Лідія Довганюк та Євген П’ятак – пара незвичайна. Здається, що усе їхнє попереднє життя, одне без одного, було лиш прелюдією у постановці віртуозного режисера людських доль. Та життєві обставини непохитно наближали зустріч цих духовних близнюків. Тож не дивно, що найважливішим досягненням своєї заробітчанської епопеї в Неаполі Лідія та Євген вважають саме утворення їхнього благополучного альянсу.
Різні у темпераментах: Лідія – невпинно говірка, енергійна, любить часто змінювати свій стиль та іммідж через одяг та зачіски, Євген – інтровертний, логічний, урівноважений, говорить тільки «по-темі», – вони гармонійно доповнюють один одного. Єдиною однаковою рисою, яка, мабуть, і є справжньою основою союзу цих людей, є безмежна доброта їхніх сердець. «Коли в народі кажуть «такий добрий, що й комахи не образить», то напевно мають на увазі мого Женю. – Розповідала жартома Лідія.- Пригадую, якось, прибираючи в кімнаті, разом зі сміттям вимела на вулицю пораненого метелика. Женя, коли побачив, то збіг униз, на вулицю, аби реанімувати нещасну комаху…» Ось ця ірраціональність, яка відрізняє у вчинках людей почуттєвих, супроводжувала Лідію та Євгена усе життя. Бо хіба можна, з точки зору холодної практичної логіки, зрозуміти вибір цієї жінки. «Коли я працювала у Портічах, – безхитрісно ділиться Лідія перепетіями свого знайомства з коханим, – то моя сеньйора, яка була до мене дуже прихильною, мріяла спарувати мене зі своїм братом-вдівцем, який всього лиш на два роки був старшим від мене. Він був стоматологом, мав власний кабінет, був дуже забезпеченою людиною. Але я не вмію кривити душею. Жити з людиною, яку не любиш – справжня тортура. З Женєю усе було по-іншому. Одразу ж, як тільки його побачила, а познайомила нас його родичка, яка працювала зі мною по-сусідству, відчула сильну емпатію й душевну спорідненість з цим чоловіком. Більш, ніж за три роки спільного життя відчуваю, що він все більше й більше вростає в мою душу. На початку, зізнаюся, мені було дещо ніяково. Женя на шість років молодший за мене. Йому зараз 38, а мені 44. До знайомства ми ніколи не були одруженими й не мали власних дітей. Я вже була втратила надію зустріти чоловіка, якому відкрила б своє серце…».
… Лідія Довганюк, що родом з Івано-франківщини, народилася в обдарованій багатодітній українській родині. Дід був майстром деревообробки, оздоблював в Україні церкви. Мати – талановита вишивальниця. Мабуть, саме від неї Лідія успадкувала любов до вишивки. Хоча й перші технічні навики цього вишуканого ремесла Лідія здубула у школі на уроках трудового навчання. Вже з самого раннього дитинства вона демонструвала образну уяву. Спочатку образи, які народжувалися в душі вона відтворювала олівцем на папері, а згодом – ниткою на полотні. Хоча Лідія сімнадцять років пропрацювала перукарем у рідному селищі Гвіздець, Коломийського району, однак вишивання завжди було для нею віддушиною, джерелом чистого й безкорисного натхнення…
В Італії Лідія Довганюк ось уже десять років. Працює у Портічах, що поблизу Неаполя. У вільний час займається улюбленою справою. Стиль її вишивки на панамі надзвичайно охайний та вишуканий Тож не дивно, що над деякими своїми картинами, а вони потребують великої скурпульозності, самовіддачі та терпіння, майстриня невтомно трудиться 5-6 місяців. Свої шедеври жінка творить за допомогою техніки хрестика, мережки та стебелька. До речі, спражнім «почерком» професіонала, на який завжди орієнтуються експерти , є, власне, зворотня сторона твору. Якщо вишивка з вивороті демонструє той же малюнок, що й лицева сторона, а нитки переплітаються акуратно та гладенько, без жодного кострубатого виступу, то, у такому випадку, говорять про спражній твір мистецтва. З юності Лідія любила географію та історію, тож не дивно, що улюбленою темою її вишитих картин, є історична тема. «У моїх картинах, – каже талановита українська вишивальниця, – відображена