Marianna Soronevych
Болючу історію опублікувала обласна газета “Свобода” про те, як в одну мить жінка, котра важко гарувала усе життя може залишитися на вулиці…
– Зонько, сідай біля мене. Я тобі щось маю розповісти! – кричить жінка на весь автобус, посуваючись до вікна, аби дати місце біля себе на першому сидінні. І коли Зоня вмостилася, та, не надто стишуючи голос, почала ділитися новиною: – До сусідів моїх вчора сваха приїжджала. І знаєш, за чим? – сварилася, чому то Марійка, її невістка, мало євриків привезла цього разу з Італії.
– А то кілько мало бути? – з цікавістю перепитує Зонька.
– Казала, що не менше, як 25 тисяч.
– Ого! Такі гроші за два роки – то мусила Марійка там добре спину гнути і тиснути кожну копійку.
– Хвалилася якось Ганька, що невісточка вже виплатила кредит за квартиру.
– Йой, то тепер вона вже єнчу пісню співає! Каже, що з пенсій і чоловікової зарплати сплачувала. Чулась таке? Син ніде не робив, бо по тім, як жінку відправив на заробітки, аж недавно в далекобійники подався.
– Чуєш, та мусів, бо коханку треба втримувати, а законна жінка вже, видно, спам’яталася, раз перестала фінансувати його.
– Що ти кажеш, Зоню? То це нещастя ще й коханку «заімєло»! Господи, а його хто хоче? Мусить бути якась вже остання… не хочу казати, – дивується одна зі співрозмовниць. – Марійці очі були, видно, повилазили, що віддалася за нього.
– Така, мабуть, доля їй назначена, а жаль, бо добра й працьовита жінка. На чужині, думаєш, легко даються ті єврики, як ти кажеш… Повір, не так виснажує робота, як на голову тисне пережиття за дитиною. Марійка синочка залишила, як тому ще й 12 літ не сповнилося. Мені все те добре знайоме, бо сама пережила. Хоча мій Степан, ти знаєш, який він до життя – не рівня Марійчиному Іванові, але все одно невимовна туга за дітьми і домом пригнала назад в Україну.
– Ти не рівняйся до неї. Маєш хату, а тій бідоласі не було де жити: в трикімнатній квартирі – три сім’ї, – змилосердилася, нарешті, над колишньою сусідкою селянка і вже без зловтіхи, а з милосердям заговорила:
– Та ще й свекруха попалася така, що, не дай, Господи, нікому. Незлюбила старшої невістки, бо казала, що з незаможної сім’ї. Про їхнє походження, мовляв, навіть назва села свідчить: Багацьке, – хизувалася Ганька, як приїжджала до сватів.
– Ну, а тепер вже має чим тішитися: знайшла другу, точніше, третю невістку. Кажуть, ніби багачка. Навіть десь вчителює.
– Ха, багачка! – стара дівка, видно, що її ніхто не хотів. А якби багатою була, то не лакомилася б на чуже. Най там, що втратила сором і згодилася бути коханкою. Може, щось за життя надбала, то забери Івана, як він тобі такий милий, та й тішся ним. Але ні, вигнала дитину з квартири, його материзни! Ти знаєш, що син Марійчин аж заслаб від пережиття – цукровий діабет має. Розповідали сусіди, нібито батько відповів хлопцеві, коли той просив, аби його прописати: «Не думаю, що ти одужаєш, як я тебе пропишу». І, знаєш, навіть бабця Ганька, яка хвалилася, що дуже любить онука, не спам’ятає того горе-батька. А хлопець, бідолаха, мусить їздити до району, аби брати інсулін, бо прописаний в селі.
Дарина, що сиділа за спинами балакучих жіночок, прислухалася до розмови. І раптом у неї майнула думка: чи не про ту Марійку йде мова, з котрою вона торгувала на ринку одягом із гуманітарки? Так, усе сходиться. Не раз чула, як Іван обзивав дружину. І та, бідолашна, плакала, коли прощалася, виїжджаючи до Італії: «Хочу мати свій куточок», – пояснювала, відїжджаючи. – Може, Господь дасть, щоб дитині моїй було легше». А кілька років тому вона зателефонувала до Дарини, радіючи, що Іван взяв кредит і вступив у долю на двокімнатну квартиру. Правда, з образою мовила, що без її відома, хоча сплачувати доводиться заробітчанські гроші. Тож усе зароблене передає чоловікові. Щоправда, житло буде на сьомому поверсі, та ще й ліфту немає в будинку. Чи то через скупість Іван таке житло вибрав, аби дешевше, а чи на зло, бо ж знає, що дружину ноги болять.
Іван, думає Дарина, мав Марійку за ніщо, а тепер й поготів – проміняв її на іншу. Ще, не доведи Господи, з квартирою обмахлює. Чи знає Марійка, як об неї ноги витерли? – подумала. І враз щось приятелькою скерувало, і вона витягла з сумки мобілку й набрала номер. Гріху не буде, рішуче розмірковувала.
