Перехрестя відчаю і надії українських заробітчан в Італії

Станція метро Оттавіано сан П’єтро, або просто Оттавіано, як називають її українські заробітчани, що шукають роботу у Римі

Рим. Станція метро Оттавіано сан П’єтро, або просто Оттавіано, як називають її українці. Натовпи туристів виходять з вагонів та прямують до площі святого Петра. Кожен із усмішкою на обличчі, в передчутті відвідин найзнаменитішої у світі базиліки, не помічають людей, що стоять коло виходу із підземного переходу. Йдуть собі, теревенячи різними мовами.Часом дехто із них озирається, відчувши на собі погляд незнайомців, та, швидко забувши про них, простують далі, насолоджуючись відпусткою.

А люди залишаються… Здається дивним цей розмірений острівець у невтомному місті, де усі кудись поспішають. Проте лише із першого погляду він може видатися спокійним. Придивившись уважніше, помічаєш зажурені обличчя та стурбовані нотки у голосі. На невеликому клаптику землі, на перехресті гамірних вулиць вже давно збираються безробітні українці. Тижнями, а часом місяцями, стоять тут люди очікуючи, що хтось «принесе» вакантне місце. Спеціалісти, які в Україні були вчителями, медиками, інженерами, працівниками сільського господарства, раді вхопитися за будь – яку пропозицію обмеженого місця праці, пропонованого іноземцям в Італії: доглядати дітей, старих, немічних, паралізованих, неповноцінних, прибирати помешкання – вибирай на свій смак… Поруч на хіднику африканці продають піратські компакт – диски, та окуляри від сонця. Між ними та українцями склалися довірливі стосунки. Смаглявці залишають на збереження сумки, повні контрабанди, коли їм доводиться втікати від поліції. Українці ж ніколи не були потурбованими стражами правопорядку.

Тут швидко знайомляться і, щоб згаяти час, діляться наболілим, розповідають про поневіряння на чужині. Частина із них живуть у нічліжці благодійної організації Карітас, де не вимагають плати за нічліг, проте панують суворі обмеження. Частина – на квартирі, де можна перебувати лише з 20 вечора до 8 ранку, бо вдень ці міні-готелі є звичайними помешканнями, у яких серед численних кімнат загубилася старенька італійка, що доживає свій вік коло підприємливої молодиці з України. А от увечері тут і голці ніде впасти. Коли приходьки заповнюють усі кімнати, матраци стелять у коридорах. Тепер господинею є тут доглядальниця – збирає плату за нічліг, а зранку виставляє людей за двері – байдуже дощ чи спека, – і знову перетворюється на хатню робітницю. А люди ідуть на Оттавіано, сподіваючись, що новий день принесе довгоочікуване місце праці.

Раніше обабіч виходу з метро стояло дві лавки. Мені вони нагадували ті, з радянських парків – чавунні ніжки, сидіння із грубих дощок. Дивний збіг, іронія долі, адже в усьому Римі стоять тільки кам’яні лави. Припускають, що власники крамниць напроти хотіли позбутися небажаних сусідів. Перелякані можливим контролем поліції люди на якийсь час перебралися на сусідню площу Рісорджіменто, але, либонь, не прижилися на новому місці і повернулися назад на Оттавіано.

Останні роки Євроспілка, прагнучи припинити потік нелегалів, обмежує кількість віз, проте на Оттаіано завжди є хтось, хто приїхав недавно, тапер люди добираються до обітованної землі у подвійному дні вантажівок, ідуть через кордони пішки, або їдуть околичними шляхами із фальшивими візами. Крім того, тут з’явилися вихідці із азіатських країн колишнього Радянського союзу. Ці люди проходять на Отавіано «школу виживання»: освоюють перші фрази незнайомої мови, слухають розповіді бувалих. Останні ведуть себе дещо зверхньо, кількість років прожитих в Італії додають їм авторитету. Вони переважно «знають мову», «мають документи» та певний досвід роботи. Бувалі розповідають про свої пригоди, дають корисну інформацію про мовні школи, карітаські нічліжки та їдальні для бідних.

