Marianna Soronevych
У Ліворно, що у регіоні Тоскана, покінчила із життям 38-річна українка, родом із Львівщини
Важкі сірі хмари пливуть низько над землею. Покрили собою гори, чіпляються за маківку найвищого в Ліворно хмарочосу. Дощ б’є у шибку і стікає незліченними струмочками. Разом із природою плачуть заробітчани міста.
Пригадую слова однієї моєї землячки із Самбора
– Я зачарувалася її вродою. Ясне, без жодної вади обличчя, високі, врозліт, чорні брови, темне волосся. Мені вона здавалася сплячою красунею із казки. – Горохом покотилися сльози із її очей. – Як, така молода і гарна? Та якби мене хто пхав, то я б впиралася із усіх сил, хоч і старша за неї вдвічі.
Так. Тепер навіть через сто років не розбудить Світлану своїм поцілунком прекрасний принц, бо вона заснула навіки. Сама, добровільно покинула цей сонячний світ відійшла в небуття…
Що ж штовхнуло її на цей крайній крок? Яке люте горе спіткало? Що охолодило її душу і зневірило у житті?
Три дні кружляла вона навколо висотного будинку в центрі міста, аж черговий консьєрж звернув увагу на самотню жінку. Далі знайшла підставу зайти в під’їзд і піднятися на дванадцятий поверх в той час як зла, настирлива думка підганяла і нашіптувала: вниз, вниз вниз…
Своєю смертю вона не вирішила навислих проблем, лише завдала невимовного горя своїй матері: чи вистачить бабусі віку щоб зростити онука-сироту? Світлана дала йому життя, але не дала крил, щоб злетіти. А підліток ой-як потребує материнської любові, опіки, розумної поради…
В її кишені лежав куплений квиток в Україну, там її чекали, але … Світлана поклала край усьому.
Всі ми, на якийсь час, покинули свої домівки і рідних. У кожного своє: відремонтувати чи збудувати будинок, купити квартиру. Найчастіше ж ми тут саме заради дітей, часто згоджуємося на приниження, а то й на непосильну працю, що не відповідає ні фізичним ні інтелектуальним ні психологічним можливостям. Губимо своє здоров’я, руйнуємо психіку.
Світлану також мучили усі ці болі. Невдачі змінювали одна одну. Вона не працювала останні три місяці, не пощастило їй отримати дозвіл на проживання. Але ж життя іде смугами: сьогодні ступили на сіру, завтра – на чорну, а тут несподівано знову – біла.
Та Світлана не дочекалася світлої смуги. Її вже немає. А світ продовжується. Сходить і заходить сонце, обмивають нашу грішну землю благодатні дощі, зростає син, та вона всього цього вже не побачить…
Українська приказка говорить: «У житті, як на довгій ниві, не пройдеш по ній, якщо не поколишся». Тут, далеко від дому, між чужими людьми, стерня особливо колюча. Часто ми буваємо нечуйними один до одного, не хочемо вникати у проблеми інших, не завжди вміємо уважно вислухати чужий біль чи розділити радість.
А треба!
Напевно не одне життя було би врятоване, якби у важкий момент хтось підтримав, розрадив, або хоч вислухав. Ніхто не протягнув Світлані руку дружби, відвернулися ті, на кого вона розраховувала, чи може чорна зрада зламала її? Про це знаєш лише ти, моя землячко із Львівщини, бувша журналістка обласної газети.
Ліворно оплакує тебе разом із твоїми рідними і близькими. Отець Ігор відслужив поминальну панахиду за прощення гріхів твоїх вольних і невольних, за упокій твоєї душі.
Олександра КЛІЩ
