Marianna Soronevych
Історія одного щасливого дня
Перед входом у вінницький залізничний вокзал дві дівчини в національних костюмах тримають у руках коровай.
— Ой! Зараз Ющенко приїде, — перешіптуються дві жіночки, ховаючись під парасольку від дощу. — Кого ще можуть так зустрічати? Давай постоїмо.
На перон із поїзда виходять 18 італійців.
— Вероніка, Вероніка! — приїжджі підбігають до невисокої коротко стриженої блондинки в темному костюмі. Та говорить до них італійською.
Гостей 50-річна Вероніка Моасефян везе в село Пирогове, за 5 км від Вінниці. Там у неї двоповерховий будинок – подарунок нареченого.
Зранку до будинку на коні під’їжджає 63-річний Адріано Томаелло в білому костюмі. Невміло злазить з коня. Дорогу йому перегороджують сини Вероніки, 30-річний Віталечік та 25-річний Армен. Вони, за вірменським звичаєм, схрещують перед ним пляшки від коньяку, ніби шаблі.
Маму Віталечік та Армен ”продали” за тисячу доларів. Адріано підіймається до нареченої на другий поверх із кошиком винограду та персиків. Вероніка у світло-молочному платті з довгим шлейфом. У руці маленька сумочка-троянда.
— Це плаття я сама змоделювала і зшила, — розповідає Вероніка. — Три великі троянди на шлейфі — це мої діти. Дві поруч із ними — дівчатка, яких ми з Адріано вдочерили. А 50 малесеньких навколо них — це мої роки.
Чотири роки тому Адріано й Вероніка вдочерили двох сиріт із села Славна, 10-річну Таню та 8-річну Оксану. На весіллі дівчатка вдягнені у білі сукні, підтримують новій мамі шлейф.
— Про таке весілля мріяла з дитинства — я ж сама з дитячого будинку, жила в Білорусії, — продовжує жінка. — З першим чоловіком Володимиром ми просто розписалися. Хотіли гучне весілля зробити пізніше. Але не вийшло — почали народжуватися діти.
Полковник Володимир Моасефян загинув 1989 року під час війни в Нагорному Карабаху. Вероніка попросила, щоб її із синами і старшою донькою Маріеттою евакуювали на Вінниччину. У селі Славна Липовецького району жив її двоюрідний брат Олександр. Від місцевого колгоспу сім’я отримала хату. Вероніка завідувала місцевим магазином.
2000 року вона поїхала на заробітки до італійського міста Монтебеллуна, за 45 км від Венеції. Доглядала 83-річну жінку. До неї часто навідувався син Адріано.
— Він був красивий і дуже уважний. А мені цього тоді дуже не вистачало, — згадує Вероніка. — Тільки про кохання з ним і думати не сміла, я ж була звичайною прислугою. Через рік померла його матір і я збиралася повертатися додому. Однак він не хотів мене відпускати. Сказав, що таких чесних і порядних жінок, як я, ніколи не зустрічав.
Адріано працював директором електромережі. До виходу на пенсію йому залишалося менше року. Запропонував Вероніці працювати в нього домогосподаркою.
— Якось мені треба було виїхати в інше місто. На вокзалі Адріано поцілував мене в щічку, — посміхається Вероніка. — А коли повернулася, він мене зустрів і поцілував уже в губи. Так все і почалося.
Адріано та Вероніка вирішили жити разом. На свій день народження, при всіх своїх родичах, сеньйор Томаелло попросив руки у вінничанки. Родина його вибір сприйняла з повагою. Адріано купив нареченій машину і будинок.
Зі своєю першою дружиною він розлучився вісім років тому, але підтримує дружні відносили. 35-річна донька Петра працює лікарем і має трьох дітей.
Жити подружжя вирішило в Україні.
— Тому, що моя кохана з Вінниці, — пояснює чоловік.
Уперше в Україну він потрапив п’ять років тому.
— У вас народ небагатий, але дуже щедрий і веселий. Мені це подобається, — каже він.
Аріна КАНТОНІСТОВА, Газета по-українськи
