Marianna Soronevych
(Новела) Вечоріло. Тяжка сіра хмара розляглась майже на всеньке небо, тяжко оперлась на вершечки далекого темно-синього лісу і завмерла. Знесилена довгою дорогою, не в силі більше поливати сильним дощем налиті свіжим смарагдом поля, вона лише ліниво дріботіла, меленькими схожими на туман, крапельками. Та ця мряка була тепла, живильна, весняна, зовсім, зовсім не схожа на осінню сльоту. Під її теплими дощинками пробуджувалось все живе, тягнуло догори свої голівки, листочки, ротики.
Сонце визирнуло у віконце, залишене хмарою на заході сіро-металічним куполом, обома руками вперлось в хмару і весело світило крізь мокрі краплини, викрешуючи над полем райдугу. Врешті воно теж втомилось, помило ноги в росі, що рясно вкрила пагорб на обрії і, витершись пухкою хмаринкою, попленталось спати. Сіра хмара стала багряною і наостанок жбурнула донизу жменю сипкої води. Маленькі дощинки в передвечірній тиші шепотілися з промоклим листям на деревах, а соловейко розкидав довкола срібні дзвоники радісної пісні. Здавалось ще трішки і спів зірветься на високій ноті, та переливи солодкого співу переходили якось плавно, непомітно, а високі звуки змішувались із низькими і впереміш летіли довкола, наповнюючи щастям неповторну тишу.
Але Таня не слухала цього дивовижного співу, вона здається сьогодні не помічала нічого. Жінка кинула свій велосипед край розмоклої дороги і побігла навпростець до котовилка біліючи серед трави ромашок. Ці маленькі сонечка ніби чекали її появи, вони повернули свої голівки і легенько тріпотіли пелюстками під крапельками дощу, здавалось їм якимось дивом передавався душевний неспокій жінки.
Таня впала на коліна посеред квітучої поляни, розкинула руки і зібравши кілька квіток докупи пригорнулась до них лицем.
– Ах, ви ж мої любі, мої кралечки, мої сонечка маленькі! Як же я буду без вас? – Сльози самі струменились із очей.
– Я ж не зможу без вас жити, без цього заходу, без цього… – Слова зачепились десь там далеко в горлі і викотились новими слізьми. Вона горнулась до ромашок, як до найрідніших на світі створінь і дійсно ці квіти здавались їй найріднішими, найщирішими подругами. Жінка підвела заплакані очі до, всміхаючогось краєчком червоного диску, передзахідного сонця. Їй видалось, що прямісінько на місці, де тількіно сховалось світило, зявився сяючий німб і хтось легенько торкнувся до її спини. Вона злякано озирнулась довкола. Нікого. Тільки тиша і соловейко.
– Боже, ти торкнувся мене! Ти почув! Тепер я знаю, що маю робити.
Таня витерла хусткою, що теліпалась на шиї, заплакані очі, дістала із кишені старенький, із тріснутим посередині екраном, мобільний телефон ( подарунок дочки) і набрала номер.
– Маріє, я все вирішила. Я не їду!
– Танько, ти що, здуріла? – почулось із слухавки сердитий тріскучий голос. – Все ж домовлено. Я документи виробила, гроші позичила. Перестань, Танько!
– Я, не поїду! – ще твердішим голосом вимовила Таня.
– Ти ж ще вчора мене просила, благала, що не маєш за що жити, що безкінечна стройка тебе замучила, що дітей не маєш за що довчити, що свині і худоба дістали, що Семен не може влаштуватись на роботу і став випивати.
– Я поверну тобі гроші.
– Танько, ти справді здуріла! Там же платитимуть тобі по тисячі євро. А роботу яку я тобі знайшла. День сиди, бабулю розважай. Сама панею станеш. Там же острів, сонце, море кругом. Це тобі не щоденно корові хвоста крутити, чи в свиней вигрібати. Отямся, подумай. Ти ж в інституті відмінницею була. За три роки на машині приїдеш.
– Я не можу їх покинути.
– Дітей? Та вони ж в тебе дорослі. Свєтка одружена, а Петрусь інститут закінчує.
– І дітей теж…Знаєш, старе дерево не пересаджують.
– Тоді ти геть здуріла. Я в неділю їду сама, або візьму Ганьку Прісчину, вона давно проситься. Дурна ти Танько! Геть дурна! – В телефоні неприємно запікало.
Таня посміхнулась сама до себе. Ніби тяжкий камінь враз звалився з її промоклих худих плечей. Жінка так і стояла посеред розквітлого поля ромашок і любувалася їхніми білосніжними тендітними голівками, що легенько здригались від кожної краплинки, поки надоїди-комарі не нагадали про пізній час. Вона лагідно провела по мокрих пелюстках.
– Дякую вам! – Вклонилася. – Я ледь не зробила найбільшу дурість в своєму житті.Дякую.
Підійшла до свого, старенького велосипеда, підняла тяжкий, набитий молодою кропивою мішок, прилаштувала дротом до багажника і, поскрипуючи педалями, поїхала додому, везучи смакоту для своїх верескливих поросят.
Василь Тибель
Рівне
