Marianna Soronevych
На свята повернулася до Львова з далекої Італії добра знайома Марічка. Жінка помітно погарнішала. Прийшла в гості добре вбрана, з дорогими подарунками – така собі самодостатня бізнес-леді.
Ось тільки в очах її читалася туга, схожа на ту, яку бачив в очах чоловіків, яким довелося пережити війну. Разом із Марією до нашої оселі прийшов миршавий смаглявий чоловік, якого Марія відрекомендувала як… свого чоловіка на ім’я Андре.
В Італію Марічку років з шість тому викликав її чоловік Олег. У рідному Львові він якось загубився. На початку двотисячних, коли зароджувався приватний бізнес, а підприємці заробляли перші капітали, Олег працював менед-жером на якійсь фірмі. Простіше кажучи, щось десь купував та перепродував. За рік-два заробив на власну автівку, щодня обідав у дорогому ресторані… Та доба дикого капіталізму минула за кілька років, і Олег залишився “не при справах”. Йти працювати фізично – водієм чи будівельником – колишній пан менеджер не бажав, а для роботи в серйозній комерційній структурі не мав ні освіти, ні досвіду. Ось і почав потроху спиватися, поки хтось із друзів не порадив шукати кращої долі на заробітках за кордоном.
На чужині Олег прожив без дружини лише кілька місяців. Цей красень і в Італії шукав таку роботу, де не треба робити зайвих рухів. Зрозуміло, що не знайшов. А Марія, коли приїхала до чоловіка в одне з містечок неподалік Неаполя, одразу знайшла роботу в дорожньому барі. Олегові робота дружини не подобалася. Італійці, поглядаючи на симпатичну (кров з молоком) українку, прицмокуючи губами, вигукували “Белла!” (чудова) та намагалися поплескати нову офіціантку нижче пояса. Проте власник закладу був у захваті. Бо в перші місяці появи у його барі Марії чи не все чоловіче населення містечка щовечора норовило зайти до бару та позалицятися до українки. Олег, спостерігаючи за цим, білів від люті. Та продовжував жити на гроші, які заробляла дружина. Знову почав пити. Завершилося спільне життя в Італії розлученням, яке подружжя оформило під час першої відпустки на батьківщині. В Італію Марія повернулася вже самотньою жінкою…
Якось Марія познайомилася з албанцем, який працював у тому ж містечку на будівництві. Андре, як його звали італійці, не був таким красенем як Олег, та й ростом не вийшов – сягав Марічці лише до плеча. Проте був уважним, галантним, не скупився на подарунки, майже не пив. До того ж італійські чоловіки, коли вона почала зустрічатися з Андре, перестали нахабно чіп-лятися. Бо знали, що албанці вміють за себе постояти, а албанські банди вже зазнали лихої слави в Італії.
Марія та Андре з часом орендували на околиці міста невеликий будиночок. Як справжня українка, Марічка одразу почала висаджувати на маленькому клаптику землі біля будиночка цибулю, редиску, іншу городину. Хоча у Львові навіть дачі не мала, і не уявляла, як це порпатися на городі. Хазяйновитість Марічки так сподобалася новому чоловікові, що він навіть вив-чив українську мову. А на один із днів народження подарував Марії автомобіль.
До Львова, зізналася Марія, вона приїхала з чоловіком через проблеми з народженням дитини. Зачати дитину природним способом у новоствореного подружжя чомусь не виходило. Отож вирішили у Львові звернутися до послуг медичної фірми, що спеціа-лізується на дітях “з пробірки”.
Здавалося б, за життя Марії варто лише радіти: майже свій будинок, автомобіль, коханий чоловік… Чого ще треба жінці? Та через якийсь час Марія зізналася, що вона в Андре… друга дружина. На батьківщині, в Албанії, він має законну дружину та дорослу доньку. Отож залишатиметься з Марією, розуміє вона, поки працюватиме в Італії. Та колись має повернутися до себе на батьківщину…
Марія вирішила майбутнім поки що не перейматися. Радіє, що легалізувалася в Італії, що поряд – коханий чоловік. Розповідає, що італійці дуже цінують українок за красу, порядність та працьовитість. Пробачити не зможуть лише одного – крадіжки. Приїхала, розповідала Марічка, до них у містечко нещодавно дівчина з Львівщини. Влаштувалася працювати домогосподаркою в заможній родині. На батьківщині цій дівчині з багатодітної селянської родини доводилося доношувати взуття за старшими сестрами. А тут якось, прибираючи будинок, помітила комірчину, в якій господарі зберігали для чогось десятки пар старого взуття. Дівчина вирішила, що власники не помітять, якщо вона “приватизує” пару стареньких красивих чобіт. Помітили… Наступного ранку до дівчини зайшов патрон (господар) та наказав негайно зібрати речі і виїхати з містечка. У поліцію, “заспокоїв”, звертатися не буде. Та роботи, пообіцяв, молодиця у цьому містечку вже не знайде…
Через кілька днів Марія повертатиметься в Італію. Буде знову важко гарувати на чужині. Щоб заробити гроші на дитину, яку мріє народити. Й щодня молитиме Бога, щоб її Андре якомога пізніше надумав повертатися у свою Албанію…
