Marianna Soronevych
Прислухаючись до розмов у римському метро не складно почути типові заробітчанські історії
Третиназаробітчан уже точно не повернеться додому
Українські заробітчанки збираються в Римі неподалік від станції метро Piramide. Однак для того, аби зустріти в італійській столиці землячку, їхати до тієї «Піраміди» не треба. Пройдіться будь-яким із невеличких базарчиків, де азіати й африканці торгують «усім по 1-2-3 євро», і почуєте українську мову. «Наші жінки здебільшого у цих «бутиках» купують», – пояснила знайома українка-римлянка. Економлять на всьому, бо прагнуть левову частку свого заробітку відіслати додому – дітям, чоловікам, батькам… Прислухайтеся до розмов у метро, і почуєте типову заробітчанську історію. Про те, що три роки працювала нелегалкою, доглядаючи в італійській провінції старого й практично не виходячи з дому. Аж на руках щось висипало від фізичного й психічного перевантаження… Згодом легалізувалася, ось уже три роки в Римі, «на власних харчах». Знімає квартиру, прибирає у двох-трьох помешканнях «по годинах», і так легше: заробляє трохи менше, зате має «чистий спокій, хоч трохи Риму побачила»…
«Бандуриста Василя знають як Базиліо…»
«Український бандурист – гордість Неаполя, – пише на першій шпальті «Українська газета», щомісячне видання для українців в Італії. – Кобзарське мистецтво у середньовічних кварталах Неаполя популяризує уродженець Буковини Василь Моргоч. У місті та околицях музиканта знають під творчим іменем Базиліо Момако»…
– У наступному номері розповімо про українця, який став найкращим «піцайоло» Італії, – каже головний редактор «Української газети» Маріанна Сороневич. – Піцайоло – це той, хто пече піцу. Був традиційний щорічний конкурс, і наш хлопець переміг… На відміну від газет для польських і румунських заробітчан, «Українська газета» не заробляє на роздрібному продажу. Поляки та румуни в Італії давно доробилися до того, аби купувати газети, – а наші жінки економлять… Натомість маємо, як і подібні видання іншими мовами, рекламу – від телефонних компаній, фірм, що переказують гроші, лотерей, кредитних фондів, юридичних контор, авіакомпаній.
Публікує італійська «Українська газета» і листи заробітчанок. «В Італії працюю вже десять років. За цей час багато зробила для своїх дітей та й для себе теж, – пише заробітчанка Наталія Антонюк. – Усі троє синів здобули вищу освіту, працюють… Має вже 9-річного внука та 5-річну внучку… Тільки один Бог знає, скільки сліз я пролила, як майже помирала від розпачу, від суму, від туги за дітьми, за рідною землею»…
«Здобуваючи гріш, чи не втрачають щось більше?»
– В Італії, на відміну від Греції чи Португалії, в українській еміграції практично немає цілих родин, – розповів пасторальний координатор УГКЦ в Італії, отець Олександр Сапунко. – Тут головно жінки, які залишили в Україні своїх чоловіків. Основний вид праці – доглядати старших осіб, а до того більше надаються жінки. Італійці ставляться до наших заробітчанок добре. Цінують, що працьовиті, побожні, довіряють їм своїх батьків, дітей… Наші жінки живуть тут роками, їдуть на літні канікули і знову повертаються. Не привозять сюди ні своїх дітей, ні чоловіків. Це вже не нормальне подружжя…
– Мабуть, жінки сподіваються, що рано чи пізно приїдуть додому…
– Повертаючись в Україну, така жінка вже не почувається своєю. Вона звикла до реалій Італії. З огляду на ту платню, яку тут має, не погодиться працювати за ті гроші, які їй пропонує Україна… Але тут така жінка теж не чується своєю. Бо її родина там… Це такий собі самообман. Щороку людина собі каже, що повертається. І з року в рік залишається. Це те саме, що сталося з нашою еміграцією у США. Коли люди збиралися щороку на Різдво й казали одне одному: ну, дай Боже, наступне Різдво зустрінемо в Україні. Уже їхні внуки там народилися…
– Але там були родини…
– А тут родина розбита… Ідеальний варіант – щоб сім’я об’єдналася. Щоб чоловік сюди приїхав. Але це непросто, старше дерево пересаджувати… Здобуваючи тут гріш, чи не втрачають наші люди щось більше й глибше? Я головний редактор часопису «До світла». В останньому номері ми опублікували лист дівчинки, батьки якої заробляють за кордоном: «Мені нічого не потрібно – ні подарунків, ні грошей. Хочу тільки, аби мама й тато були зі мною. Без них почуваюся нікому не потрібною сиротою»… Такі діти – сироти при живих батьках. Навіть якщо мають матеріальний достаток, часто діти не цінують цього, бо не знають, як цей гріш заробився… А яке ж бачення свого майбутнього подружжя матимуть ці діти, якщо бачили свою родину постійно розділеною?..
Діти заробітчан часто ледве пишуть українською…
За оцінками представників римського осередку УГКЦ, її вірних в Італії близько 250 тисяч. «Наші люди хворіють, чомусь з усіх іноземців в Італії онкологію найчастіше виявляють в українок, – веде далі Олександр Сапунко. – Цього року було 5-6 випадків, коли треба було тіло померлого перевезти в Україну. Щоразу організовували збір коштів. Вдавалося зібрати з парафії навіть до тисячі євро».
