Marianna Soronevych
У день повномасштабного вторгнення російських окупантів Юля просто взяла дітей, собаку і вийшла з дому. Вона стала “біженкою з України”.
У перший день війни, 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення російських окупантів в Україну і вся країна прокинулась від вибухів бомб, Юля просто взяла дітей, собаку, приготовану за місяць до того тривожного ранку валізу і вийшла з дому. Планів, куди саме їхати у неї не було.
Друзі запропонували підвезти машиною подалі від небезпеки. Було зрозуміло, потрібно рухатися на Захід. Доїхали до Тульчина, потім до Львова, а вже в дорозі до Польщі їй зателефонували друзі з Італії, які пропонували роботу, житло на перший час для її родини. То ж питання, куди їхати, вирішилось само собою і без її активної участі.
В Україні Юлія Семиряд мешкала недалеко від Києва. Працювала бібліографом в київській бібліотеці, писала статті для трьох видань, писала книги і провадила активне культурне життя.
«Я любила все, чим займалася, іноді поринаючи в роботу з головою, забуваючи про себе. Щоб якось розділяти час роботи і час для особистого життя, брала раз на кілька місяців відпустку, їхала на пару днів в світ за очі і перезавантажувалася. Одним словом до війни я жила в Україні насиченим, творчим, не спокійним, але достатньо впорядкованим життям», – каже Юля.
Читайте також: ЯЛИНКА SWAROVSKI, АБО НЕ ДАЙТЕ ВІЙНІ ПОГАСИТИ ВАШЕ ВНУТРІШНЄ СВІТЛО. НАРИС МАРІЇ ГАЙДАЙ
Як вдається налагодити свій побут в Італії, чи маєш офіційний статус біженця і чи допомагає це організувати своє життя, знайти роботу?
«Після місяця перебування в Італії, переживши перший стрес, дуже хотілося звичної їжі: сала, оселедця, борщу, холодцю з хріном і будь-чого, але українського. Свідомість моя бунтувала, а організм відмовлявся їсти спагетті. Мені потрібно було шість місяців, щоб перейти на лімітовану українську кухню з італійських продуктів, так би мовити ні вашим, ні нашим.
Звичайно, в статусі біженця, я маю більше прав, ніж ті українці, котрі живуть тут роками. З перших днів мого перебування в Італії я відчуваю тотальну турботу звідусіль. Кажуть, що насправді це не так, що іншим біженцям тут важко без щомісячної фінансової підтримки. Багато з них винаймають житло за власні кошти. Мені чи то пощастило, чи то Всесвіт змилувався і працює на мене? Я маю безкоштовне житло, продукти від Карітасу і все необхідне від місцевих мешканців. Навіть сусіди в моєму будинку всіляко намагаються бути корисними мені і моїм дітям».
Юля не шукала роботу, адже багато років працює онлайн викладачем англійської мови. Їй потрібно було трохи часу, після переїзду в Італію, щоб морально відновитися і знову розпочати викладати українським та вже й італійським учням.
На її думку, наразі виграють саме ті біженці, які привезли роботу з собою, хто працює віддалено. В Італії, як і в іншій чужій країні, знайти роботу одразу досить важко, а роботу за освітою майже неможливо.
Читайте також: Український Вавілон. Різдвяне оповідання Марії Гайдай
Як сприйняли переїзд в нову, незнайому країну твої діти?
«Моїй доньці зараз 12, а синові 17 років. З одного боку дітям було складно, вони хвилювалися через абсолютно не запланований переїзд в чужу країну. Нова мова і нові люди навколо. З іншого боку дітей прийняли в школі з таким теплом, що мені відлягло від серця. Особлива подяка вчителям за індивідуальний підхід і за моральну підтримку. В мене постійно виникають нові і нові питання стосовно школи, але я можу прийти, поцікавитися, попросити і вчителі завжди відгукуються на мої прохання і допомагають порозумітися із задоволенням», – розказує Юля.
Вона з дітьми живе в місті Вімеркате, неподалік перлини Північної Італії славнозвісного Мілана. В травні 2022 року Юлія Семиряд організувала волонтерську групу «Cibo box» – це коробки з продуктами харчування, які ось вже сьомий місяць щотижня відправляються в Україну.
«Ми – це я і мої друзі, а також Карітас, церква при місцевій лікарні, поліція та інші. Важлива волонтерська діяльність об’єднала і надихає діяти велику групу людей і організацій. Ми стали однією дружною родиною. Вже біля двох тон продуктів харчування відправлено потребуючим в Україну і зупинятись на досягнутому ми не збираємось».
Читайте також:
Чи вдається займатися творчістю в умовах імміграції, адже ти під псевдонімом Юлія Матту є автором кількох книжок виданих в Україні?
«Пишеться, хоча здебільшого в соцмережах. Кожного дня зі мною трапляється щось нове і цікаве. Дуже хочеться поділитись своїми враженнями з читачами, які знаходяться в інших країнах, хочеться показати їм Італію моїми очима. Я не нав’язую свою точку зору, просто ділюсь власним досвідом і власними відчуттями. Мої думки не завжди подобаються читачам, хтось пише образливі коментарі, мовляв «поживи тут десять років, а потім розповідай». Спочатку я засмучувалась, потім просто мовчки видалили таких читачів. Адже це мої сторінки і мої власні спостереження. А якщо серйозно, то книжку я все таки написала. Вона про переїзд і наразі знаходиться на опрацюванні у редактора, але я не поспішаю її видавати, всьому свій час».
