Marianna Soronevych
У Києві було представлено спільний україно-італійський проект – книгу «Зоря на ім’я Полин: пам’ятаючи Чорнобиль». Збірка побачила світ у видавництві «Віелла» (Рим). До видання увійшла частина матеріалів конференції, присвяченої річниці чорнобильської трагедії, що відбулася в Інституті Студій суспільної та релігійної історії (м. Віченца), статті відомих українських науковців Юрія Щербака, Оксани Пахльовської, Юрія Шаповала, Наталі Баранівської, а також переклади поезій Ліни Костенко та її сценарію документального фільму «Чорнобиль. Тризна», малюнки дітей – очевидців трагедії.
«…ЧАСТИНА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПАМ’ЯТІ»
«Ця книжка є віконцем для розуміння України не тільки як частини європейської цивілізації, а як частини європейського болю, європейської розгубленості, європейського страху, європейської віри в те, що можна разом протистояти і подолати цю біду», – переконана Оксана Пахльовська. Разом із нею співупорядниками видання виступили Андрій Омелянюк та Франческа Ломастро. До речі, саме пані Франческа очолює доброчинну Асоціацію «Il Ponte-Міст», яка вже багато років допомагає в оздоровленні українських дітей і за підтримки якої книга «Зоря на ім’я Полин» власне вийшла друком. «Це дуже маленька організація. Одна з багатьох, – підкреслює Андрій Омелянюк. – Адже рух солідарності з українськими дітьми, постраждалими від наслідків аварії на ЧАЕС дуже поширений в Італії. Але завдяки цій організації і людині, що її очолює, стали можливі конференція, вихід книги і її презентації».
Оксана Пахльовська нагадала, що Італія в різний спосіб співпрацювала з Україною щодо подолань наслідків чорнобильської катастрофи. «Я сама свого часу, в середині 1990-х років, співпрацювала з головною лікарнею міста Кремона, яка будувала у Львові (спершу спробували у Києві, але через бюрократичні перепони це не вдалося зробити) центр пересадки кісткового мозку. Це була співпраця з так званою чорнобильською дитячою онкологічною лікарнею у Львові, директором якої, уже сьогодні можна з болем сказати, був Олесь Миндюк – дивовижний лікар, дивовижна людина…» «День» публікував статтю Оксани Пахльовської «Недобудоване життя» про трагічну історію Олександра Миндюка, яка простою стрічкою новин пройшло в новинах українських ЗМІ.
«Ця книга – рідкісне явище. Тому що книг, які дотичні до України – чи то з приводу історії, чи то з приводу сучасності, чи то з приводу якихось культурних подій у світі, на жаль, виходить дуже мало. Не є винятком Італія, де проживає величезна українська громада. Тому ця книга – подія. Подія, в першу чергу, для України. Проте в умовах, коли українська держава не опікується власним іміджем закордоном, не фінансує подібні видання, ця книга була видана цілковито за кошти італійської сторони», – говорить Андрій Омелянюк.
«Над проблемою історії чорнобильської катастрофи я почала працювати з 1992 року, – розповідає співавтор видання Наталя Баранівська. – Коли Україна отримала незалежність, в Інституті історії України, зрештою, вирішили, що досить брехні і невизначеності, треба колись дізнатися, що було, як було і які нові процеси відбуваються. За роки, протягом яких мені довелося працювати з цією проблемою, видано два великих збірника документів, особисто моїх чотири монографії, захищено дисертацію. На жаль, така наша велика робота не завжди використовується на належному рівні. Як не сумно, в журналістських публікаціях все одно часто трапляються фактологічні помилки і просто якась легковажність».
Наталя Баранівська вже не працює в Інституті історії України і з сумом зазначає, що на сьогодні в Україні немає історика, який би фундаментально займався чорнобильською проблематикою.
Тим не менше, це не означає, що про трагедію Чорнобиля не повинні знати європейці. Книга «Зоря на ім’я Полин: пам’ятаючи Чорнобиль» розрахована на широке коло читачів, заплановано, що вона буде розповсюджена серед учнів італійських шкіл, щоб вони пам’ятали драму Чорнобиля.
«Ці дві теми – Голодомор і Чорнобиль – необхідно інкорпорувати у свідомість Європи. Не лише для того, щоб сказати: розумійте, пам’ятайте, бачте, що відбулося і що відбувається з Україною, але й для того, щоб сказати, що простір історичної пам’яті – це простір етичної пам’яті, простір моральної пам’яті», – переконана Оксана Пахльовська.