фантазія мандрівника, якому, чомусь, найбільше подобається мандрувати стародавнім Єгиптом…». Італійці з величезним захопленням цінять роботу гуцулки. Відома неапольська журналістка Марія Черулло написала про неї статтю у престижному обласному виданні «Il mattino». А власниця магазину «Mani di fata» хотіла придбати Лідину колекцію, з 16 вишитих картин, аж за десять тисяч євро! Однак, українська майстриня переконана, що в інших країнах, наприклад у Франції, її твори оцінюватимуться значно дорожче. А тому й вирішила дочекатися таки слушного часу. Лідію добре знають й у приватному колі неаполітанців. На замовлення багатьох сеньйор, діти яких одружувалися, Лідія готувала придане – розкішні спальні комплекти, оздоблені вишивкою й фамільними ініціалами подружжя. Жінка постійно працює над удосконаленням своєї техніки й ніколи не шкодує тяжко зароблених грошей на спеціалізовану літературу, що видається в Італії для професійних вишивальниць. «В Італії – це, майже, відмираюче ремесло. – Констатує Лідія Довганюк. – На усіх «мистецьких тусовках» я була наймолодшою учасницею, а італійські вишивальниці – це жінки дуже похилого віку…». У 2007 році, з нагоди ювілею містечка Портічі, місцева влада організувала грандіозний показ ручних виробів, який відвідали величезна кількість туристів, журналістів, мистецтвознавців. За участь у виставці Лідія отримала грошову премію. Жінка переконана, що в Італії доля завжди посилала їй добрих та чуйних людей. Однак, один неприємний випадок на багато років залишив гіркий осад у її душі. У лютому 2005 року, Лідія приймала участь, й була єдиною іноземкою, у виставці «Золота нитка» у місті Соренто.
Компетентне журі, повинно було визначити найкращі роботи й відповідно перші три призові місця. Переможцям надавалися грошові премії, та організовувалась поїздка на виставку у Францію. Яким же величезним було здивування Лідії, коли, за якийсь день, на першій сторінці газети “Fierra di Sorrento”, вона побачила фотогафію свого вишитого сфінкса, як переможця першого місця! Згідно умов конкурсу , за нього автору належала грошова нагорода у сумі 5686 євро. Однак з картиною відбулася дивна містифікація. Її авторство приписувалося «сеньйорі Анні», жінці, яка, власне й була організатором виставки. Лідія, у супроводі поліцейського, завітала до самозванки, яка , мабуть, розраховувала на наївність української майстрині, але «сеньйора Анна» й надалі продовжувала нахабно запевняти що картина належить її авторству. Коли Лідія Довганюк вказала своє прізвище, яке малесенькими літерами було вишите у самому куточку картини, й яке ніхто не помітив, то «підприємлива» оферистка проковтнула язика. Лідія обмежилася тільки тим, що відібрала від непорядної організаторки свої картини. Загалом майстриня взяла участь більше, ніж в 11-ти показових виставках…
Але найкращим проведенням часу для себе Лідія вважає їхнє спільне, разом з Євгеном, заняття вишивкою. Вони не люблять тратити дорогоцінний вільний час, якого у трудівника-заробітчанина не так уже й багато, на походи по крамницях чи базарах. По вечорах й вихідних вони сідають перед телевізором й вишивають. Жінка «заразила» Євгена вірусом любові до цього вишуканого мистецтва ще у 2008 році, вони почали жити разом. Вона навчила його вираховувати хрестики та формувати малюнок. Свою зацікавленість та природню схильність до ручних виробів, чернігівщанин Євген помітив ще у ранній молодості, коли побував туристом на гуцульських верховинах. Там у одного майстра він навчився вирізьблювати дерев’янні ложки. А вишивка для нього це, свого роду, терапія. «Коли я повертаюся додому знервованим від стресових умов праці на будівництві, – каже Євген, – то починаю вишивати. Це мене дуже умиротворює, надає снаги та спокою…». Найбільше Євген задоволений своїми картинами, які він вишив технікою хрестика, із зображенням індіанського вождя та папи Войтила.
Наталія ІВАНИШИН