Минають вже роки…

   Минають вже роки (не місяці, як гадалося) мого перебування в Італії і в мене просто вривається терпець. Не мені пояснювати вам як нам тут добре, у які б ролі ми тут не опинились. А головне, це все не своє і не рідне, і тому з роками починає гнітити туга через розлуку. Але я намагаюся себе заспокоїти тим, і це так і є, що все зароблене для майбутнього дочки, хоч через це я її не бачу роками.

Не можу вам передати якої сили волі мені коштує відвойовувати свою особистість, завойовувати не якусь повагу, а просто авторитет, наголошуючи на тому що я українка і нею залишаюсь, навіть коли почну намагатись бути подібною до них, бо тоді просто буду почуватись попугаєм переодягненим на павліна. І це намагаюсь доказати і своєму чоловікові. На жаль, чомусь так завжди чим люди багатші і займають вищі посади тим вони тупіші. Чоловік старався підбирати мені тут подружок серед жінок його друзів, бо і вони одружені з молодими хоч і італійками і навіть мають діти, але нічого не вийшло і він сам це побачив. Бо вони обмежені і крім магазинів, фірмових «шмоток» і подаруночків на Різдво і Паску нічого цікавого запропонувати не можуть. Бідних італійців він не знає і я не знаходжу тут компанії ні серед наших, яких тут просто немає, бо всіх витіснили румуни, ні серед італійок, опинилась зовсім ізольована. А головна причина це ізоляція вілли де я знаходжусь. Тут він як і я самотній і у такому віці, коли друзів вже не знаходять, а недораховуються.

Я опинилась в тотальній ізоляції від зовнішнього світу, але це дає мені можливість дивитись багато історичних передач, теленовин, відвідувати історичні та святі місця і головне читати. Читати не поспішаючи і аналізуючи прочитане, почуте і побачене. В музеї Ватикану мою увагу привернула велика картина польського художника Матейки з зображенням двох лицарів, які вручали якісь грамоти Папі того періоду. Це були запорізькі козаки. Я була вражена до глибини душі, бо мені пролетіла думка, що це були останні справжні українські полковники і гетьмани, які оснували могутню і велику державу, коли про Росію мало хто чув у той час. Не хочу заглиблюватись в історію, але ті новини, які з такими труднощами доходять до мене з України, мене дуже мало радують. Біда, люди, які мають потенціал щось створити чи в один чи в інший спосіб нейтралізуються своїми ж колегами через заздрість. У свій час ще Петро І побачив, що українці мають одну але велику ваду – заздрість. Не всі, але слабші і дурніші завидують мудрості, силі. Звідси зрадництво, вбивства, стреси, передчасні інфаркти… З заробітчанами такі речі не стаються, бо вони вже інстинктивно захищені і від плагіату і від крадіжок досягнень. Навіть коли щось і втратять, вони легко погодяться на будь-яку нестерпну роботу, лиш би заробити. І так минають роки…

Ліда СМУТНА, м. Рим,
газета “Нова Зоря”