Місце популярне не лише серед наших краян. Тут постійно можна побачити чоловіків різних національностей, прихильників слов’янської краси. Вони годинами простоюють неподалік, оцінюючи жінок ласими поглядами. У цьому місці хотілося б написати світлу оду слов’янській вроді, від якої очей не одвести, однак життя вимальовує менш поетичні реалії. Зазвичай жінки негативно ставляться до залицяльників. Але як кажуть попит і пропозиція невіддільні, отже терпеливість ловеласів часом буває винагородженою. З цих молодиків, та не дуже, на Оттавіано уже склався «клуб» завсідників.

Навколо цього питання часто спалахують полеміки. Чоловіки – українці закидають жінкам бажання і готовність стати на «легку дорогу». Я не хочу ні звинувачувати, ні виправдовувати нікого. Проте у тих хто однобоко розглядає цю проблему, вигукуючи оскарження, готуючись до коментування, хочу запитати чому кількість жінок в Італії значно перевищує кількість чоловіків (цей факт постійно дивує італійців)? Хоча заради справедливості слід сказати, що останніми роками процент чоловіків значно зріс за рахунок об’єднання сімей. Де ви сильні та мужні охоронці домашнього вогнища та здобувачі їжі? Чому залишаєтесь удома, очікуючи грошових переказів від дружини? Знайте, що банкноти, які невпинним потоком пливуть на Україну позначені пережитими страхами, приниженням, відчаєм, а також бабусиною, сестриною, матусиною та жіночою любов’ю. Ви навіть не уявляєте собі, з чим доводиться мати справу на чужині, які перепони долати! Коли людина стоїть на грані відчаю, спрацьовує інстинкт самозбереження і тоді, – не важливо, чоловік чи жінка, – усі схильні помилятися.

Уже чую голоси, які заперечують: «Чоловікові важче знайти роботу, ніж жінці. Представники народів, які приїхали в Італію перед українцями, румуни, вихідці із мусульманських держав окупували «чоловічі» професії». Їм відповім – пропозиція і попит взаємопов’язані. Чоловіки – іноземці інших національностей успішно знайшли свою нішу, на італійському ринку праці, бо шукали її. Вони не цураються роботи квітникарів, продавців, прибиральників, будівельників, садівників, та навіть доглядальників. Наша релігія та виховання дозволяє жінці працювати, бути далеко від дому, а отже покидати дітей. Тому мусульмани можуть спати спокійно – українці не будуть створювати їм конкуренцію на роботі, адже легше послатись на її відсутність. А жінки продовжуватимуть зупинять галопуючих коней та дбати за усю родину.

Полудень. Люди групами прямують до карітасу. Процесія зупиняється перед замкненими дверима. Тут уже зібралась невелика черга. Смаглявці з Пакистану, кілька румунів та бомж з псом. Увесь цей різношерстний гурт чекає обіду. Двері відчиняються і дві монахині видають кожному виделки та невеликі контейнери з макаронами, заправленими соусом, – ситний проте одноманітний обід. Сестри небагатослівні та однаково ввічливі з усіма, не відмовляють жодному, хто потребує допомоги. Кажуть, часом тут видають продуктові пайки, проте сьогодні е пощастило.

Люди обідають просто на вулиці, посідавши навколо фонтану, а потому повертаються на Оттавіано. В обідній час, коли в домашніх працівників двогодинна обідня перерва, є висока ймовірність, що хтось «принесе» роботу. І справді до гурту підходить жінка з рішучістю у погляді. Її обступають з усіх сторін, квапляться почути про умови роботи, розмір зарплати та … скільки потрібно заплатити, щоб отримати заповітну адресу Вартісь роботи коливаються коло 150-300 євро, в залежності від регіону Італії. Останній пункт присутній у майже всіх домовленостях. Хочеш працювати – плати. Люди погоджуються, адже час, згаяний на Оттавіано дорого коштує.

Як звичайно на тлі людської потреби і відчаю квітне жадоба.У «щасливі» дні роботу може знайти 2-3 особи, та буває час, коли по кілька днів немає жодної пропозиції.

Увечері першими відбувають мешканці карітасу: їм треба повернутися туди у визначену годину. Поступово Вічне місто поглинає усіх, щоб назавтра знову зібрати на перехресті відчаю і надії…

Маріанна Сороневич,
головний редактор Української газети в Італії,