Віра Гродецька: Мафія, піца і я — 2

  Публікуємо статті журналістки „Експресу”, що в минулому викликав неабиякий ажіотаж серед читачів. Віра Городецька описала свої враження від життя в Італії після восьмий місяців перебування в ролі заробітчанки.

„Не вірте, що тут пекло. Інакше сюди ніхто би не їхав”.

Нагадаю, що останні вісім місяців я працюю тут, в Італії, баданте, що українською означає „доглядальниця” чи „вихователька”. Зараз доглядаю 96-річну синьйору. Живу разом з нею, харчуюся за її кошт та прибираю в домі.

Мова. І ще раз мова

Наскільки безпечні українці, що вперше їдуть за кордон, я зрозуміла вже у бусі, який віз нас у краще життя. Біля мене сиділа жінка років 55 з Теребовлянського району і весь час журилася, як там буде без неї її худоба.

— Та з нашого села вже всі повиїжджали: і Манька, і Танька, і Ганька! — оптимістично налаштовувала себе пані Галина. — А я що, гірша за них чи що? Вони дали собі раду, то і я не пропаду?! У школі я краще за них вчилася, то хіба ж не вивчу ту італійську? Та ще й італійця спробую! Кажуть, вони дуже гарячі в ліжку!

— А чому ви мови не вчили раніше? — цікавлюся.

— Та в мене, дитино, чимала господарка, — веде далі співрозмовниця. — Тож часу не було. Та що ту мову вчити: її треба вивчати в розмові, бо так не вивчиш, — радила мені сусідка. — Та й не знала я, чи візу мені відкриють, то наперед навіщо вчити буду?! А тут позавчора на городі я громаджу сіно, бачу бус приїхав і мене шукає в полі. Хлопці з буса кажуть: „Збирайтеся, у вас відкрита віза, то післязавтра виїжджаємо в Італію”.

Не знаю, як ця бідна жінка згодом вивчила мову та чи дала собі раду, але що їй довелося нелегко у чужій країні — однозначно.

Потік емігрантів із неблагополучної України в теплу гостинну Італію щотижня збільшується. Буси із нашої країни, окрім передач, привозять нових людей, які мають надію заробити гроші. Правда, найгірший сезон для початку заробітків — осінь. Оскільки роботи восени та взимку у десять разів менше, аніж навесні та влітку. Бо в теплу пору багато гастарбайтерів їде додому і пропонує попрацювати на заміну. А восени всі приїжджають на постійні місця роботи. Тому тим, хто планує вирушити в закордонну мандрівку, раджу роботи це навесні. Бо чимало українок минулу зиму просиділи без роботи через брак робочих місць. Конкуренція тут неймовірна. Я, приміром, була вражена величезною кількістю представників різних держав, які приїхали в Італію, щоб покращити всій добробут. Велику конкуренцію українським домопрацівницям нині складають румунки, полячки, молдаванки, болгарки, югославки і навіть філіппінки.

Відтак ще раз повторю головну пораду тим, хто має намір пакувати валізи, — вивчайте мову, тоді у вас буде більше шансів знайти роботу навіть без документів. Мова сама в голову не залізе і не відкладеться — її треба вчити! І не кажіть, що мова вчиться у розмові. У розмові ти вивчиш окремі слова, коли розумітимеш зміст речення. А коли нічого не розумієш, будуть і страх, і депресія, і сльози.

Водіям буса гроші за дорогу наперед платити не варто

Отож, якщо ви все-таки наважились виїжджати, дам ще кілька практичних порад.

Виїхати на заробітки на Апеннінський півострів не так вже й складно. Порівняно з іншими українськими гастарбайтерами, на приїзд в Італію я витратила втричі меншу суму. Мігранти із Західної України переважно платять за відкриття візи посередникам.

Водії бусів на цьому заробляють з людини щонайменше 500 євро! Я рекомендую купувати в турфірмі найдешевшу шенгенську візу.

Водночас у туристичній фірмі мені порадили надійних шоферів, які бусом завезуть на місце без проблем. До речі, за кожного клієнта, якого турфірма чи посередник запропонує водіям буса, замовники віддають 20 євро.