Читайте також: Марія Гайдай. Жити з творчою іскрою в душі!
Як проходить пізнання нової країни?
«Я пізнаю Італію кожен день, адже кожен день несе з собою нові враження. Мені все цікаво: звичаї, їжа, культура, дружні, сусідські, сімейні і любовні стосунки між людьми. Постійно порівнюю з Україною, десь на половину все схоже, а от іншу половину я з цікавістю досліджую. Уявіть, італійці не люблять червоні буряки! А ще в них є сімейний статус «separato», це ніби і розлучений, але тільки якось на половину, неофіційно. Чудеса, дивно!
Поки не прийшла зима, я із задоволенням відправлялась в одноденні подорожі в різні куточки Північної Італії. Я відкрила для себе Альпи – це щось неймовірне. Просто уявіть, ви ночуєте в маленькому сільському готельчику в горах, а під вікном зібралося кілька лосів і всю ніч теревенять про своє… А ти сидиш і слухаєш, і розумієш, що це перші знайомі лосі в твоєму житті – наче потрапляєш в казку!»
Читайте також: Нова радість стала – Різдвяний нарис Марії Гайдай
Чи вдається спілкуватися з місцевими людьми?
«Я розмовляю англійською, то ж маю щоденне спілкування з сусідами, італійськими подругами та іншими жителями Вімеркате. Знаючи англійську, ти автоматично відкриваєш перед собою більше дверей в будь якій країні світу. Кажуть ніби італійці не розмовляють англійською. Це не правда, навіть літні люди пам’ятають шкільну програму і намагатимуться підтримати розмову.
Мене вразило співчуття місцевого населення, як італійці, хто як може, намагаються зробити свій внесок в підтримку України. Фраза «добрий день, я біженка з України» в перші дні мого перебування в Італії, звучала як пароль. Мене тепло приймали, допомагали всім, чим могли, вирішували будь які мої побутові проблеми. І раділи, що змогли бути мені корисними. Неймовірно добрі і чуйні люди, це перше, що я зрозуміла про Італію».
Читайте також: Дружин та волів треба брати з рідних країв?
Твої потаємні думки, які виникли у зв’язку з переїздом
«Було якесь гнітюче відчуття провини. Кажуть, що це не лише в мене – це називається «синдромом врятованого». Коли тобі добре в мирній Європі, а в цей час в твоїй країні ґвалтують, катують і вбивають людей. Було багато негативу в соцмережах і прокльонів на кшталт «ти вивезла собак, а тут діти помирають». Я не знала, що на це казати. Так, я вивезла свою собаку. Це було дуже важко і дорого, але це моя собака, іншого рішення я не могла прийняти.
Також з нами виїхала мама зі своєю собакою і кицею. Мамина собака з травмою хребта і не може ходити, то ж її несли в переносці. Мамину кішечку ми вимушені були залишити в Польщі.
В мене алергія на котів і це єдине рішення, за яке я себе не люблю. Ми знайшли маминій кішечці прийомну сім’ю. Вони чудові люди, створили їй всі можливі умови, регулярно надсилають мені фото киці в різних щасливих ракурсах. Але я розлучила кішечку з її господинею і розбила мамине серце. Я мусила так вчинити, але й досі про це думаю і страждаю.
«Cibo box» – це моя особиста, дуже дієва терапія. Допомагаючи іншим, я в першу чергу допомагаю собі. А ще волонтерство займає дуже багато часу. Іноді нам це потрібно, щоб менше лишалось на спілкування з власними тарганами в головах».
Читайте також: Як ми, заробітчани, вбиваємо власну душу
Які плани чи мрії, що найбільше турбує, або тішить, коли думаєш про майбутнє?
«Зараз кожен біженець скаже вам одне і те ж саме… В мене немає планів на майбутнє, лише на наступний місяць. Не може людина, яка втратила своє коріння, будувати фундаментальні плани. Плани – бути тут стільки, скільки це потрібно мені і дітям і стільки ж, скільки я сама буду потрібна тут. Іноді мені здається, що в мене вже починає проростати коріння, коли йду по вулиці і вітаюся з перехожими, тому, що я їх знаю і мене тут всі знають.
Хочеться якнайшвидше вивчити мову. Мені це вдається не важко, адже знання англійської дуже допомагає. Хочеться, щоб діти знайшли тут себе хоча б на час війни. Не бажаю повної асиміляції. Вдома я готую українську їжу, живу українським життям і мене це влаштовує. Також я не намагаюсь нав’язувати свою культуру і звички італійцям. В них спагетті, а в нас вареники і вони нам смакують!
Іноді мені кажуть, щоб я спостерігала, як живуть італійці і брала приклад. Я не намагаюся стати італійкою, бо це ж неможливо, мені комфортно бути саме українкою в Італії».
Розмовляла Марія Гайдай
Обговорити новини українців в Італії, можна у групі Facebook Українці в Італії Разом, або на Телеграм-каналі https://t.me/ucrainiitalia
