Marianna Soronevych
Мій син – блондин з голубими очима, народився в Італії. Тут не так часто зустрінеш таких малюків – переважно діти італійців мають чорне волосся та темні очі, і тому в Матвія закохані всі мами-подруги моєї дружини…
…Теплий осінній день. Ми з сином Матвієм гуляємо чистими охайними вулицями Мілана. Не по-осінньому яскраво світить сонце. Неділя, чути веселий щебет дітей, котрі катаються на роликах, їдять морозиво, пустують. Нам посміхаються перехожі, дивлячись, як Матвійко спритно перестрибує з однієї тротуарної плитки на іншу.
Мій син – блондин з голубими очима, народився в Італії. Тут не так часто зустрінеш таких малюків – переважно діти італійців мають чорне волосся та темні очі, і тому в Матвія закохані всі мами-подруги моєї дружини…
Я на хвилинку задумався. Так, сину, твоє запитання мене застало зненацька. Що тобі відповісти? Що нашу Україну роздягають догола ненаситні політики, які з екранів телевізорів клянуться у вірності та любові до свого народу, а насправді безсовісно брешуть та думають лише про власне збагачення? Що твої батьки, маючи вищу освіту, замість того, аби щасливо працювати на благо рідної країни, поїхали шукати кращої долі за кордон? Що мій італійський роботодавець, здивований чесністю та працьовитістю українців, не може зрозуміти, чому ми ще не в Європі?
Ти ще маленький, синочку, це для тебе заскладно зрозуміти. Ми з тобою і з мамою були в Україні, у бабусі. Пам’ятаєш, як ти питав мене: навіщо стільки ям на дорогах? Ти ще не розумієш, що їх ненавмисне зробили (в Італії ж ніде немає ям), просто ніхто не ремонтує дороги. А чому з крана з гарячою водою тече холодна? Чому ліфт є і ніколи не працює? Чому переходять дорогу на червоне світло? Чому поліцейський, зупинивши нашу машину, представився як сержант Бідний і спитав, чи його прізвище нам про щось говорить? Скільки таких “чому”, на які я не можу дати тобі відповіді.
Україна… На мене нахлинули спогади. 1989 рік. Ми, школярі-восьмикласники, економили на сніданках, аби купити з-під поли на книжковому базарі “Історію України” Грушевського, яка була надрукована чи не на туалетному папері. Потім жадібно читали, що то за держава така – УНР і ЗУНР, хто такі січові стрільці, хто такий сам Грушевський. Адже в наших підручниках історії про це не було ні слова…
1990 рік. Я спиляв до сходинки свій комсомольський значок, на плоску поверхню якого потім наклеїв зверху синю смужку ізоляційної стрічки, а знизу впритул жовту… Моя мати ще досі згадує, яким “репресіям” я піддавався від директора школи, скільки разів маму викликали до різних кабінетів, хоч у той час молодь вже, хоч і несміливо, носила значки з жовто-блакитним прапором.
І нарешті – 24 серпня, 1991 рік… Неділя. Я ніколи не забуду, як мій дідусь, полковник артилерії, що пройшов усю війну та пролив не один літр крові за комуністів, що мав незчисленну кількість орденів та медалей за бойові заслуги, плакав як дитина, коли по телевізору оголосили,що Україна стала незалежною. Ні раніше, ні після цього я ніколи не бачив, щоб він плакав. Дідусь згріб в обійми мого дядька, у якого теж бриніли сльози, та мою маму і сказав: “Дякую тобі, Боже! Дочекався все ж таки!” Потім мені всі стали пояснювати, що тепер, нарешті, ми заживемо добре, будемо працювати самі на себе, не буде більше “старшого брата”; що мине навіть не десять років, як ми за рівнем життя наздоженемо передові країни Європи…
Наївні мрії, котрі з теперішніми політиками, на жаль, ніколи не стануть реальністю. Як писав Василь Симоненко: “На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил”. Так, Україна зараз не що інше, як цвинтар мертвих ілюзій, а ці ілюзії – наші мрії про краще життя…
– Татку, то чому наша Україна така бідна, ти мені не відповів?..
Продовжую мовчки крокувати бруківкою, посміхаючись про себе. Спитаєте, чому радію? Тому, що мій син сказав: “Наша Україна”!!! Так, синочку, Батьківщину не можна обрати, вона завжди буде “нашою”, якою б бідною не була! Можливо, пройде кілька десятків років – і нове покоління, виховане в патріотичному дусі, все-таки збудує Україну. Потрібно лише кинути зернину у добре підготовлений ґрунт, треба виховати нашу молодь у любові до своєї країни. Чому Мойсей водив євреїв пустелею аж сорок років, хоча, аби дійти до землі обітованої, потрібно було, можливо, кілька тижнів? Та тому, що за ці роки повинне було народитися нове покоління, яке від своїх батьків та вчителів спізнало б справжню ціль цих поневірянь пустелею та було б зацікавлене чимскоріше дійти до омріяної мети…
Я зупинився, поклав руки на плечі Матвійка, погладив по русявій чуприні. Сину мій, ми з мамою докладемо всіх зусиль, аби виховати тебе гідно!..
Володимир (Vladimir Ua)