А в той час Марія, яка у віллі на околиці Болоньї доглядала сеньйору, готувала ліки, які та пила перед обідом.
– Страньєра, страньєра, телефонс! – почула незадоволений голос старої.
Висвітлився номер Дарини, і Марійка втішилась. Але радість тривала недовго, від почутого закрутилася голова і затряслися руки.
– Приїжджай, бо можеш всього позбутися! – ті кілька слів підтвердили її страшні передчуття, які мучили вже кілька днів.
Ковтаючи образу, старалася не виказати свого горя – мусила ж усміхатися до сеньйори і до її доньок, терпляче вислуховувати їх безглузді зауваження і виконувати немудрі вказівки. Але уявою була вдома.
Волю сльозам дала ввечері. Клубок пам’яті розмотувався і в уяві поставали епізоди з минулого, болючіші один від другого. Марійка згадала, як вела синочка до першого класу лише вона, а вся родина сиділа вдома перед телевізором. Так було і в другому класі, і в третьому, і в четвертому… Свято було для хлопця, коли вона пообіцяла завести його в театр. Але воно мало не зірвалося – мати не мала в що взутися. Та хоч старенькі чоботи її роззявили роти й набирали води, Марія все ж пішла, натягнувши пластикові мішечки. Коли ж мати з сином, щасливі, повернулися додому, Марія роззулася, то в чоботях хлюпало. «Ото, не мудра, треба було дві торбинки взяти, то б не промокли чоботи», – єхидно засміялася свекруха. Хоча Ганна їздила торгувати до Польщі і бідною не була. Та не мала лишень милосердя до невістки.
Не може забути жінка також, як за останню гривню завела сина на піцу, бо всі діти вже давно ходили, а він навіть не пробував. Вона тоді замовила лише одну, для хлопчика. А він, жадібно поїдаючи, все ж запропонував: «Я й тобі залишу, мамочко». Вона відмовилась, звичайно, але той запах чує й до сьогодні. І вже як Марія через кілька років приїхала з Італії, то син сказав: «Тепер ти вже не будеш дивитися, як я їм, виберемо для нас найбільші і найдорожчі». Так, тоді вона бідувала, тяжко, з дитиною. А чоловікові непогано жилося біля своєї мамці. Вона дбала про нього і ще й Марійку колола: «Маєш, мовляв, своїх батьків. Нехай про тебе й малого дбають».
Якось чоловік заледве вибрався до Португалії, але довго там не пробув. Заробив хіба що для неї гроші на квиток в Італію. «Якщо хочеш мати хату, то їдь ти, з мене досить»…
За цю ніч перед очима Марії пропливла половина її життя. Мало доброго, більше прикрого. Вже й там, на чужині. Бо рабинями наші жінки почуваються, загнані в неволю добровільно. Хоча, чи добровільно? Виганяють їх із дому безвихідь та убогість. Бувало так, що Марія хотіла все кинути й тікати додому. Однак думала: куди? Семеро ж душ живе в квартирі, і її там ніхто не чекає. Тож тиснула копійку до копійки, щоб син її не поневірявся по чужих кутках, щоб дати йому добру освіту. Економила на всьому. Але, коли купувала речі для нього й продукти, не пам’яталася від радості. Як одного разу він передав матері кицю, маленьку, іграшкову, вона обціловувала її, обливаючись сльозами. Як оберіг зберігає понині. Якось її кровинка зателефонувала: «Мамочко, я дякую тобі за все. Але ти забула, що я вже виріс і кросівки, які ти купила, треба не два розміри більші».
Однак роздуми не запоможуть у вирішенні справи, і Марія вирішила в дорогу. Через кілька днів вона вже була в Тернополі. З недобрим передчуттям натиснула на кнопку дзвінка квартири, тієї самої, яку вона заробляла для молодят, адже кілька років тому справила, теж за свої кошти, синові весілля. Та побачила інших – теж «молодят», але вже підтоптаних – Івана й 40-річну наречену. «То це вони, – подумала Марія, спали на ліжку й постільній білизні, які я придбала для сина й невістки, користувалися моїм посудом». Мало не зомліла.
– Дайте мені, бодай, води, – попросила.
– Оксано, зроби сеньйорі кави, – єхидно засміявся Іван.
Прийшовши до тями, Марія впала на коліна перед колишнім чоловіком (адже він подав на розлучення).
– Іване, спам’ятайся. Не за себе прошу, а за нашу дитину: віддай їй те, що не тобі належить! Бо ти в цих стінах щастя не будеш мати.
Співмешканка хихикнула, і в тому голосі було стільки злорадства та зверхності! «Господи, – зверталася подумки Марія, – я не багато в Тебе прошу. Зроби тільки так, щоб ця хата дісталася тому, кому вона справді призначена!»
Увага! Повне чи часткове використання матеріалів нашого сайту дозволено лише за письмової згоди редакції.
______________________________________________
Слідкуйте за найцікавішими новинами Української газети у Facebook.