Інша турбота української церкви в Італії – українські діти шкільного віку, яких заробітчанки забрали в Італію. «Там, де велика громада українців, і де священик активний, діють недільні українські школи, – каже владика Діонізій, Апостольський Візитатор УГКЦ в Італії та Іспанії. – Але специфіка Італії в тому, що наші діти розкидані по країні, і мами переважно віддають їх в італійські школи. А там українські діти швидко асимілюються. Коли буваю у громадах, бачу, що наші діти вже ледве пишуть українською».
«Кошторис ми надали. Але гроші з Києва не надійшли»
Утім, у Римі віднедавна діти українських заробітчан можутьотримати й середню освіту, яку визнає Україна.
– Наша школа фінансується за рахунок міської ради Риму і батьків дітей, – пояснює директор навчального закладу Тетяна Кузик. – Учителі в нас за годину отримують стільки, як би вони пішли прасувати чи мити підлогу, – 6-7 євро. Батьки змушені доплачувати…. По суботах орендуємо приміщення приватної італійської школи. Допомоги з Києва не маємо. Добре, що приїхала директор Міжнародної української школи й наполягла, аби дипломи цієї школи нашим випускникам видали у приміщенні посольства України. А то знову би просили італійських чиновників дати нам ключі від залу засідань міськради. Там щонеділі проводимо батьківські збори… У молодшій школі в нас практично всі дітки – зі змішаних сімей. Посольства арабських країн відчиняють у вихідні свої двері, і діти зі змішаних сімей відвідують там арабські школи. Чому б нашому посольству так не зробити?
– Невже ні копійки з Ук раїни не отримуєте?
– Торік МЗС, ще за попередньої влади, просило нас надати кошториси. Надали, але гроші так і не надійшли. Зараз попросили надати кошториси на наступний рік. Не хотілося б, аби ми знову написали проекти, і потім знову самі це виконували…
За українку голосували
і марокканці, і американці…
Тетяна Кузик іще й… депутат міської ради Риму. Там її посада називається «додатковий радник». У 2006 році римська міськрада вирішила, що серед депутатів мають бути іноземці – представники від чотирьох регіонів, Азії, Африки, Південної Америки і Східної Європи, з яких у Римі найбільше мігрантів.
– За мене голосували не лише українці, румуни чи молдовани, а й марокканці, громадяни Бангладеш, навіть США, – розповідає Тетяна Кузик. – Я і мої колеги подаємо пропозиції до порядку денного – від імені всієї громади іноземців. І переконуємо депутатів-італійців за ці пропозиції голосувати. Вдалий приклад – запровадження інституту культурних медіаторів, тобто посередників. Деякі іммігранти не розуміють достатньо добре італійську, їм важко спілкуватися у лікарнях, поліції, у судах. Медіатори теж іноземці, але вже адаптувалися, знають мову… Через кризове скорочення бюджету була загроза, що фінансування медіаторів скоротять. Але ми переконали партії більшості в раді їх залишити. Я також працюю у комісії зі шкільництва й жіночих проблем. Близько 90% нашої еміграції тут – жінки…
– Чому не забирають сюди чоловіків?
– Роботи для наших мужчин в Італії майже немає. Оскільки українська громада приїхала сюди по суті останньою з мігрантів. Мужчини з країн екс-Югославії, Марокко, Албанії, Румунії, які в’їхали першими, а потім привезли своїх жінок і сім’ї, зайняли практично весь чоловічий ринок праці, насамперед у будівництві. Якщо український чоловік приїжджає сюди, він важко адаптується, не може знайти роботи. Роками живе на утриманні дружини. Жінці утримувати кількох членів сім’ї важко… Часто через це розпадаються родини. Не кажучи вже про ті, передумови для розлучення яких були вже в Україні. Насамперед алкоголь. Тривала розлука – важке випробування. Три-чотири роки проходить, і жінка або чоловік не витримує, створює нову родину… Я теж нерозлученою приїхала в Італію. Виїжджала сама, нелегально, і моя дитина три роки мене не бачила… Згодом легалізувалася – по «амністії». Лише в 2002-му в Італії легалізувалися 100 тисяч українців… Уже тут знайшла нову сім’ю, це громадянин Італії.
«Наші люди купують
тут квартири. Не думаю, що повертатимуться»
– Гадаю, близько 30% українських заробітчан залишаться в Італії, – прогнозує владика Діонізій. – Українці беруть кредити, купують тут помешкання. Не думаю, що ці люди повертатимуться. Летів літаком до Львова, на конгрес діаспори, і переді мною сиділа українка-заробітчанка з двома синочками. З ними тільки італійською говорила, в її плани не входить повертатися в Україну…
– Перед кризою була тенденція до стабільності, і деякі наші люди мали думку повертатися, – каже Олександр Сапунко. – З приходом кризи тут поменшало робочих місць. Українці змістилися на північ Італії, – там заможніший регіон, легше знайти працю… І надалі приїжджають в Італію нові українські заробітчани. Це жінки 45-55 років, які хочуть допомогти дітям, що залишилися в Україні. Якщо українка має карту тимчасового побуту в Італії, може поїхати з Італії до Франції, Іспанії, Чехії… А куди може поїхати з українським паспортом? Щороку запрошуємо на День матері українських зірок. Очевидно, Тарас Петриненко, Іван Попович, Степан Гіга не залишаться на заробітках в Італії. Але, коли повертаються в Україну, то мусять їхати в посольство Італії в Києві, – зголоситися, що повернулися… Якщо так із народними артистами, що казати про простих людей?
Аскольд ЄРЬОМІН, Високий замок
