Біль душі або Лінгвоцид

«Розп’ято нас між заходом і сходом
Що не орел – печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
Щоб він не давсь знівечити себе.»
Ліна Костенко. «Берестечко».

Щойно повернулася із рідної домівки – з України. Повернулася до Італії, де з примхи долі живу і працюю ось уже десять років, з великим болем у серці від побаченого і почутого. Не буду говорити про високі ціни і мізерні зарплати – це все матеріальне, яке можна більш-менш перетерпіти. Жахає інше – лінгвоцид – свідоме і цілеспрямоване знищення української мови – головної ознаки етносу, народності, нації.

Це вже було. Ось що казав Михайло Горбачов, останній генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу: «… На Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова – Велика мова Великого народу…»

І ось знову, ніби за іронією долі, українська мова у небезпеці. Ми, заробітчани, тут, на чужій землі відкриваємо українські школи, проводимо дні української культури, конкурси української пісні, а на Батьківщині величавою ходою крокує лінгвоцид! Нам і нашим нащадкам переписують історію у Москві, нам диктують під яку музику ми маємо танцювати коломийку, якою мовою маємо співати колискові нашим дітям і внукам.

Щоб мої слова не були безпідставними, наведу кілька фактів. В Одесі заборонено будувати греко-католицьку церкву, у Києві – столиці нашої Батьківщини, в колисці українського православ’я Києво-Печерській Лаврі заборонений вхід і греко-католикам і українським православним. Лише правовірним російського православ’я дозволено відвідувати Лавру.

Ось такі гіркі новини я привезла з рідної Батьківщини. Тому звертаюся до всіх українців, не тільки в Італії, а й в цілому світі, до всіх, кому не байдужа доля нашої України, спільними зусиллям разом із священослужителями наших церков тут, в Італії, зупинімо величаву ходу русифікації на нашій з вами Батьківщині…

«Молюся нашій пресвятій Покрові
Благослови і пера і шаблі.
Бо лиш народи, явлені у Слові,
Достойно жити можуть на землі».
«Берестечко»,  Ліна Костенко.

Для довідки

Лінгвоцид (мововбивство) – це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.

2. Лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації: без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті, етнічного імунітету, національної само тотожності, а без цього, своєю чергою, не може відбутися асиміляція – поглинання одного народу іншим. Ось чому поневолювачі ніколи не забували про необхідність нищення мови поневолених народів.

3. Лінгвоцид мав і має місце фактично в усіх полі етнічних утвореннях, багатонаціональних державах, де стикаються інтереси панівного і поневолених народів. Форми лінгвоциту можуть бути жорстокими чи поміркованими, відвертими чи закамуфльованими, однак це не міняє ні суті, ні кінцевої мети.

Під враженням від почутого і побаченого в Україні, після того як уже в котрий раз перечитала «Берестечко» Ліни Костенко написала свій новий  вірш «Неопалима купина».

Неопалима купина,
Неопалима.
Безкида гір, без краю степ –
Моя це Україна.
У полі маки багрянцем
Й волошки сині –
На травах роси, мов сльоза
Моєї Батьківщини…
За Волю, Мову, за Народ
І степ широкий
Віддав життя не один син
Чорнявий, синьоокий…
На житній хвилі вітерець
Сльозу осушить,
Пам’ять про тих, що йшли за Волю
Ніхто не вдушить!
Неопалима купина!
Неопалима!
Ти загартована в боях
Вільною будеш,
Моя Вкраїно!
Неопалима купина!
Неопалима…
З повагою до редакції із найкращими побажаннями успіхів у творчості і наснаги у Вашій нелегкій праці.

Марія Рут, Рим.