Marianna Soronevych
Так колись співав у відомій пісні “L’italiano” не менш відомий Тото Кутуньйо. Зараз із цими словами щоранку прокидаються не лише шістдесят мільйонів італійців, але й величезна кількість українців, що подалися на Аппеніни у пошуках матеріального достатку.
Італія – країна контрастів, неймовірної краси природи та величної архітектури. Складається враження, що тут ніколи не було воєн та народних повстань – усе збереглося у своєму первозданному вигляді.
Саме у цій країні мешкає чи не найзначніша частина українців-заробітчан. Про враження від перебування у цій країні автор матеріалу і спробує коротко розповісти нижче.
Перший населений пункт після перетину давно вже віртуального кордону між Словенією та Італією – місто Трієсте (принаймні маршрут цього разу пролягав саме через це місто). І першим враженням було неймовірне захоплення. Величні Альпи та сліпучу блакить Адріатичного моря поєднує гірський серпантин, який спускається до самісінької набережної міста.
Трієсте – місто, розповідь про яке варта окремої газетної площі (хоча подібне можна сказати про будь-яке місто Італії). Тут не розженешся на новенькому “Мерседесі”, годі й казати про такі популярні на теренах України здоровенні позашляховики. Вузькі вулички міста мають властивість то різко підійматися, то так само несподівано опускатися під кутом у майже сорок п’ять градусів. Очевидно, що найбільш поширеними транспортними засобами тут є скутери, велосипеди та автівки “малолітражки”.
Проте Трієсте – лише етап на шляху до пункту призначення, і подорож триває. Попереду – найновіша з автострад Італії – “Венеція – Мілан”. Широченна дорога з чотирма полосами для руху транспорту у кожному напрямку, де автомобілі вільно розганяються до швидкості 100-120 км/год без небезпеки створення аварійної ситуації. Уся автострада просто всіяна “кишенями” для аварійних зупинок, інформаційними вказівниками та табло – у кращих традиціях європейського автобану.
“Нові” італійці зі Сходу
Кінцевим пунктом призначення, як і у багатьох українських заробітчан, стало місто Феррара у провінції Емілія-Романья.
Недалеко звідси бере свій початок найбільша ріка Італії По. Тут у Феррарі свого часу жили і творили поет Людовіко Ариосто, скульптор Карло Рамбальді, кінорежисери Флорестано Ванчіні та Мікеланджело Антоніоні.
Місто засноване ще у другому столітті нашої ери, має безліч архітектурних пам’яток.
Наразі у Феррарі поряд зі ста сорока тисячами місцевого населення мешкає близько п’яти тисяч українців.
Звісно, роботу знайти не так просто, як здається, але більшість заробітчан, що вже мають легальний статус у країні, про своє рішення податися до Італії не жалкують. Вони задоволені заробітною платнею у 800-1000 євро, безкоштовною медициною, і повертатися на постійне місце проживання до України не поспішають.
Проте ідеального життя немає ніде. В Італії гроші не падають з неба і, аби їх заробити, потрібно трудитися. Щоправда, різниця цін і оплати праці на “чобітку” та в Україні не йдуть у жодне порівняння.
Для прикладу, кілограм м’яса у Рівному можна купити за 40-50 гривень, маючи заробітну платню приблизно тисячу гривень. Порівняємо з Італією, де робітник із середнім прибутком у 1000-1200 євро може придбати той же кілограм м’яса за сім євро. Як бачимо, ціни в Україні повністю європейські, натомість, оплата праці майже у десять разів нижча (за нинішнім курсом євро).
Набагато вищою, аніж в Україні, на італійській землі є вартість стоматологічних, перукарських та комунальних послуг.
Найбільшою проблемою українців-заробітчан є розрив стосунків із сім’єю на тривалий період. У місцевій газеті “La Nuova Ferrara” довелося прочитати матеріал “Il fenomeno delle badanti” (“Феномен заробітчан”, авт.), де розповідалося про українку, яка жодного разу не бачила рідних упродовж десяти років перебування в Італії.
Дивина, та й годі
Бабусі та дідусі, що завзято танцюють під польку чи танго, або кружляють під знамениту “Innamorati”. Погодьтеся, в Україні такого не побачиш. Натомість в Італії танцювальні заклади для людей похилого віку – звичне явище. До того ж, вхід у більшість подібних закладів безкоштовний.
Можливо, запорука довгого життя італійців – заняття спортом. І справді: вранці та ввечері в парках, алеях усі – від малого до старого – займаються бігом, їздою на велосипедах. Навколо безліч спортивних майданчиків для футболу, стрітболу, поле для гольфу, поля для гри в регбі, тенісні корти.
А, можливо, таємниця прихована у споживанні червоного вина, яке італійці п’ють усюди і з величезним задоволенням.
Перлина Адріатики
“Краще бути у Венеції в дощовий день, аніж бути у будь-якому іншому місті у сонячну погоду”, – так описав один із найчарівніших куточків Італії письменник Герман Меллвіл.
Потрапивши до Венеції, і справді відчуваєш себе на вершині світу. Тут немає жодної автівки, натомість безліч катерів, човнів та екскурсійних гондол. Навколо – море, над яким велично здіймається базиліка Сан Марко на однойменній площі.
Венеція – сама по собі вже є пам’яткою архітектури. Аби побачити і зрозуміти красу усього, що розташувалося на цих дванадцяти островах – не вистачить дня, не вистачить і всього життя. Проте закохатися у Венецію можна з першого погляду.
Роман СВИРИДА
