Administrator
… “Наші покинуті діти одружуються без нас, народжуються онуки, яких ми не бачимо. Помирають наші батьки, так нас і не дочекавшись”…
Сьогодні до мене зателефонувала подруга Валя. Розповіла, що тільки-но говорила із своїми, і раптом, її наймолодшенька, Діана каже:” Я люблю тебе мамо!”. Жінка не витримала і заплакала. Ніби нічого особливого не почула, але як нам тут потрібні оці щирі слова!
Дітям важко без нас, ми це розуміємо. Коли мама вдома, поряд, то це і не помічається, це звично. Здається, що так буде завжди. Адже із нею так просто, легко і зрозуміло. Всі проблеми вирішуються швидко, наче самі собою. Але ось мама поїхала в далеку Італію – і діти раптом відчули як її бракує… Хочеться порадитися, бодай пригорнутися, як в дитинстві, відчути дотик до твоєї голівки. Але мами нема… Вона далеко, вона теж мучиться і дзвонить додому без кінця: “Як ви там, мої дорогі? А чи всі здорові?”. Діти відчувають, яка то велика сила – материнська любов: мати ніколи не зрадить і не покине, скільки буде дихати – допомагатиме своїй дитині.
Для них, кровиночок, ми мучимося тут, бо це існування життям не можна назвати. Можливо помиляємося, але чомусь свято віримо, що саме так допомагаємо нашим дітям! Скільки таких історій можна почути. Тисячі! Наші покинуті діти одружуються без нас, народжуються онуки, яких ми не бачимо. Помирають наші батьки, так нас і не дочекавшись… Ми – наче за бортом життя! … Здається голова не витримає і лусне від усіх цих думок!
Але, але… Валя одного разу призналася: “ Так змучилася уже.. не можу.. Але мушу допомагати дітям, бо хто їм іще допоможе?” І дійсно, батько покинув двох своїх дочок ще маленькими і ніколи не цікавився їх долею. Про жодну фінансову допомогу і мови не було. Пройшли роки, виростила Валюша своїх красунь сама. А потім поїхала в Італію, щоб допомогти їм придбати житло – старенька хата тісною стала.
Тут в Мілані отримала вона звістку – старша донечка одружується! Валя раділа, але ще більше плакала вона, через те що живе далеко і не зможе благословити свою донечку до шлюбу. А потім молодій бабуні Валі передали фотографії симпатичного пухкенького карапузика. Внук! Перший! Яка це радість! Кажуть, що перший онук, як перша дитина. Ця маленька дорога істота додала сил жінці. “Тепер я мушу триматися, і не лише для дочок, а ось для цього буркунчика” Валя передала маленького пластикового велосипедика, і тепер онучок, бурчачи щось, освоює новий “транспорт”. А нагородою є слова доньки, що малятко весь час говорить: “Баба, баба”. Яке це щастя для бабусі! Валя розповідає, як часто говорить із фотографією онука. Особливо вночі, коли стара сіньйора не спить і жінці не дає. “Я йому розповідаю, що люблю його дуже, дуже хочу побачити. Скоро приїду, лише отримаю, нарешті, документи”. А малятко дивиться весело з фотографії, сміється беззубим ротиком і наче промовляє: “Я люблю тебе бабусю”.
Ми всі, того не хотячи, поклоняємося грошам. Ми наче хворі судомно рахуємо, скільки ще років треба мучитися, аби “було добре”. А добра чомусь нема. Отримуємо гроші, але втрачаємо щось більше, чого не купиш ні за які гроші, життя наших дітей проходить без нас.. З часом втрачаємо здоров’я, та зустрічаємося із розпачем: “Скільки ж іще тих грошей треба?!”
Може слід зупинитися? Але це життя, як азартна гра, затягує людину. Такі прості слова “Я люблю тебе, мамо”, набувають особливого змісту. У них все – підтримка, пам’ять, чекання, вдячність, розуміння пожертви матері, заради дітей.
Я бажаю усім нам частіше чути ці чарівні слова: “Я люблю тебе, мамо!, Ти – найкраща, Приїжджай по швидше! Ажде вони – визнання нашого із вами материнського подвигу.
Валентина СЛОБОДЯН, м. Мілан
