Marianna Soronevych
Свого часу сотні тисяч українців, здебільшого із Галичини, у пошуках кращої долі вирушили в далеку подорож. Перша хвиля трудової міграції породила меншу чи більшу, як у Канаді, українську діаспору. У різних куточках світу, хіба за винятком Африки. Проте навіть в Австралії, – за нашими мірками, на краю світу, нині мешкає не так вже й мало етнічних українців.
Після проголошення незалежності, насамперед через економічні негаразди та при спрощеній процедурі оформлення закордонних мандрів, охочих облаштувати своє життя, працюючи на “справжніх капіталістів”, побільшало. Щоправда, вирушаючи на заробітки, на відміну від згаданої першої хвилі й наступних двох, нинішні трудові мігранти, зазвичай, не мають наміру залишатися у закордонних приймах назавжди. Головне – заробити грошенят, а потім із відчуттям виконаного обов’язку перед родиною та дітьми повертатися додому.
Сказати достеменно, скільки наших громадян працює (переважно – нелегально) у далекому та ближньому зарубіжжі, навряд чи можливо (хоча, видається, прикордонна служба мала б знати точну різницю числа тих, хто виїхав, та тих, хто повернувся). За деякими оцінками, за кордоном перебуває від 7,5 (у цю цифру, щоправда, важко повірити) до 3,5 млн (що виглядає реальнішим) наших співвітчизників. Як правило, власне на заробітках. Декому із них вдалося навіть легалізуватися. Наприклад, програми легалізації нелегалів реалізували в Іспанії та Італії – двох країнах “дальнього” зарубіжжя, де працює найбільше українців.
Із початком кризи ставлення тубільців до так званих трудових мігрантів змінилося. І хоча виконують вони здебільшого роботу, яку автохтонти вважають принизливою, в кризових умовах пріоритети змінилися: робота сама собою – уже благо: жити треба…
Власне тому в багатьох країнах виникла ідея стимулювати повернення прибульців на їхні історичні батьківщини: тут би своїх роботою забезпечити! (До речі, не слід вважати, що нам всюди раді. Навіть тим, хто вирішив на цілком законних підставах оселитися в тій чи іншій обраній країні назавжди. Прикладом, у Німеччині, охочим повернутися відразу надають “відступні» на кілька десятків тисяч євро. Але, як засвідчує практика, приїжджі скористатися нагодою зустрічі із рідними та близькими не надто квапляться. Навіть втративши роботу. Прогнози масового повернення заробітчан на рідні терени через світову фінансову кризу не справдилися. Принаймні остання офіційна цифра про тих, хто повернувся, обмежувалася 19 тисячами.
Зайве підтвердження – ситуація із поверненням наших заробітчан із Чехії – найближчого сусіда України.
Нещодавно там офіційно завершилася програма добровільного повернення на батьківщину іноземних найманих робітників, які працюють на законних підставах. Узагаліто чеське міністерство внутрішніх справ започаткувало проект ще у лютому. Охочим пропонували за державний кошт по 500 євро так званих подорожніх та квиток на літак до місця призначення. Проте скористалися програмою лише 2300 заробітчан. Здебільшого монголи, в’єтнамці та узбеки. Наші співвітчизники, які вирішили повернутися на батьківщину, уклалися у… півсотні.
У відділі еміграційної політики чеського МВС пояснюють це вкрай несприятливою економічною ситуацією в Україні. Адже, залишившись у Чехії, наші співвітчизники однаково мають більше шансів на заробіток, хай нелегальний, ніж удома (певно, чеські чиновники не знають нашої статистики безробіття – офіційно на початок грудня їх у нас було усього 530 тис. Ба більше, цей показник падає.
Зауважимо, що проект (а повертатися до нього чеське МВС не планує) стосується й нелегалів. До речі, ті, хто скористався нагодою, в тому числі й наші громадяни, – власне з цієї категорії. Тим же, хто від можливості спокійного повернення на батьківщину відмовився, чеський уряд зробив різдвяноноворічний, подарунок: певний час вони ще зможуть перебувати в країні. Та після примусового повернення, нелегал стане нев’їзним до країни на 10 років.
В одній із пісеньпародій з популярної телепередачі є, зокрема, і такі слова: “Боже, врятуй Україну, потім я повернусь…” Що тут додаси?
Оригінал новини на сайті Суботня Пошта