Цікаво, що водіям буса за дорогу наперед платити не варто, бо дорога далеко, всяке може трапитися — у житті ж гарантій немає. Дорогою я хвилювалася, аби бус не зупинила поліція на перевірку, бо в мене була туристична віза до Чехії, за якою я їхала на екскурсію до Праги. На щастя, дорогою нас тільки раз зупинили у Словенії. Але нічним дозорцям водії у презент дали пляшку горілки і сказали, що в них усе нормально, всі документи у порядку.

Ще одна хитрість водіїв — не довести вас до місця призначення, хоча зобов’язані це зробити. Вони можуть висадити вас на околиці міста чи на об’їзній дорозі. Проте ніколи на таке не погоджуйтеся, бо звідти добратися зможете тільки на таксі, яке коштує недешево. Та й що ви будете робити на околиці міста без знання мови і з купою речей? Так можна відразу потрапити у поле зору поліції. Автостопом в Італії ніхто не їздить, крім повій. Більше того, водії в Італії не мають права зупинятися для тих, хто голосує на трасі, бо за це можуть оштрафувати. У разі, якщо ви привернете увагу італійського водія і він зупиниться, то пригод не уникнути. У найкращому разі вам запропонують зайнятися любов’ю на п’ять хвилин. А якщо відмовитеся, то вас висадять на трасі трохи далі, можуть і побити. Тому ще в українському бусі наполягайте, аби вас довезли до центрального залізничного або автовокзалу, де можете зачекати, поки вас зустрінуть.

Приміром, мені водії також пропонували висісти на околиці великого міста Болонья, бо, мовляв, вони спішать. І якби моя сестра не телефонувала і не наполягла, щоб мене довезли до автовокзалу, то зі мною так би й учинили.

Наші жінки часто брешуть і все перебільшують

Парк Монтаньйола — улюблене місце зустрічі заробітчан у Болоньї.

Українським гасртабайтерам знайти квартиру для поселення в Італії не так вже й складно. Чимало вихідців з колишнього СРСР, у тому числі й українці, здають в оренду квартири заробітчанам. Оскільки тут оренда житла та комунальні послуги дорогі, то у вільні кімнати поселяють квартирантів.

Наприклад, за оренду ліжка на добу в Болоньї беруть від 5 до 9 євро. У кімнаті може бути два чи п’ять ліжок, але це на ціну не впливає. Якщо орендуєте посто-лето, так називається ліжко-місце, за 5 євро, то повинні йти з дому о 7-й чи 8-й годині ранку і повертатися у такий самий час ввечері. За 7 чи 8 євро на добу можете перебувати у квартирі хоч весь день, митися та готувати їжу, дивитися телевізор чи спати. Власне, у таких квартирах і відбувається перше бойове хрещення. Там живуть не тільки приїжджі, а й ті, хто роками працює в Італії, а зараз шукає роботу.

„Старі гастарбайтери, коли дізнаються, що ви щойно приїхали, то будуть розповідати всілякі дурниці й учити вас уму-розуму, — розповідає мігрантка Надія Хлиповець, яка приїхала в Італію зі Стрия на Львівщині. — Та ви не дуже вірте цим байкам і майте власну думку про все. Наші жінки часто брешуть і все перебільшують. Приміром, уже бувалі гастарбайтери стверджували, що я не зможу прибирати доми, бо це дуже складно. Однак нічого складного в цьому я не помітила. Так само, як прибирала у себе вдома, прибираю й тут. Нічого нового тут немає, лише треба знати, який хімзасіб до чого застосовувати.

Мене аж зло бере, коли пригадую, як одна панянка з Дрогобича, що постійно ходила з немитою головою, радила мені її наслідувати. Бо інакше роботи мені ніхто не запропонує, якщо буду „зірково” виглядати. Насправді все далеко не так. На роботу приймають господарі-італійці, яким треба сподобатися. А наші жінки тільки рекомендують вас на роботу. Тому не слухайте, якщо вам радять не робити манікюр, не фарбувати губи, очі чи волосся. Ні колір ваших очей, ні вбрання, ні усмішка не мають ніякого стосунку до роботи. Треба просто мати трохи щастя і випросити ласку в Господа Бога”.

