Marianna Soronevych
Любов Варич, Член Кобеляцької районної громадської організації «Літератор»
Про заповіти Тараса Шевченка
Коло Дніпра широкого вітерець гуляє, На Тарасову могилу часто повертає.
У кам’яні вуха щось стиха шепоче,
Ніби про щось наболіле запитати хоче:
«Чому стоїш закам’янів, чому не мандруєш?
Що навколо діється, не бачиш, не чуєш?
Невже тобі не цікаво, як нащадки, діти
Виконують вистраждані твої заповіти?
А от я по Україні віками гуляю.
Багато чого побачив, все і про всіх знаю.
Дозволь мені на плечі у тебе присісти –
Я про заповіти можу розповісти:
Спершу там у заповіті про кайдани йшлося.
Пробач друже, та порвать їх так і не вдалося.
Ну а кров, кров вона дійсно рясно пролилася.
І не тільки нею злою, земля напилася.
Громадянська і Вітчизняна війни прогриміли.
Там немало ворогів і друзів побили. На удобреній землі, так вже повелося,
Поетів, ніби комах, у нас розвелося.
Кожен думає, що він ніби маяк світить
У твої спадкоємці потрапити мітить.
І пихато так, нахабно, гучно заявляє:
Для Шевченка в нашім часі вже місця немає.
У бабусі твій Кобзар ще й досі читають.
І як найдорожчий скарб у скриню ховають.
Тільки так воно чомусь, на цім світі сталось,
Небагато цих бабусь вже у нас зосталось.
Молодь про Шевченка тепер добре знає.
Кажуть він в «Мілані», «Челсі» та в «Динамо» грає.
Живемо ми тепер друже в вільній Україні, тільки віз де був, так там і по нині.
Ще колись байкар казав, чому така мука, бо впряглися у той віз: лебідь, рак і щука.
Що можу сказать по правду, ох якби ти знав,
Як я її по містах і селах шукав!
Хочеш знати, що говорять і думають люди?
Правди її не було, немає, і скоро не буде».
Сказав вітер: «Мені шкода».
Вихрем прошумів
І мабуть шукати правду далі полетів.
Локшина на вухах
Прибіг кум в обід до мене, надутий, сердитий.
Збентежений, наляканий, а може і побитий.
– Що трапилось, любий друже, що ти там утнув?
Біжиш, ніби шилом хтось у сідниці ткнув.Балачками про пенсію так когось допік, що побили, нашугали, і ти ледве втік.
Я і сам тебе учора ледве не побив,
Бо промовами своїми вже насточортів.
Бив себе кулаком в груди, так вже розпинався –
Президента в одне місце цілувать збирався.
Казав: «Будуть в тебе гроші, бо ти – ветеран, навіть запрошував мене піти в ресторан.
Тільки кажу тобі, куме, тільки не в біду,
Щось не бачу я грошей, по твоєму виду.
Мабуть коло пошти Настя тебе упіймала
І всю пенсію приватизувала.
– Е, не кажи, – мовив кум, – Настя хоч сварлива,
Але слово держить. Вона – справедлива.
Попередню пенсію, каже, на сім’ю.
А те до добавили – в кишеню твою.
Тільки, куме, справи тут якісь тут дивні…
Бо добавили мені аж цілих дві гривні.
Настя мовить: «Не дивуйся, тут нема дива,
Вистачить з тебе на місяць одна пляшка пива.
Наш розумний президент іще не сказився,
Він не хоче щоб мій любий чоловік розпився».
За життя ганьби такої, куме, мені не було.
Наді мною регочеться все наше село.
Кажуть, мало добавили – які нехороші.
А ви локшину з вух продайте – й будуть вам гроші.
