Marianna Soronevych
Під мокрим деревом сосни, босоніж, стояла Жінка. Знесилено опустивши руки, підставляла обличчя під дрібний, холодний дощ. Краплини води стікали по змарнілих, за короткі хвилини щоках, нагадуючи рясні сльози, яких насправді небуло. Жінка гірко, беззвучно тужила. Червоні ягоди горобини на землі, випавши із зомлілої жмені, нагадували осколки розбитого серця. А в іншій руці Жінки потріскував, затиснутий із нелюдською силою, мобільний телефон. Саме він приніс їй новину про надзвичайні, неземні почуття любові, що переповнювали її чоловіка, про нетерпіння дочекатися наступного побачення, про незабутність вражень після останньої зустрічі. Але все це потрапило до неї у повідомленні надісланому випадково, заадресованому чужій жінці… А за тим була коротка розмова, без вибачень і пояснень, що підтверджувала інтенсивність його почуттів до іншої, лише єдина фраза у кінці діалогу свідчила про його сумніви у прийнятті остаточного рішення:
– Якщо можеш, то почекай мене…
Хто знає скільки часу непорушно стояла вона так, босоніж, задерев’яніла, як та сосна. Здавалося, що не зрушить з місця, що вросла корінням у сиру землю назавжди. У голові не залишилося жодної думки куди йти, для чого, не залишилося ніяких почуттів, лише безмежна всепоглинаюча пульсуюча біль охоплювала усе її єство. А в уяві, неначе кадри із фільму, спалахували епізоди з життя: день коли під час сільського свята над озером, захоплені вихором танцю і почуттів вона із своїм обранцем відчули неможливість існування одне без одного, він поривався викрикнути привселюдно про свою любов до неї, аби про це довідалися усі, та їй досить було просто знати про його любов; довготривалі розмови та мрії про майбутнє, котрі врешті збулися, народження дітей, входини до нової хати, що збудували разом… а за тим той чорний день, коли разом на сімейній нараді вирішили відрядити її на заробітки до Італії рятувати родину від боргів, злиднів і скрути у котру потрапили, як і багато інших українських родин. Як почувалася осиротілою і самотньою на чужині, приголомшувала себе тяжкою роботою, щоб заглушити спогади і тугу за усім, що залишила удома, як долала день за днем заробітчанського життя з єдиною думкою повернутись нарешті у свій край, додому, до родини і зажити, як і раніше у повні і достатку, не перекладаючи вини ні на кого за всі поневіряння, що довелося зазнати на чужині, захищаючи свою родину.
Із далини, спочатку майже нечутно, а за тим все гучніше доносився звук церковного дзвона. Він наполегливо, удар за ударом, долав бар’єр її болю, закликаючи зрушити із мертвої точки і нарешті змусив піти, притягаючи до себе як магніт. На церковному подвір’ї зібрався чималий гурт жінок-заробітчанок, чекаючи початку Служби Божої. Побачивши жінку у наскрізь промоклому, знівеченому непогодою одязі, вони тривожно переглядалися, але ніхто не наважився нічого запитати. Майже кожна згадала якийсь епізод із власного життя на чужині і відчуття відчаю спричинені різними обставинами, за своєю інтенсивністю схожі на ці, що зараз переживала незнайома Жінка. Десь знайшлася ненова, але суха одіж, філіжанка гарячої кави, щоб зігріти знесилене, промерзле тіло, чиїсь дбайливі руки по-материнськи витерли мокре волосся, зачесали його до ладу, покрили свіжою білою хустиною… Вона закрила очі, відпочиваючи, під ласкою тих материнських рук. Пекуча біль, неохоче, але всеж відпускала потрохи її душу.
– Яка ж ти гарна, обличчя у тебе, як у Божої Матері, чисте, але згорьоване, – говорив теплий жіночий голос, – ти ж знаєш, вона уміла страждати без відчаю, уміла зносити усе без ненависті, з терпінням, не втрачаючи Віри, навіть смерть єдиного сина. А у тебе діти є, з ними усе гаразд?- обережно з надією на добру відповідь спитав все тойже голос.
Жінка ствердно кивнула головою.
– Ну якщо з дітьми усе добре, то решта з часом, налагодиться. А часу у тебе достатньо, тиж іще зовсім молода. Скільки тобі років?
– Завтра буде сорок, – відповіла Жінка відкривши очі, – але я уже бабуся.
– О, то ти уже багато встигла у житті! – уже жвавіше з іскорками іронії додав знайомий голос, – що тобі зараз найбільше хочеться?
Перед очима змову попливли картинки з життя. Високі Карпатські гори, вона вісімнадцятирічна у весільному вбранні, верхи на коні неначе гірська царівна, їде назустріч своєму нареченому, навкруг буяє багатолюдне, гучне гуцульське весілля, та вона дивиться йому у вічі і бачить світ лише у них; вінчання у старій дерев’яній церкві і слова присяги бути разом, навіки, навіки, навіки… А якже інакше… а якже тепер? З того дня минуло більше аніж двадцять літ, та важливість тієї присяги для неї не змарніла. Вона продовжувала дивитися на світ через його очі, називати своїм сердечком, бо без нього не чулася живою … У радості і у горі, у здоров’ї і хворобі… Та він просто захворів без неї на самотність, і шукаючи ліку впустив у своє серце іншу.
Діти надсилали з дому фотографії нових меблів, посуду, килимів усякого іншого добра купленого на зароблені нею гроші. Їхня оселя наповнювалася речами до котрих не торкалася її рука, котрі не зазнали тепла її погляду і все потрохи ставало невпізнанним, чужим. Вона засилала додому пакунки з подарунками, ласощами до свят, обновками для доньок, та не бачила, як вони їх носять. Навіть онука, що народився за її відсутності, вона ще не тримала у своїх обіймах. Часом із відчаєм відчувала, як між нею і всім, що їй дороге, росте прозора, але міцна стіна часу від котрої віє холодом. Та, хоч із острахом, думала: ну ще трошки побуду тут, боргів уже немає, та щоб заробити старшій доньці на весілля, молодшій на навчання, чоловікові на машину і додому. І ось тепер у голові гарячково пульсувала думка, а чи є ще той дім, котрий залишила не з власної волі, та всеж залишила.
Завершилася Служба Божа. Щира молитва відкрила душу і вселила у неї надію. Жінки прощалися між собою, розмовляючи упівголоса, розходилися прямуючи до чужих домівок, щоб стати до праці на цілий тиждень
–… Що тобі зараз найбільше хочеться?
Рішуче зняла з голови хустку і не задумуючись ні на мить відповіла:
– ДОДОМУ.
Марія ГАЙДАЙ,
Варезе