Буває, що хтось приїжджає і живе в родичів, які не радять приїжджим ходити в парк і там шукати роботу. Насправді в парку, де збираються українці, дуже багато пліткують, але інколи й там трапляється робота. Тож ходіть у парк, по „Карітасах” і розширюйте там своє коло знайомств, записуйте телефони, надзвонюйте час від часу і запитуйте про роботу. Може, з часом цей контакт стане вам у пригоді.

Про закордонні заробітки говорять багато різного. Правда, переважно у всіх на вустах страшні історії про те, яке це рабство і як важко жити на заробітках. Насправді ж усе далеко не так. Я це зрозуміла, коли сама потрапила у благополучну Італію, де вже працюю вісім місяців. Мої українські подруги в Італії також признаються, що подалися б на сонячний півострів значно раніше, якби не слухали гіперболізованих розмов про тамтешнє пекло.

„Коли я їхала, то налаштовувала себе на спартанські умови життя та пекельні муки на роботі, — розповідає Віра Солонько з Дрогобича. — На щастя, ні першого, ні другого я тут не побачила”.

Словом, як говорила моя подруга Наталка, все, що говорять наші жінки про Італію, треба ділити на вісім. Саме такий відсоток правди у тих розмовах. Так, як уміють нарікати на нібито біду галичанки, то треба ще пошукати. Не кожна нація так майстерно вміє грати роль нещасної. Найцікавіше те, що італійці — хороші психологи, і вони чудово бачать, які трагікомедії демонструють наші Ганьки, аби їх надурити. Можливо, через це так і ставляться до українок.

Багатьом землякам було соромно за жінку директора спецшколи з Львівщини, яка в „Карітасі” крала продукти, стоячи біля ящика з фруктами та овочами. Цю спритну українку не раз привселюдно соромила монахиня, яка роздавала продукти. Бо купити собі щось поїсти дружина директора — пані Марія шкодувала грошей. Хоча фрукти чи овочі в Італії коштують два-три євро. Вибір вітамінної продукції тут весь рік найрізноманітніший. І якщо хтось стверджує, що в Італії можна померти з голоду, я в це не повірю. Тут стільки „Карітасів” у містах та містечках, що голодувати може хіба що ледачий або скупий.

Кажуть, що перший рік життя за кордоном — найважчий. Можуть бути депресії, ностальгія, страх потрапити в руки карабінерів. Особливо важко тим, хто приїхав на заробітки, без вагомої причини. Наприклад, щоб заробити собі на норкову шубу чи дітям на весілля, бо набридло ходити в одних чоботах чотири роки й таке інше. Така категорія довго за кордоном не затримується.

— Якщо немає мети, то грошей ніколи не складеш, — стверджує Оксана Загречан з Тернополя. — Ці гроші як вода, тратяться невідомо на що і зникають невідомо куди. Приміром, маю чимало знайомих, які за 7—8 років нічого тут не заощадили. Всі гроші витратили на цигарки, одяг, хороше життя, а дітям висилали на їжу та прожиття. Роботу в Італії в основному шукають через родичів чи знайомих по телефону. Тут поширена так звана циганська пошта. У парку вам рідко хто запропонує місце праці. Спочатку треба прилаштувати родичку, сваху, куму, односельчанку… А коли до вас черга дійде, то нова землячка приїде. Тому за кордоном розраховуйте насамперед на власні сили і самі заводьте знайомства та шукайте роботу. А ще просіть ласки та благословення у Бога. Може, тоді вам усміхнеться удача, якої всім щиро зичу!

Словом, таке у мене життя. Всіх українців вітаю, і всім всього найкращого!

Віра ГРОДЕЦЬКА,

Болонья, Італія, фото автора

„Експрес” № 122 (5453) 4 — 11 листопада 2010 року