Marianna Soronevych
Востаннє Євгенія Юркевич телефонувала з Рима до своїх рідних в Озерну Зборівського району ще 27 квітня 2008 року. Відтоді минуло п’ять років очікувань і пошуків, та, на жаль, досі нема навіть найменшої звістки про її місцезнаходження.
Як і більшість заробітчан, наша землячка перебувала в Італії нелегально, а тому офіційний розшук практично безрезультатний — українські правоохоронці не мають можливості розшукувати на території чужої країни, а італійська поліція не надто хвилюється за долю іммігрантів.
— Євгенія поїхала на заробітки у 2004-ому році, часто телефонувала, розповідала про життя в Римі, про роботу — весь той час вона доглядала літніх італійців, усе було начебто добре, і раптом — зв’язок з нею обірвався, — розповідає Новій Тернопільській газеті її чоловік пан Ярослав. — Як нині пам’ятаю останню нашу розмову, це було на Великдень 2008-го. Дружина розпитувала, чи ми з синами посвятили кошик, як святкують у селі, цікавилась різними буденними справами. «У мене все гаразд, дякую Богові, що допоміг знайти гарну роботу, мабуть, найкращу з усіх попередніх: родина синьйора, якого доглядаю, гарно ставиться до мене», — казала. Оце і все. Після того більше не давала про себе чути. Ми шукали, як могли: передавали десятки її фотографій нашим заробітчанам, аби розклеїли у Римі, писали у їхні україномовні видання, надсилали факсом дані до посла України в Італії, зверталися на передачу «Жди меня», але так нічого й не довідалися. Стосовно пошуку через Національне центральне бюро Інтерполу в Україні, то, як нам сказали, Євгенія не причетна до злочину, а тому справа не у їхньому віданні. А куди далі звертатися — не знаю, та й за ці роки переконався, що простій людині з села, без юридичної грамотності і зв’язків, нереально щось з’ясувати у своїй країні, а тим більше у чужій.
Пан Ярослав не мав можливості особисто поїхати до Рима і шукати дружину. Якось оголошення про розшук Євгенії прочитала пані Світлана з Чернівців, яка теж на заробітках в Італії, і зателефонувала до Юркевичів. Вона розпитала про все і зголосилася допомогти у розшуку. Світлана телефонувала до італійців, у яких працювала Євгенія, повідомила в поліцію, але нічого не змогла розвідати.
— Дуже важко жити з невідомістю, у перші роки я посивів, мене мучило безсоння… — каже пан Ярослав. — Хоча минуло вже п’ять років, я все ж вірю, що Євгенія жива, можливо, вона втратила пам’ять або її десь запроторили в рабство — про такі випадки не раз чуємо, тому хочу через газету ще раз звернутися до наших заробітчан про допомогу у розшуку дружини.
Євгенія Михайлівна народилася 6 січня 1965 року в Озерній, свого часу працювала завідуючою будинком культури у селі Храбузна Зборівського району, потім швеєю у нашому селі, їздила на сезонні роботи до Польщі. А до Італії поїхала, щоб поставити на ноги синів, я тоді залишився без роботи, дружина теж мало заробляла. Нині старшому синові Михайлу 27 років, молодшому Віктору — 26. Михайло одружився у 2009-ому році, на жаль, без материнського благословення. Дехто з людей каже, що, можливо, дружина знайшла собі іншого чоловіка за кордоном, як це буває з нашими жінками, але я впевнений на 99%, що вона такого б ніколи не зробила, бо у нас були гарні стосунки, та й синів дуже любила і жила для них. Євгенія добра, турботлива, співчутлива, нам бракує її…
Звертаємося до усіх, кому щось відомо про Євгенію Юркевич, повідомити пана Ярослава за номером: (097) 897-59-34.