«ПОКИ ЦЕЙ НАРОД НЕ ОТЯМИТЬСЯ, ТУТ НІЧОГО НЕ МОЖНА БУДУВАТИ»
Презентація видання стала приводом для серйозної і широкої розмови про осмислення чорнобильської трагедії сьогодні. Ліна Костенко, яка ось уже двадцять років разом з історико-культурологічною експедицією під керівництвом Ростислава Омеляшка займається порятунком спадщини «української Атлантиди», розповіла, що книга, яку вона пише про Чорнобиль, уже поділилась на дві частини. Одна про роботу в експедиції, інша – про особисті переживання під час походів по втрачених землях.
«До чорнобильських проблем я маю відношення з 1991 року, – розповідає Ліна Костенко. – І я знаю: скільки не говориш, скільки не звертаєшся, нічого не допомагає. Двадцять п’ять років – це ж багато, це ж чверть століття! А сьогодні ті самі балачки, що були двадцять п’ять років тому. 15 грудня 2000 року Чорнобильська атомна була закрита. Як ви знаєте, в Палаці «Україна» під фанфари закривалася ЧАЕС, співалося «Чорнобиль forever!», був такий текст, мовляв, дамоклів меч, який нависав над Україною – все, вже не хилитається. Що ми маємо сьогодні? Відзначили… І все. І роз’їхалися. До речі. Та церква, де московський Кирило служив – це Свято-Іллінська церква у Чорнобилі. Я її добре знаю з того часу, коли туди привозили тих старих, що доживають віку у Чорнобилі. Вони співали деренькучими голосами. Це було таке неймовірне, справді народне дійство. І там служив отець Федір. Йому було під дев’яносто років… Він виходив за Чорнобиль, чекав якоїсь попутної машини, щоб людей, які йшли на той світ, причастити. У цього чоловіка не було зайвої сорочки. А на День Перемоги він зверх ряси одяг піджак, на якому був цілий ряд фронтових нагород. І він проголошував уже не проповідь церковну, а світське звернення. Я не раз була на всеношній у тій церкві. Там ліквідатори, уже дорослі люди, проходили хрещення. Там наверталася душа до чогось високого. А потім… Потім одремонтували церкву, пофарбували, позолотили, паперть поставили – старенькі люди вже не піднімуться на ту паперть, треба сходи долати. А отець Федір помер… Тепер під церквою мерседеси, хонди. А прихожани… Старенькі вже й не доберуться туди, та й кому вони там потрібні. Я стою на всеношній, а переді мною потилиці – знаєте, такі специфічні потилиці крутих. З 1991 року я стояла у цій церкві на всеношній!.. Коли ти бачиш в церкві крутих, розумієш, що для багатьох Чорнобиль – то вже бізнес, знаєш, де яке залізо вкрадене, де які сосни спиляні, де приймальні пункти металобрухту…»
«Японці через місяць вибачились перед народом, що вони не все сказали, через місяць вибачились, що вони ДЕЩО приховали… Вони цілий місяць не казали народу правду. У нас на двадцять п’ятому році я читаю статті, що ми й досі не знаємо правду про Чорнобиль, – обурюється Ліна Василівна. – А вже пора би знати. Так, справді, журналісти, буває, роблять помилки. Проте є журналісти, які писали таку правду про Чорнобиль. Але цікаво, що ніхто не чує. Двадцять років у нас відбувається те, що я називаю дискретне щеплення сволочизму. Робити сволочні вчинки – це не порядно і жахливо. Але не чути справжніх проблем – це теж сволочизм…
Через що вибухнув реактор в Чорнобилі? Причин багато, одна з яких – нехлюйство… Багато років назад на Хмельницькій АЕС була пожежа через те, що хтось кинув недопалок на ганчір’я, яке лежало в кутку атомної станції. На Рівненській атомній було порушено десять кримінальних справ: якісь типи без ліцензій, без відповідної освіти працювали на атомній станції, де могли зробити, що завгодно. А на яких ґрунтах побудовані станції! Хто це все аналізував? Поки цей народ не отямиться, тут нічого не можна будувати! Академік Сахаров у 75 році ще того століття говорив, що настає час, коли людство вступає в незворотну фазу свого розвитку, якщо зараз не зупинитись – все, шляху назад нема. А людство вступило, вухом не повело, проспівало в кінці ХХ століття «Чорнобиль forever!», Кучма закрив станцію з Палацу «Україна»… Це страшно».
