Що це – глум на замовлення чи «Експрес» пішов на панель?

Воно якось ні по-Божому, ні по-людськи не годиться так зневажати свій народ. Виставляти на показ свою розпусну хіть і очорнювати інших. Допоки ми мовчатимемо, подібні Віри Гродецькі будуть вправлятися у брехні. Кому це вигідно? А тим, хто хоче звільнити Україну від українців.
Пропонуємо вам листи-відвертості заробітчан Болоньї  – відповіді на публікації в газеті «Експрес». Вони емоційно напружені, бо у них біль і пережиття. Але у них є найбільше – бажання свідчити правду.

Під цими листами підписалися українки-заробітчанки Болоньї: Тетяна Пашковська, Раїса Корженко (Вінниця), Ольга Струтинська (Калушський р-н Івано-Франківська обл.), Оксана Семотюк (Снятинський р-н Івано-Франківська обл.), Алла Резнік (м. Кривий Ріг), Ірина Сухаревська, Галина Никонович (косовський р-н Івано-Франківська обл.), Неоніла Херсонська, Богдана Когут, Надія Штойко, Зінаїда Вайнгерт, Наталія Нікішина, Ніна Яценко, Софія Фіалка та Стефанія Ярич (Стрийський р-н Львівська обл.).

Не можу я вам розказати,
Що пережити довелося,
Бо й слів таких не розшукати,
Та й в голові усе сплелося.

як пересилити той біль
Що сковує твій розум
Що сковує твій рух
як на хвилинку про дітей забути
Вдихнути повітря і перевести дух

Таким був початок мого заробітчанського життя в Італії, куди я приїхала на самому початку 1999 року. Всі добре знають, які то були роки. Мені було 49 років. Зараз мені – 60, а я все ще не можу вибратися з цієї благословенної Італії. І за всі ці роки я ніколи! ніколи! не ставила собі метою піймати тут “золоту рибку”, як це намагається зробити пані Віра Гродецька, статтю якої я прочитала в газеті “Експрес” від 28 жовтня, 4, 18 та 25 листопада 2010 року. І не тільки намагається сама, а ще й дає “цінні” поради іншим і яка приїхала лише 8-9 місяців тому. Що могла побачити ця жінка в Італії за такий короткий термін? Що вона знає? Через що вона пройшла? Відповідь – нічого. Але вона твердо встановила собі завдання “вполювати” багатого італійця і крім брудних епізодів, які сама й описує, – більш нічим не опікується. І яке вона мала право взяти на себе сміливість поставити всіх жінок-заробітчанок в одну шеренгу, нав’язуючи читачам «Експресу» думку, що тут в Італії всі є або обов’язково мають бути «путанами» і тільки таким чином тут можна заробити гроші. Яка вульгарність! Який сором! Яка нісенітниця! І як така поважна газета, як «Експрес», яку я до цього часу так поважала, могла надрукувати такі речі. А яке право мала пані Гродецька, ця горе-журналістка поливати брудом ще й італійських жінок, обзиваючи їх «лінивими, корисливими, без смаку одягненими»? Чому вона їх бачить тільки з цього боку? Чому вона не побачила тих, які після роботи падають з ніг? Ви подивіться, як ці жінки (молодь) працюють в барах, ресторанах, в магазинах, водіями автобусів і на інших подібних роботах. Хто насмілиться сказати, що ці жінки ліниві? Чому вона не роздивилася вихованих, чемних, побожних і працьовитих італійок? Правду кажуть: хтось, ідучи по вулиці, бачить небо, а хтось – плювки на асфальті. Звичайно, всяке трапляється скрізь, але робити такі узагальнення – чиста маячня. І якби пані Гродецька хоч трішечки працювала, так як вони, а не “махала ” мітлою наліво и направо однією рукою, а іншою наносила вітамінні маски на обличчя, то у неї не було би часу розпивати вино з такими самими легковажними, як вона. Я дозволю собі її так називати, бо тільки та людина, яка через все те пройшла, сама може описати з такими подробицями всі деталі, бо ні у кого не вистачило би духу і сміливості про це розказувати. А які вона подає поради щодо італійських чоловіків? Нею все продумано – і як вдягатися, і як посміхатися, і що можна говорити, а що ні. І як, і де має з ним іти, і скільки за плотські нагороди треба брати грошей. Люди Божі, що це? Що вона пише? І це наша українська жінка, це мати? Але чому вона не націлює на думку, що вони, ті чоловіки в основному всі одружені і мають дітей, і після короткого запаморочення повертаються додому, до своєї сім’ї? Звичайно, їхні вчинки не роблять їм честі, але вони завжди повертаються додому. Чи для пані Гродецької слово сім’я вже ніякої ваги не має?

