Marianna Soronevych
«Як швидко повз нас проносяться роки, день змінюється іншим, проте всі приємні дрібниці спливають все рідше. Пам’ятаєш жовтобоку синичку, що пурхала біля нас, розчепіривши крильця? Як вона нас уважно розглядала, та як і ми, раділа весні. Пам’ятаєш? Всюди копошився люд, проте ми всім нехтували. Ми навіть знехтували колоквіумом заради тієї прогулянки.
Та наші стосунки вичерпані вже як двадцять з лишком років… Ти стільки прожив без особливої згадки і при зустрічі, якби така сталася, то, напевно, не спізнав би мене. Чого пишу? Не знаю: чи тому, що маю хвилинку часу, чи тому, що їду в переповненій електричці, проте мені дісталося вільне місце. Не знаю. Вранці я знову помітила синичку. Таку же вертку і жовтобоку. Вона ніби завітала з минулого, поцікавитись, як воно і що. Чудернацько, навіть містично. Сьогоднішній день починається з сонця. Всі попередні, також погожі дні, якщо і видавались сонячними, проте не були схожі на той… Ти пам’ятаєш… Подібного я не пригадую з того часу, коли ми востаннє були разом. Саме того дня пішла на поступки зима і була відлига. Ми прогулювалися міським парком, тримаючись за руки, вслухалися в дзвінку, грайливу капіж.
Так, саме двадцять років… За весь цей час я жодного разу не змінила роботи. Все думала: життя ще попереду, і щастя, і кар’єра, і сімейне життя… Та час пробіг, ти не уявляєш як швидко. Тепер він мій ворог. Ворог, здолати якого не маєш сили. Сини змужніли та роз’їхались. Чоловік сором’язливий. Сердешна і замкнена в собі людина. Це важко осягнути.
Як склалося твоє життя, я здогадуюсь.
Дотепер згадую, як ми з тобою розійшлися. Коли ти довго не телефонував, я запідозрила, що той погідний, лютневий день, той тремтливий поцілунок на прощання – були останні. Твої губи вже тоді видались холодними. І ось ти зателефонував. У серці ще палахкотіла жаринка надії, проте твій голос приніс пронизливий струмінь холоду, того самого, що я відчувала на твоїх губах. Ти знайшов іншу… З першого погляду визначив її, ні з чим не зрівняне, обличчя серед тисячі малоцікавих облич натовпу, і щасливий з нею донині. Я відійшла на другий план, навіть далі.
Та зрештою, я не зволікаю. Коли догорає свічка кохання – лишається тільки нудотний чадний дим. Щось подібне відчуваєш перед другом, котрого зрадив. Я навмисне сприйняла твоє виправдання як належне. Ти освідчувався майстерно, улесливо, як великий психолог, як справжній дипломат. Це лунало кумедно, мов чужа історія. Поклавши слухавку, я дико заверещала, спалахнувши порожню, темну квартиру. Голова палала навіженими думками і я ладна була розітнути собі вени, кинутись під поїзд, зробити будь-що, аби тільки позбутися себе!.. Натомість я віддалася сльозам…
Я запитувала себе: Чому все так? За що? За які гріхи ця спокута?
Через рік я вискочила заміж. Так, саме вискочила, вистрибнула пташкою, і не запам’ятала подробиць. Потім ці двадцять років… Двадцять пекельних років. Мене змушували змиритися мої діти. Останнім часом я багато переживала, проте мій чоловік навіть не спромігся мене втішити, підтримати. Безхарактерний. Боягуз, що вип’явся у телевізор. Тоді я не витримала і по – тихеньку втекла з дому. Звичайно дуже важко спромогтися на такий вчинок у сорок два роки, проте в цьому є твій вагомий внесок. Ні, я не звинувачую тебе. Ти вчинив правильно: не обманював ні себе, ні мене. Знай, що я не тримаю на тебе зла, тому відправляю цього листа. Ти прочитаєш його. Він не вимагатиме відповіді. Ти не зможеш відповісти. тому, що я не залишаю зворотної адреси. Не думаю, що лист виглядатиме дивним, я певна, що ти якщо, навіть, не зрозумієш, то хоча би не засудиш мене.
P.S. Те, що тоді між нами було – просто невірно оцінена дружба».
Хвилин через п’ять поїзд прибув на залюднену станцію, яка виблискувала на сонці калюжками – рештками талого снігу. Перш ніж відправити листа, жінка подивилась на себе в люстерко. Ще нічого. В сорок п’ять синичка знову, мов ягідка! Взагалі добре, що написала. На її обличчі зажевріла мила, майже дівоча усмішка.
с. Кам’янка, Новомиргородщина, 2009р.