У КОНТЕКСТІ «КОМПЕНСУЮЧИХ ПОТУЖНОСТЕЙ»
«Так довго готувалися до 25-ї річниці катастрофи. Мала бути велика міжнародна конференція, де повинні були стояти серйозні питання, виступати вчені люди, я собі думала, може, з’ясується цілий ряд аспектів: і техногенних, і культурних… Коли ж чую: виявляється, конференція була… донорська. Що це таке?.. Це конференція, де просто збирали гроші. Зібрали скільки, 550 мільйонів? Мало, треба 740! Слухайте, скільки жере саркофаг того блоку, який пропрацював всього пару років?! Ненажера якась – цей атомний саркофаг…», – дивується Ліна Костенко, нагадуючи, що ще Сахаров казав, принцип побудови атомних станцій має бути абсолютно іншим.
«Я така вдячна цим людям в Італії, які займаються нашими проблемами, – щиро говорить поетеса. – Японський Посол (при такій біді, яку вони мають!) сказав, що Японія не відмовляється від своїх зобов’язань перед Україною… Які такі зобов’язання? Я думаю, що зараз всі, навпаки, повинні Японії допомагати. Але дивіться, яка шляхетність! «Японія не відмовляється від своїх зобов’язань…». Ця книжка («Зоря на ім’я Полин…» – Авт.) робить дуже велику справу. А у нас для іміджу великі гроші гатяться, щоб виготовити дві морди: одна Гарнюня, а другий Спритко…»
А ЩО З НАШОЮ ПАМ’ЯТТЮ?
Ганьбою для Росії назвала Ліна Костенко інцидент з українським журналістом Миколою Хрієнком, який опинився у «чорних списках» російських прикордонників і якого не впустили на територію Росії. «Я не розумію, як вони не почервоніли там всі, весь той народ!», – говорить Ліна Василівна. А їхав Микола на Митинське кладовище у Москву, де поховані 27 перших ліквідаторів чорнобильської аварії, готувати звідти матеріал для газети «День». «Я з ним особисто не знайома, – говорить Ліна Костенко, – але завжди я про нього знаю, він у моєму житті просто присутній. Він пройшов усю зону, все вивчив, все витримав».
«Відносно тих хлопців, що поховані в Москві на Митинському цвинтарі… То окрема тема. На хвилі великого пафосу, що це рятівники людства, які перші кинулись на амбразуру, які своїми руками брали цей радіоактивний граніт, в бавовняних костюмах лопатами відкидали той графіт, їх похвали в Москві… А подумати про те, що в них є батьки, матері, дружини, сестри, діти? Що, зараз кожна стара мати може поїхати в Москву, покласти квіти, помолитися біля загиблого? Свого часу кілька батьків написали прохання, щоб їм видали прах тих загиблих. Їм відмовили на тій підставі, що ці перші загиблі настільки опромінені, що вони поховані в забетонованих могилах… В газеті «День» була опублікована фотографія, де мати і батько сидять біля могили сина (батьки Володимира Правика – Авт.). Їм як – раз на двадцять років їздити на цвинтар? Подумайте, яка це трагедія!», – говорить Ліна Костенко, наголошуючи, що є ще одна проблема – цвинтарі в самій чорнобильській зоні: «Там завжди навесні село мертве, а цвинтар… живий. Це дивовижно. Треба створювати карту цвинтарів, бо все позаростає, люди могил своїх предків не знайдуть! Покинуті цвинтарі – це дуже страшно. Коли підходиш до зарослого хреста, і бачиш: на тебе з бур’янів дивляться очі твого народу. А ви кажете, імідж України. Наш імідж у тому, щоб ми не забували своїх предків, щоб ми думали про майбутнє…», – резюмує Ліна Василівна.
«А «Дню» – спасибі! Ви дуже добре свою справу робите, – зазначила письменниця. – А у нас як: «преси немає», «журналістів немає»! Але «День», «Український тиждень» – вони ж працюють! Недавно чую: ніхто не читає, тиражі падають… Тільки в мене за три місяці тираж книжки – 80 тисяч. Але це не вигідно згадувати! Бо тоді ж, розумієте, аргумент з рук вибивається…»
…Найближчим часом упорядники планують представити книгу «Зоря на ім’я Полин: пам’ятаючи Чорнобиль» у Римі. Будемо сподіватися, київська презентація італійської книги задала тон для глибоких розмов і розуміння трагедії й в Італії.
http://www.day.kiev.ua