А стосовно жінки, що має 75 років – хто дав їй право обзивати цю жінку похилого віку “бабою”? І хто дав їй право “витуряти” цю жінку з Італії? А чому вона не спитала в неї, що її змушує в такому віці ще працювати так далеко від родини, яке горе її спіткало, які проблеми її ще тут тримають?! А може ця жінка, не дай Боже, дитину свою чи чоловіка, чи онука від смерті рятує. А може вона саму себе принесла в жертву, щоби не допустити своїй доньці кинути своє дитя, як це колись змушена була зробити вона. Як це зробили і роблять десятки сотень тисяч заробітчанок і в тому числі я. Бо коли моя донька вже вирішила їхати до Італії, а маленька Галиночка з усієї своєї сили обхопила її за коліна і з жахом і болем ловила матусин погляд, на колінцях благала не лишати її. А мама лише очі відводила, щоби не бачити тих очей, залитих сльозами розпачу, сліз дитини. І тоді я собі сказала: “Тільки не вона, не моя дочка повинна пройти цей жахливий шлях далеко від дитини”. Це буду робити я і тільки я. А мої дівчатка нехай будуть разом. Нехай не знають цієї гнітючої розлуки і розпачу”. А пані Гродецька, як видно з усього, приїхала з зовсім іншою метою. Та ще й весь час нагадує про мільйони, які їй не належать. Працювати, пані Віро, потрібно, щоб їх мати, вони з неба не падають. І не рахуйте те, що вам не належить.

А роботи і у мене були різні, бо мене обставини примушували “блукати” по Італії в пошуках роботи багато разів. Тому те гостре відчуття відчаю вже притупилося, а що здоров’я вже підірване – то є факт. Здоров’я залишилося там, де я працювала. Бо були у мене і паралізовані, і ракові хворі, і з хворобою Альцгеймера, і з тими, що втратили мову, і з тими, що говорили по 26 годин на добу. І вставала я по 22 рази за ніч… Не раз я сірнички в купку складала і палички на дверях писала, і в стовпчик записувала, через скільки хвилин мене змушували вставати і вести сеньйору до туалету, бо у неї був постійно стимул помочитися. І доводилося за 5 хвилин давати відповідь на 28 безглуздих запитань. А були такі, що тримали мене за руку 24 години. У мене не було часу навіть сходити до туалету и там наді мною стояли і дивилися. Я сама собі не належала. Так що мені дуже цікаво знати, де пані Віра знайшла таку чудову роботу, де вона почувається як в раю, а бідна сеньйора змушена цілими днями сидіти у візку на кухні поки її баданте наводить «шарм» та наносить маски. За такі привілеї і до роботи не завадило б сумлінніше відноситись, а не розпивати з подругами.

І на кінець я би ще хотіла звернути увагу на її обіцянки допомогти тут в Італії з житлом і з роботою. З житлом – то не проблема, аби тільки гроші були. А щодо роботи – мабуть ця добродійка забула, скільки людей сидить по всій Італії під відкритим небом володіючи мовою і документами? А може і не знає, бо лише 8-9 місяців в Італії. Та й забита її голова іншими проблемами. Але дуже добре зрозуміло, яку орієнтацію пані Віра їм нав’яже. Мені дуже шкода, що такі, як вона, забули про гідність, про честь, про сімейний обов’язок. Забули, що жінка-берегиня і що на першому місці має бути твоя сім’я, твоя дитина, твої батьки, твоя Україна».

Алла Резник, Болонья

На фото: реальне життя доглядальниці в Італії