас дівчата і як вони страждають від того, що травма чи хвороба зробила їх ізольованими від суспільства. Після того як ми кілька років поспіль провели телемарафони, я організував конкурс «Міс санаторію». І коли я побачив, як за лічені години змінилися вирази їх облич, як вони ожили, я зрозумів, що це треба продовжувати. І ми зареєстрували свій «ІП–Фонд», а в 1996 році провели перший в Україні і в Європі конкурс краси серед дівчат–інвалідів «Міс Україна на візку». Потім подібний турнір провели і для хлопців.
— Ви підтримуєте контакти з вашими конкурсантами? Як склалися їхні долі?
— Дівчата поодружувалися, народили дітей, знайшли себе в житті. Наприклад, у 2000 році у конкурсі перемогла Наталка Осауленко з міста Ромни Сумської області. Зараз вона очолює міське відділення ранньої реабілітації дітей–інвалідів, вийшла заміж, народила двох синочків, багато подорожує. Наталя Осауленко провела колосальну роботу в Ромнах, аби місто стало комфортним для людей на візках. У 2002 році Ромни було визнано найбільш «безбар’єрним» містом України.
Або ще одна моя учениця Рая Панасюк із Вінниці. Вона не була конкурсанткою, але закінчила Національний університет ім. Т. Г Шевченка, здобула фах журналіста. Якось ми взяли її в тур Україною, і коли вона повернулася, то сказала: «Дякую, життя прекрасне, і я буду боротися». На сьогодні вона має за плечима стажування в Америці, організувала свою громадську організацію, була визнана кращим громадським діячем регіону.
А місяць тому я побував у Римі в рамках мого проекту «Планета Земля — погляд з інвалідного візка». І там мене супроводжувала фіналістка першого конкурсу «Міс Україна на візку» киянка Ірина Кришка. Вона вийшла заміж за здорового італійця, народила дитину, живе та працює в столиці Італії.
ДОСЬЄ
Микола Подрезан
Kерівник Міжнародного благодійного фонду інформаційної підтримки інвалідів «ІП–Фонд».
Автор (засновник, режисер, постановник, ведучий) багатьох конкурсів «Міс Україна на візку» та «Лицар України на візку». Свого часу з дружиною Наталею Грязновою організував міні–центр реабілітації спинальників при санаторії «Жовтень», проводив конкурси та спортивні змагання для інвалідів, випускав інформаційний бюлетень для них.
Побував у 40 країнах (у 30 з них — на візку). Його шляхові нотатки можна прочитати на сайті nesididoma.com
Нагороджений орденами «За заслуги» ІІ та III ступеня. Почесний працівник туризму України. Генерал–осавул Українського козацтва.
Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО
