Marianna Soronevych
На початку двотисячних, коли українська імміграція до Італії набирала своєї чисельності, пересічні італійці знали про Україну не більше ніж про бананову республіку. Це не жарт! Розмовляючи з нашими заробітчанами, вони запитували чи є в Україні телевізори і холодильники, перш ніж вручити пилосмок для прибирання, детально пояснювали його призначення у господарстві, а територію України шукали на географічній карті li giu, тобто десь у напрямку Африканського континенту. Mamma mia!
Щоб полегшити італійцям процес орієнтації у планетарному просторі українські іммігранти називали Чорнобиль, бо про Київ – столицю України, небагато хто з них хоч раз у своєму житті чув. З часом до «головних» орієнтирів нашої нації додалися відомі спортсмени Андрій Шевченко і брати Кличко, Помаранчева революція і нарешті Європейський чемпіонат по футболу 2012 року!
І тут почалося! Mamma mia, Україна з своїм поганим сервісом і вічно розбитими дорогами, у світовому рейтингу увійшла в десятку країн найбільш привабливих для туристів! Італійці привідкрили віконечко до української хати, бо спілкуючись з нашими іммігрантами, яких в Італії у своїй кількості офіційно вже набралося близько 250 тисяч, а неофіційно – пів мільйона, зрозуміли, що Україна цікава земля, повна протиріч, але блукаючи серед них можна натрапити і на можливості. Тому їдуть не лише розважитися, як колись (з принизливою для українок метою дешевого секс-туризму), але й зав’язати дружні, ділові стосунки. Mamma mia, iталійці вже пишуть про Україну популярні книжки на своїй мові, що свідчить про зростання цікавості і бажання досконаліше ознайомитися з недавно ще terra incognita.
Наші люди, виховані на любові до братніх народів, приймають чужоземців навіть ласкавіше ніж своїх земляків. Великі міста такі, як Київ чи Львів вражають європейською елегантністю, особливо, якщо прибульці не очікували побачити таку античність архітектури, розкіш та вишуканість, поблажливо розраховуючи натрапити в Україні лише на дешевий ринок усього того, що вони там шукають. Тай ринок виявився не таким уже й дешевим, але багато речей дійсно приваблюють!
Деякі українські можновладці, що й досі сповідують совково-імперську ідеологію, будують на шляху іноземних гостей «потьомкінські села», як то було під час Євро – 2012 року, щоб прикрити сороміцькі місця – поруйновані історичні пам’ятки і архітектурні споруди. Але простий народ, особливо хто встиг і сам помандрувати світами і побачити що й там не все блищить, не соромиться показувати справжню українську реальність. Ну, «маємо те, що маємо»!
А виявляється, маємо в одному лише обласному центрі до десятка закладів харчування італійської кухні з назвами на кшталт «Бамболіна», «Тарантелла», «Саза ностра», «Ва бене», «Венеція», та продуктами в меню, доставленими просто з Італії. Пропозиція зростає, якщо є попит, тобто український споживач досить обізнаний з італійським буттям і чи то крокуючи в ногу з модою, чи настирно прямуючи в бік Європейської спільноти, вплітає у мережу власних уподобань зарубіжні смаколики, предмети побуту та звичаї. В столиці України Києві, mamma mia, 49 ресторанів італійської кухні і 209 європейської. В деяких закладах харчування шеф-кухарями працюють справжні італійці! Для переконливості тут можна було б додати число магазинів італійських марок одягу і взуття та товарів широкого вжитку, але й так очевидно і не виникають сумніви з приводу того факту, що Україна не така вже й загублена у просторі земля, а італійці та італійське не рідкісні гості в наших краях. У відкритих суспільствах взаємовплив культур неминучий! Хоча українські іммігранти в Італії, нажаль, ще не можуть похвалитися такою ж кількістю українізованих комерційних закладів на Апеннінах!
Супроводжуючи, як перекладач, групи італійців, які приїхали налагоджувати ділові стосунки в Україну, я не могла дочекатися, коли вже ми покинемо Київ і поїдемо в українську глибинку, бо спостерігаючи за столичним лоском і кількістю дорогих авто на вулицях міста, ніяк не вдавалося пояснити італійцям чому ж наші люди іммігрують до Італії на заробітки?
Але занедбаність сіл в українській степовій глибинці, ще більше розпалила цікавість іноземних гостей, адже навкруг тих сіл розкинулися неосяжні простори чудової родючої землі. Як можна пояснити той вражаючий парадокс, що італійський селянин на невеликому клапті приватної землі, ну скажемо на Амальфітанському побережжі, вирощує найкращі у світі лимони, якими не гребує навіть Британська королева, а Україна з її неосяжними полями чорноземів щороку має недобір пшениці? Та й до того ж ту земельку на Амальфітанському побережжі спочатку треба було вручну наносити на кам’янисті тераси, провести туди поливну систему, кожне лимонне дерево загорнути у сітку, захищаючи від морських вітрів та пекучого сонця. Можливо тому так бережуть італійці кожен приватний земельний клаптик, передають з покоління в покоління, що родючої землі у них менше третини від загальної площі країни і обробляти її нелегко. Mamma mia! А в наших безмежних вишневих садках біля хати, таких оспіваних у народній творчості, дерева більше не плодоносять достатньо, щоб нагодувати хоча б своїх українців вітамінами власного виробництва. А може вся причина якраз у тій дрібниці, що земля в італійського селянина приватна і береже він її, шанує, бо знає, що буде вона власністю його родини і в наступному поколінні і в поколінні його онуків та правнуків, а наш селянин вагається, може прийдуть завтра до влади якісь «ображені мрійники» і відберуть той клаптик земельного наділу з вишневим садком, политий рясним потом з селянського чуба?! От селянин і чекає, не поспішає поливати землю власним потом, бо життя ж коротке, жаль себе! Поки можновладці розбираються, що робити далі, народ рятується, як може, покидає свою землю, мігрує до великих міст, або й за кордон. Наприклад, їде до Італії, щоб хоч подивитися на ті лимони, які їсть сама Британська королева та заробити трохи твердої валюти на прожиття. Але мало хто пускає там коріння, бо більшість дуже і постійно сумують за своїми вишневими садками і мріє повернутися до них. Отака іронія української долі!
Mamma mia! Безперечно італійська піца в Італії все ж смачніша аніж в Україні. Хоч як би не дотримувалися кухарі рецептів її приготування, італійцям в Україні варто (щоб не розчаруватися) харчуватися чимось українського «розливу»! Хоча наслідки таких спроб не завжди передбачувані… У більшості своїй, італійці беззастережно шанують нетлінні людські цінності, такі, як родина, Бог, здоров’я, мама, любов, приватна власність і коли їм кажуть, нібито на території України за все, що вважаєш найдорожчим у житті, обов’язково треба випити, вони необачно підкоряються «народній традиції». Та не маючи належних навичок, опісля дуже страждають! Лише останній застільний тост «на коня» ввергає «венеціанського купця» у роздуми пити чи не пити?! Щоб пояснити італійцеві значення цього тосту, необхідно розказати історію козаччини ще з часів січової доби, але аргумент для гостя все одно залишається мало зрозумілим. Тоді, жартома, підміняєш образ коня на гòндолу! Веселощам тостуючих немає меж! На закінчення візиту в Україну виявляється, що тост «на коня», чи то «на гòндолу», чужоземні гості вже добре виголошують українською мовою і цей факт для них залишається одним з найяскравіших спогадів про подорож до України.
Mamma mia – мама моя – часто вживана фраза, щоб локанічно підкреслити інтенсивність почуттів при подиві, захопленні, обуренні, розчаруванні, радості…
Марія Гайдай,
Італія – Україна
